Однією з ключових вимог Росії щодо мирних перемовин є так звана "денацифікація" та "дебандеризація" України. Тож чим гучніше з Польщі лунають закиди про те, що "бандеризм" шириться в Україні, немов пожежа в степу, тим переконливішими здаються російські аргументиПровалилися спроби української дипломатії організувати візит польського президента до Києва. У відповідь на публікацію у газеті "Виборча" з цього приводу керівник президентського Бюро міжнародних справ Марцін Пшидач заявив, що якщо український президент "хоче побачити Кароля Навроцького, ніщо не заважає йому сісти на потяг і приїхати до Варшави на зустріч".
Це також позиція Кароля Навроцького. Випуск тижневика "Sieci" від 3 листопада на обкладинці має фото Навроцького і Володимира Зеленського із закликом: "Україно, маєш попросити!". Суть цього "прохання" виклав Пйотр Гурштин, спираючись на заяви співробітників президента – Зеленський має вирушити до польської Каносси.
Якщо зустріч відбудеться, президент України почує звинувачення в українській невдячності за польську допомогу після 24 лютого 2022 року. Йому доведеться виправдовуватись за образи щодо кандидата Навроцького та неповагу до президента Анджея Дуди, який за своє відкрите серце отримав демонстративне ігнорування. І, звісно ж, за часті контакти Зеленського з Дональдом Туском.
Навроцький буде "наполегливим" щодо невдячного українця, тож жорстко порушить питання "повномасштабних" ексгумацій і необхідності "дебандеризації" України. Крім того, Київ має врахувати проблеми польського сільського господарства, яке чекає неминуча загибель у разі вступу України до ЄС.
Якщо відбудеться зустріч Навроцький – Зеленський, то український президент не натрапить на наївного, який повірить у щирість лестощів українців – підсумовує Гурштин. Адже їм важливо встановити контакт із польською правицею, яка "готуватиметься до захоплення всієї влади після парламентських виборів 2027 року".
Іншими словами, він має бути наполегливим і точним, як боксер.
Жонглюючи словами та роблячи грізний вигляд, Навроцький намагається приховати, що з поглядами, які він демонстрував у виборчій кампанії та діями перших місяців президентства, його візит до Києва позбавлений сенсу, а радше – неможливий. І мало що змінить навіть можлива зустріч з українським лідером у Польщі.
Навроцькому довелося б змінити ставлення до відносин з Україною, їхнього впливу на безпеку Польщі, на місце нашої держави в Європі й побачити в українцях союзника. А цього він не хоче і не може зробити, бо мислить так само, як "Конфедерація" і Гжегож Браун.
Однак щось вирішувати доведеться, інакше поляки й Європа побачать, що над Віслою з’явився двійник Віктора Орбана, який вірно служить Москві.
Вдячність, виражена конкретно
Навроцький декларує, що не хоче "розриву" польсько-українських відносин, а лише їх "перезапуску". Умови дві: врахування польських вимог в історичних питаннях і "захист польського сільського господарства та всієї нашої агропромислової продукції від можливого напливу української конкуренції".
Почнімо з другого питання. Не вдаючись у деталі причин і перебігу "агропродовольчої війни" 2023-2024 років, слід нагадати, що 13 жовтня країни ЄС ухвалили нову торговельну угоду між ЄС і Україною (яка замінила угоду 2016 року і тимчасові положення 2022-го) із вигіднішими умовами для Києва і механізмами захисту для країн ЄС.
Втім, Польща, Угорщина і Словаччина зберегли ембарго на імпорт українського зерна і не збираються його скасовувати, що суперечить суті функціонування ЄС. За торговельні відносини з країнами поза ЄС відповідає Європейська комісія, а не уряди окремих держав. Тому Брюссель уже оголосив про процедуру проти трьох згаданих країн-членів.
Отже, якби Навроцький поїхав до Києва, йому довелося б пояснити причини систематичного порушення Польщею законодавства ЄС і обґрунтувати свою тезу, що членство України в ЄС "не на часі".
Він також не зміг би оминути економічну дійсність. Профіцит у торгівлі Польщі з Україною у 2024 році сягнув 36 млрд злотих (експорт 56 млрд, імпорт 20 млрд), значну частину чого становить агропродовольча продукція, передусім молочна. Непоганий заробіток на країні, яка бореться за виживання під безперервними атаками сотень російських дронів, ракет і бомб.
