Чим довше триває війна, тим більш змінюється інформаційне середовище навколо неї. Це характерно для всіх воєн – і для агресії росії проти України зокрема.Спочатку було захоплення від того, як український народ і його армія, всупереч усьому, дало по зубах агресору. Навіть усупереч демонстративному ігноруванню керівництвом держави попереджень. Сюжет «Давид проти Голіафа» – дуже популярний у західній культурі.
Потім були моторошні кадри Бучі, Бородянки, Тростянця, Харківщини… Для людини з демократичної країни такі злочини немислимі. Легко сприймається ідея, що ці злочини мають бути покарані. Хоча не ясно, як, коли йдеться про величезну ядерну державу.
А потім був осінній контрнаступ – і звільнення протягом годин і днів територій, які «друга армія світу» здобувала місяцями. У західної аудиторії виникла підозра, що велета таки можна подолати. А коли він відповів на військові поразки варварськими обстрілами мирної інфраструктури, у більшості громадян демократичних країн не викликало питань, чому на варвара треба накладати нові і нові санкції. Навіть, якщо це означає потребу дещо поекономити.
Але час іде. Війна стає «звичною» для західного обивателя. А росія витрачає мільярди і мільярди на пропаганду, інформаційні і психологічні операції, ідеологічну обробку, «корисних ідіотів» і агентів упливу. І не всі вони діють так «тупо і глупо», як нам би хотілось.
З плином часу сюжети, які вони підкидають, завойовують увагу. Тим більше, що медіа скрізь люблять сенсації і не дуже люблять владу (будь-яку). Тому теорії змови, раптові викриття і «не все так однозначно» в асортименті дедалі частіше знаходять шлях на шпальти ЗМІ, в уми лідерів думки і в світосприйняття обивателів. Усі ці «підриви Північного потоку», «питання щодо зброї», навіть обережні на початку коментарі щодо злочину росіян на Каховській ГЕС – з цього кореня. А якщо подібне ще й замішане на внутрішніх політичних темах, як-от в Угорщині, Словаччині чи Австрії – опитування фіксують навіть хитання громадської думки між версіями, хто ж винен у війні. Дедалі важливішими стають і економічні питання – як-от у ситуації з експортом української агропродукції.
На цьому тлі Україна має адаптувати свою інформаційну політику. Агресія росії і далі має сприйматися ціннісно, як захист від абсолютного зла. А підлі сюжетики – відкидатися на підходах і журналістами, і лідерами думок, і пересічними громадянами.
Адаптація означає усвідомлення, що ефективні на початкових етапах підходи даватимуть усе менше результату. «Вау-ефекти», красиві жести і візуалка чіпляє далеко не всіх.
Щоб тримати рамку цивілізаційного конфлікту, – а нинішня війна таким, по суті, і є,– Україні треба повсякчас демонструвати, що вона – своя для західного світу. Що ця війна – утримання «стін Європи» і побудова спільної безпеки, а не вовтузіння двох варварів за парканом.
Скоро рік, як у Лугано дуже чітко сформульовані принципи, на які має спиратися така політика. Це – плюралізм і включення, коли прихильників інших сил не називають «скотом», а разом працюють на спільний результат. Це – повага до місцевих громад і самоврядування, яких не намагаються упослідити і заштовхати під призначенців із військовою вивіскою (і часто без будь-якого стосунку до війська). Це – суспільний, парламентський і медійний нагляд за недопущенням корупції – і реакція на викриті факти безвідносно до близькості до топ-чиновників. Це – відкритість і довіра до партнерів (пам'ятаю, як у 2015 усі видумки росії щодо MH-17 були розвіяні започаткуванням міжнародного розслідування).
Цього не уникнути. Саме зараз, за всіма психологічними закономірностями, закріплюється сприйняття світу, війни, миру і розстановки сил. Яскраві враження минають. Те, що залишиться – визначить майбутнє.
І далі ж буде!
