Адміністрація Трампа прийшла до влади 20 січня з обіцянкою знищити те, що вона назвала «глибинною державою», залучивши Ілона Маска та його так званий Департамент урядової ефективности (DOGE) для реформи федеральної бюрократії. Маск одразу ж звільнив тисячі державних службовців і закрив цілі аґенції з метою усунення «шахрайства, марнотратства та зловживань» в уряді США, обіцяючи заощадити платникам податків трильйони доларів.
Маск згодом пішов з DOGE, залишивши після себе значно скромніший слід, ніж обіцяв, — і справді, в кінцевому підсумку він, можливо, завдав більше шкоди, ніж користи. Втім, його мета зробити уряд США ефективнішим була по суті правильною.
Адміністрація Байдена, попри виділення близько $40 мільярдів на забезпечення сільських громад високошвидкісним інтернетом, не підключила жодного клієнта до моменту свого відходу з влади; у Каліфорнії немає високошвидкісної залізниці навіть через 20 років після першого виділення грошей, а штат, здається, так і не може розв’язати свою житлову кризу, що призвела до найвищого відсотка бездомних, які не мають притулку, серед усіх штатів країни. Загальне відчуття, що справи не працюють так, як колись, безпосередньо сприяє величезному цинізму американців щодо уряду і є одним із чинників, що пояснюють популярність Дональда Трампа.
Причини цього провалу чітко окреслено в бестселері Езри Кляйна та Дерека Томпсона «Abundance», а також у книзі Марка Данкельмана «Why Nothing Works». Вони вказують на те, що Америка страждає від надмірної кількости правил — правил, які роблять будь-яке будівництво дорогим і забирають багато часу.
Так було не завжди. У період, що почався з Прогресивної ери наприкінці 19-го століття і тривав до Другої світової війни, американці сприймали уряд як силу добра, яка могла будувати інфраструктуру, вигравати війни і відправляти людей на Місяць.
Однак починаючи з 1960-х років активісти як справа, так і зліва дедалі більше бачили в уряді негативну силу — корумповану, захоплену або просто некомпетентну, таку, яку потрібно обмежувати багатьма шарами правил і процедур.
Розгляньмо один невеликий приклад надмірних обмежень. На відміну від більшости інших багатих демократій, уряд США і багато окремих штатів використовують так зване «приватне право позову» для забезпечення дотримання законів. Закон Каліфорнії про якість довкілля (CEQA), який ухвалено у 1970 році, надає право всім 40 мільйонам мешканців Каліфорнії подавати позови проти будь-якого проєкту — державного чи приватного. Позови можуть бути анонімними (!)
За однією оцінкою, лише 13% позовів за CEQA подають екологічні організації; решту подають бізнес-конкуренти, сусіди з руху NIMBY (не у моєму дворі) або профспілки. Це радше інструмент для вимагання, ніж екологічний закон. У нещодавньому випадку Каліфорнійський університет у Берклі хотів збільшити кількість студентів на кілька тисяч; сусіди зі заможного середнього класу подали позов за CEQA, стверджуючи, що додаткові студенти фактично становитимуть екологічне забруднення. Суддя погодився, і розширення університету заблокували.
Хоча зазвичай саме консерватори скаржаться на надмірне ліцензування, власне прогресивісти спочатку підтримали CEQA, бо не довіряли уряду в питанні дотримання його власних правил. Це призвело до іронічного результату: будівництво інфраструктури для відновлюваної енергетики блокується такими екологічними регуляціями, як CEQA, які ускладнюють реалізацію проєктів з будівництва ліній електропередач або морських вітряних електростанцій.
На додаток до вимог дозволів для приватного бізнесу, уряд стає неефективним через численні правила, за якими змушені працювати самі бюрократи. Державна аґенція не може купити стіл чи комп’ютер, не дотримуючись Федерального регламенту закупівель, що на тисячах сторінок прописує умови, яких мають дотримуватися працівники закупівель. Справжній приклад марнотратства.
За словами професора права Стенфордського університету Даніеля Хо, Конґрес зобов’язав аґенції подавати понад 5000 щорічних звітів, більшість із яких ніхто не читає. Бюрократи отримують стимули дотримуватися цих детальних і часто беззмістовних правил, замість того щоб застосовувати здоровий глузд і розсудливість при виконанні законодавчих мандатів.
Консерватори протягом десятиліть стверджують, що ми живемо під тиранією «невибраних бюрократів», які самі вигадують правила, незалежно від контролю демократично обраних посадовців. Насправді ж усе зовсім навпаки: через давню недовіру до уряду Америка нашаровувала процедури, які обмежують можливості чиновників.
Якщо ви хочете, щоб уряд був ефективнішим, треба дати йому більше повноважень для ухвалення рішень, а не менше. Його роботу слід оцінювати за результатами, які уряд досягає для громадян, а не за правилами, яких уряд дотримується.
Щоби було зрозуміло: я не закликаю до демонтажу системи стримувань і противаг, закладеної у Конституції США. Ці механізми є важливими як ніколи: адміністрація Трампа фактично щодня порушує закони під час свого перебування при владі, і ці зловживання виконавчою владою треба зупинити судами і зрештою самими виборцями.
Натомість Конґрес і законодавці штатів мають скоротити багато з накопичених процедур, що заважають чиновникам гнучко реалізовувати свої задуми. Якби уряд міг реально витрачати свій час на швидке й ефективне впровадження політики, один із мотивів підтримки таких популістів, як Трамп, міг би зникнути.
Справді, опозиція Трампу сама по собі не виведе його супротивників до влади. Демократи мають запропонувати позитивне бачення того, якою могла би стати країна, якби вони знову прийшли до влади. Адже багато виборців сприймають їх як партію, що керувала містами на кшталт Сан-Франциско, Портленда чи Нью-Йорка, які потерпають від злочинности, бездомности та міського занепаду. Представити бачення уряду, який знову міг би реалізувати великі проєкти, — це як сто доларів, що лежать на тротуарі й чекають, поки їх підніме амбітний політик.
Переклад
Radio Lemberg