Торік українці в Польщі (біженці та трудові мігранти) сплатили в бюджет 17 млрд злотих, на медичну допомогу, програму 800+ та інші форми соціальної підтримки з бюджету було виплачено 5 млрд. Не кажучи вже про те, що завдяки українським біженцям ВВП Польщі зріс на 2,7%.
Українська вдячність виражається у цілком конкретній формі.
Польська армія висловилась
Генштаб Війська Польського оприлюднив комюніке ("Формування атмосфери ворожнечі", 3 листопада), яке можна вважати дзеркалом, у якому головнокомандувач Збройних сил Польщі міг би побачити, що його заяви й дії ідеально вписуються в російські сценарії. Крок нетривіальний, адже генерал Вєслав Кукула, начальник штабу, відомий багатьма зв’язками з PiS і Навроцьким. На жаль, комюніке пройшло непоміченим у Польщі, хоча в Україні про нього говорили голосно.
Генштаб розкрив суть російських дій проти України на нашій території. Психологічні операції держави Путіна спрямовані на створення "атмосфери страху й тривоги перед вимогами українців", "руйнування позитивних польсько-українських емоційних відносин і збудження антиукраїнських настроїв". Росія веде в Польщі "висунуті дії проти України", що мовою військових означає – ми вже стали полем бою.
Йдеться про "кінетичні" дії, тобто підпали автомобілів громадян України і замальовування антивоєнних муралів. Також – про "інтенсивну інтернет-кампанію – на порталах і акаунтах осіб, які розпалюють ненависть до України". Особливо важливим вважається зростання антиукраїнських проявів у місцях, де "розташовані вузли допомоги для перекидання зброї чи підтримки воюючої України (наприклад, Гдиня, Гданськ)".
Єдина мета описаних дій Росії – "підживлення нашого суспільства страхом і почуттям загрози через перебування українців у Польщі". Ситуація небезпечна, бо в російському інформаційному просторі формується меседж, що напад Москви на Україну "є також підтримкою поляків у помсті за Волинь, що має покращити ставлення Польщі до дій Росії". Тому українців змальовують як більшу загрозу для Польщі, ніж Росію. Ідеться й про те, щоб "поляки, прагнучи повернутися до своєї зони комфорту", тиснули на владу "щоб вона ухвалювала рішення, які суперечать національним інтересам".
Генштаб описав два способи протидії цій загрозі. Не піддаватися емоціям, "оскільки вони свідомо маніпулюються", і не звинувачувати цілий український народ у диверсіях, адже за ними стоять російські спецслужби.
І підсумував: "на цей момент поділ на ката і жертву є очевидним: агресор – на сході, і це Росія. Відсторонення Польщі від України "полегшить Росії ведення війни, а "кожна дія, яка підірве підтримку України (наративна, емоційна), допомагає Росії у її агресії".
Президент і його оточення легко зрозуміють, що слова про "забір соціальних виплат українцями" і нібито "привілеї в доступі до медицини" викликають страх і тривогу щодо вимог українців. А особливо похмурим руйнуванням позитивних польсько-українських емоційних відносин є твердження про нібито "невдячність українців".
Ляськєвич висмоктав цифри з пальця
Навроцький вважає, що історія — його найсильніша сторона у стосунках з українцями. Усупереч фактам і, здається, не усвідомлюючи політичних наслідків власних слів і дій. І передусім — масштабу російського втручання в цю сферу польсько-українських відносин.
Президент вимагає дозволів на ексгумацію польських жертв, що є стрілянням повз ціль, адже вже рік за їх підготовку й реалізацію відповідає Робоча група, створена під егідою міністрів культури обох держав. Це стосується також ексгумацій українських жертв на території Польщі.
Останніми роками Польща подала 13 заявок, до виконання було схвалено 9. Підпорядкований людям президента ІНП бере участь у роботах, хоча ні для кого не секрет, що бажаючих їхати бракує. Не кожен готовий упоратися з ситуацією, коли Україну щодня атакують до 800 дронів і 60 ракет.
Навроцький стверджує, що ексгумації мають бути «повномасштабними», хоча це нічого конкретного не означає. Натомість має створюватися враження, що йдеться про титанічне завдання — перекопати всю Волинь і колишню Східну Галичину. Абсурд.
