Всенародний спротив українців російській агресії став несподіванкою для Росії, світу й навіть для деяких українців. І все тому, що наша історія досі маловідома. Найнеочікуванішим він став для росіян – у їхньому баченні нашого минулого не було нічого, що попередило би російських солдатів, яке пекло чекає на них у разі вторгнення. Коли ж це пекло стало реальністю, багато експертів та журналістів згадали Афганську війну. Там радянські війська зазнали краху через спротив місцевого населення. Однак ближчою є аналогія саме з українського минулого – історія Української повстанської армії, пише Володимир В'ятрович для Локальної історії.
Трохи умовного способу
Спробуймо відповісти на запитання "Чого досягнули вояки УПА протягом її діяльності в 1940–1960-х?". Після нетривалого періоду, коли існували підстави сподіватися на цілковите виснаження у війні СРСР і Німеччини, керівники визвольного руху тверезо оцінювали власні бойові можливості, тож не мали на меті досягнути мілітарної перемоги над окупантами. Основним завданням було захистити людей від репресій окупаційних сил. Наскільки вдалося його виконати, сказати важко. Для цього потрібно звернутися до невластивого історії умовного способу й дати відповідь на запитання "А що трапилося б, якби не було повстанського руху?".
– Чи ще більше українців вивезли б на примусові роботи до Німеччини?
– Чи репресії у повоєнній Західній Україні набули б масштабу подій у Наддніпрянській Україні 1930-х?
– Чи закінчилося б перетворення українців на позбавлених коріння Homo Sovieticus?
З усіх цих питань упевнено можна відповісти лише на останнє. Повстанці готували суспільство до національної революції. Події світового масштабу не дали можливости такій революції відбутися. Проте саме на теренах активної діяльности УПА наприкінці 1980-х почався масовий національно-демократичний рух, який 1991 року закінчився відновленням незалежности України.
Українська повстанська армія – це феномен у світовій історії. Водночас її діяльність вписується в рамки загальносвітового явища боротьби бездержавних народів за незалежність, що стало найпомітнішим історичним чинником другої половини XX століття. Тоді політична карта світу протягом кількох десятиліть змінилася більше, ніж за декілька попередніх століть. Саме серед цієї боротьби бачив себе український визвольний рух, головне гасло якого "Свобода народам! Свобода людині!".
В епіцентрі протесту
Для інших визвольних рухів історія українських повстанців стала прикладом багаторічної протидії могутньому ворогові. Українці створили прецедент, який доводив: національні інтереси можна відстоювати навіть у вкрай несприятливих умовах. Врешті, корисним був практичний досвід успішного ведення партизанської війни проти окупаційних військ. Паралельно з українськими повстанцями існували визвольні рухи Литви, Латвії, Естонії. Потужне антикомуністичне підпілля не згасало після закінчення війни в Польщі. Розпочати антирадянську боротьбу намагалися у Словаччині, Румунії, Угорщині. Усі ці рухи мали багато спільного з УПА. Проте з різних причин організувати ефективну співпрацю між ними та українцями не вдалося. Такі спроби увінчалися успіхом уже в концентраційних таборах – колишні підпільники разом переламали систему ГУЛАГ. Згодом у країнах, що чинили найзавзятіший опір радянізації, розвинулися нові форми боротьби. Угорська революція 1956 року, Празька весна 1968-го, події у Польщі на початку 1980-х стали передумовами масових революційних змін кінця 1980-х. Зрештою, як і передбачали ідеологи українського підпілля, радянська система розвалилася не через зовнішнє втручання чи народне повстання в якійсь із підкорених держав, а внаслідок масових революційних дій народів Центрально-Східної Європи.
На жаль, керівництво новопосталої держави довгий час було неспроможне віддати належну шану повстанцям. Понад 20 років точилися гарячі політичні дискусії на цю тему в самій Україні, до них долучалися політики та медіа з Польщі, Росії, Ізраїлю. Голос істориків був далеко не найголовніший, тому вони не наближали до розуміння місця і ролі УПА в минулому. Лише початок нової війни з Росією 2014 року докорінно змінив ситуацію. Українці краще зрозуміли мотиви, які штовхали молодих хлопців та дівчат у повстанські лави в 1940–1950-х. Нова політична ситуація в державі після Революції Гідности, зокрема відсутність в Парламенті представників Комуністичної партії, дала змогу поставити крапку в дискусіях. У 2015 році Верховна Рада ухвалила декомунізаційні закони, які підготував Інститут національної пам’яті, один із який визнав вояків УПА борцями за незалежність України.