Йдеться також про те, що «повномасштабною» є війна Росії проти України. Навіщо Навроцький застосовує до України воєнну риторику?
Президент також подав до Сейму проєкт закону про «дебандеризацію», тобто прирівняння ідеології ОУН-Б і УПА до нацизму й комунізму, заборону використання символіки цих організацій та покарання за заперечення їхніх злочинів. Група українських істориків — від правих до лівих — заявила, що ухвалення цього закону змусить Україну до законодавчої оцінки злочинів, скоєних АК (Армія Крайова) і БХ (Селянські батальйони) над українцями.
У відповідь речник президента Рафал Леськєвич випалив, що не може бути мови про такий «симетризм», оскільки польських жертв було 120 тисяч, а українських — менше ніж тисяча. Брехня, підсилена зверхністю, хоча насправді вона приховує істерику.
Цифри, наведені Леськєвичем, висмоктані з пальця, що в найновішій публікації змушений був визнати ІНП (Томаш Береза, «Волинська різанина — стан досліджень. Перспективи та дослідницькі постулати», Правда і Справедливість, № 45). Адже досі «не уточнено кількість жертв», для Волині «прийнято оцінки», що загинуло 50–60 тисяч поляків. Натомість у випадку колишньої Східної Галичини «оцінки втрат замикаються в діапазоні від 20 до 110 тисяч».
Без визнання вини та прощення
Якщо інституції, відповідальні за дослідження та історичну політику, жонглюють цифрами, то важко навіть дивуватися, що політики дозволяють собі робити що завгодно.
У законі від 4 червня цього року, який встановив державне свято «День пам’яті поляків — жертв геноциду, здійсненого ОУН і УПА на східних землях Другої Речі Посполитої», зазначено, що польських жертв було 100 тисяч. PiS оперує цифрою вдвічі більшою.
Не інакше й із періодом, у який мали відбутися масові злочини. В оновленні закону про ІНП від січня 2018 року зазначено роки 1925–1950, у законі від 4 червня — період 1939–1946, у проєкті Навроцького — роки 1943–1945, у проєкті PiS про «бандеризм» — період 1921–1950. Тобто можна вписати будь-який період, адже кожен говорить про «історичну правду».
Тим часом єдина наукова програма, яка займається ідентифікацією жертв польсько-українського конфлікту, реалізується командою під керівництвом проф. Ігоря Галаґіди, що діє в Українському католицькому університеті у Львові. Завдяки величезній праці семи дослідників вдалося ідентифікувати прізвища 22 тисяч українських жертв із загальної кількості 32 тисяч. Наразі триває публікація результатів їхньої роботи.
Команда Галаґіди займається також ідентифікацією польських жертв. Попередні результати дозволяють стверджувати, що їх було значно менше ніж 100 тисяч. Це, звісно, не змінює того факту, що масштаб трагедії був величезний і що обов’язком польської та української держав є забезпечення поховання загиблих та гідне вшанування їхньої пам’яті.
ІНП та інші інституції, відповідальні за історичну політику, вперто ігнорують роботи дослідників УКУ. Слова Леськєвича про «менше ніж тисячу» українських жертв показали не лише масштаби брехні, якою користується колишній працівник ІНП (до канцелярії президента він прийшов разом із Навроцьким), але й те, що польська держава фактично викинула з пам’яті питання українських жертв. У цитованій публікації ІНП про них немає згадки — адже зрештою «Польща для поляків».
Однак це шлях у нікуди, бо ґрунтується не на пізнанні минулого, а на керуванні фальсифікованою ідеологією. Такими є наслідки того, що польська держава покинула роботу задля примирення між нашими народами відповідно до формули «Просимо вибачення і просимо про прощення». Альтернативу їй показав Генеральний штаб — поляки мають шукати допомоги Росії, щоб готуватися до помсти українцям.
«Польська сторона очікує, — написали у виданні Sieci, — припинення масової глорифікації УПА різними українськими інституціями, організаціями та середовищами». Йдеться, зокрема, про використання червоно‑чорного прапора, який масово застосовується військовими та цивільними від початку російсько‑української війни, що розпочалася 20 лютого 2014 року. Цей прапор використовується як знак опору окупанту та готовності віддати власне життя.