Відроджена естетика й етика
Повстанська символіка швидко стала популярною серед військових. Червоно-чорні прапори з’явилися як нашивки на одностроях військових Збройних сил України, майоріли на бойових машинах поряд із державним синьо-жовтим стягом. 14 жовтня, коли святкують річницю створення Повстанської армії, 2014 року стало державним святом – тепер Днем захисників і захисниць України. Найбільш впізнаваний елемент однострою УПА, головний убір мазепинка, 2015-го офіційно став частиною однострою ЗСУ. "Слава Україні! Героям слава!" від 2018 року – офіційне військове вітання в Україні. А пісня "Зродились ми великої години", яка була гімном Організації українських націоналістів, того ж року стала маршем українського війська. Вже цьогоріч запроваджено Відзнаку Президента України "Хрест бойових заслуг" ЗСУ, що відтворює "Хрест бойової заслуги" УПА, який створив повстанський художник Ніл Хасевич.
Цей інтерес до минулого невипадковий. Нам доводиться продовжувати ту саму боротьбу, у якій брали участь вояки УПА – боротьбу за свободу. Супроти того ж ворога – російського імперіалізму. Корисним є не тільки практичний досвід УПА, адже ця армія вела війну повстансько-підпільними методами, нині придатними хіба що на тимчасово окупованих теренах. Цінним є досвід підтримки своєї армії народом. УПА не мала закордонної допомоги, єдиним джерелом ресурсів для неї було те, що здатні були зібрати самі українці. Їжа, одяг, взуття, військове спорядження, амуніція, ремонт використаних речей – все це робили коштом і зусиллями тих, хто хоч не воював сам, але підтримував тих, хто взяв до рук зброю. Нині таких людей ми називаємо волонтерами.
Так, ситуація тепер інша – ЗСУ підтримує українська держава та наші закордонні партнери. Однак без матеріальної підтримки, яку організовує волонтерський рух, українське військо було би значно слабшим. Забезпечення вояків раціями, дронами, автівками, додатковою їжею та модерним військовим спорядженням на гроші, які зібрали волонтери, не лише полегшує навантаження на бюджет ослабленої війною країни. Операції, які здійснюють волонтери, є значно швидшими й гнучкішими, ніж ті, які реалізовує державний апарат, сповільнений і обмежений бюрократичною системою. Ще важливішим є те, що масова залученість українців на підтримку своєї армії – основа неймовірного єднання суспільства в обороні своєї країни, надзвичайної мобілізації. Вона схожа на ту, яка забезпечила спротив УПА радянській тоталітарній системі.
Найголовніше: історія УПА – це про здатність чинити опір у навіть, здавалося б, безнадійних умовах. Звернення незламних оборонців "Азовсталі", які ми слухали цього року, звучали дуже подібно до слів людей, котрі промовляли з карпатських криївок у 1950-х. Саме цей повстанський настрій, повстанський нерв, який знову прокинувся в українцях, стоїть в основі небаченого й неочікуваного для багатьох героїзму у війні з Росією. Ми бачимо відродження не тільки призабутої естетики, але й етики. Їхнього розуміння добра і зла, їхньої здатности до самопожертви. Можливо, саме тому тепер, на восьмий рік війни за незалежність, докорінно змінилося ставлення більшости українців до УПА. 81 % громадян України визнають упівців борцями за незалежність, до того ж тепер абсолютною більшістю у всіх частинах країни.
Ми врешті починаємо усвідомлювати місце та роль в історії усього покоління, покоління нескорених. У 1920-х вони були школярами, які нищили портрети діячів ненависної їм чужої держави, її символи. У 1930-х вони стали підпільниками, які вбивали особливо зухвалих її можновладців, що нищили все українське. У 1940-х – вояками армії, яка з’явилася без жодної зовнішньої підтримки, не завдяки, а всупереч іншим державам, жодна з яких не вважала, що українці мають право на власну. Ті з них, хто дожив до 1950-х, вже знали, що не переможуть ворога. Але вони могли закінчити свою боротьбу непереможеними, стати легендою спротиву, про яку пам’ятатимуть свої та чужі ще довго після загибелі останнього героя. Ті, хто дожили до 1990-х, побачили, як розвалився СРСР. Ті, хто дожили до наших днів, бачать, як спробам відновлення імперії чинять спротив нинішні українці. Такі самі, як вони – рішучі, безкомпромісні, радикальні, нескорені. Але тепер вже в лавах армії держави, яка дивує весь світ своєю незламністю. І ті, хто хоче відновити імперію, теж бачить того самого ворога, якого не вдалося знищити десятки років тому в лісах Волині чи Карпат. Ті самі очі незламного українця, але вже за сотні кілометрів на схід та на південь від цих країв. Значно ближче до серця імперії, яка конає за крок до загибелі.