Уявляю собі українські служби, які перед візитом Навроцького знімають червоно‑чорні знамена з Майдану Незалежності в Києві. Їх встановили поруч зі світлинами загиблих воїнів на знак того, що про них пам’ятатимуть як про героїв. Їх — тисячі. Прапори стоять і на могилах загиблих оборонців України на кожному цвинтарі в містах і селах по всій Україні.
Звісно, це неможливо. Чому ж тоді президент Польщі ставить цю умову?
У своєму комюніке Генеральний штаб зазначив, що Росія формує наратив про свою агресію проти України як про підтримку поляків «у помсту за Волинь». Мета — пом’якшити ставлення Польщі до дій Москви, показати Україну як більшу загрозу, ніж Росія, щоб поляки вимагали від своїх влад відмови від підтримки України.
Ясніше й бути не може, а проте Навроцький продовжує йти за російським сценарієм.
Пам’яттю керують винищувальні батальйони
Нагадаємо, що Росія присутня в польсько-українських суперечках про минуле багатьма способами. Її мета — посварити обидва народи, щоб легше ними керувати. Москва діє дуже агресивно, із відчуттям сили та наявності великих ресурсів — інституційних, кадрових і концептуальних. Потужним її козирем є можливість формувати думку про історію наших держав у західній громадській думці.
Росіяни володіють невичерпними архівними ресурсами з кілометрами документів про історію Польщі та України, структури підпілля під час Другої світової війни та повоєнного періоду. Вони користуються тим, що СРСР проводив активну політику щодо Другої Речі Посполитої та її українських громадян і мав вирішальний вплив на вирішення польського та українського питань під час і після закінчення Другої світової війни. Вони підтримують старі агентурні мережі та створили нові.
Основу радикально антиукраїнського руху краю в Польщі становили члени Винищувальних батальйонів НКВС — формування, створеного Кремлем для придушення тилу фронту під час німецько-радянської війни. У 1997 році їхні члени отримали статус ветеранів війни, а в 2014 році були внесені до Корпусу ветеранів боротьби за незалежність Речі Посполитої — «почесної солдатської спільноти».
Щодо цього формування не створено жодної наукової роботи (крім однієї статті), ніхто не дослідив його генезу, цілі та методи діяльності. Не перевіряли обґрунтованість надання його членам прав і заслуг за незалежність Польщі. Достатньо було твердження, що вони боролися з українськими націоналістами та захищали польське населення.
Пишу про це, тому що Винищувальні батальйони НКВС керують польською пам’яттю про конфлікт з українцями. Їхні члени (переважно з колишніх воєводств: львівського, станіславівського та тернопільського) створили величезну спогадову літературу, а також опублікували книги зі списками імен жертв та їхніми загальними числами — 110 тисяч польських жертв у Східній Галичині та сотні тисяч на Волині.
Зворотній Київський похід
У справах польсько-української історії росіяни досягли досконалості, згідно із максимою Джорджа Орвелла: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює теперішнє, той контролює минуле». У Польщі вони контролюють не лише дискусію, а й законодавчий процес.
У січні 2018 року російські агенти впливу вперше «дебандеризували» Польщу. У скандальному оновленні закону про ІНП український націоналізм прирівняли до нацизму та комунізму. Коли з’ясувалося, що відповідні положення були створені на Луб’янці, знаменитій резиденції КДБ і нині ФСБ, Конституційний трибунал оскаржив частину норм.
Одноголосно ухвалений цьогоріч закон про державне свято «День пам’яті поляків — жертв геноциду, здійсненого ОУН і УПА» представляв депутат Тадеуш Самборський з PSL. Співпрацював із «Мисль Польською», яку урядова комісія з вивчення російського та білоруського впливу назвала «хабом» російської пропаганди.
Проте PiS вимагає ухвалення «дебандеризації», і того ж закликає Навроцький. З якої причини і в чиїх інтересах?
У Польщі табуюється очевидна синхронізація «розрахунків» з українцями за Волинь із інтенсивністю використання історії як виправдання для російської агресії в цій країні. Генеральний штаб Війська Польського єдина державна інституція намагається змінити цей стан і підкреслює, що нинішня хвиля антиукраїнської істерії пов’язана з переговорним процесом про мир в Україні.
Однією з ключових умов, які ставить Росія, є «денацифікація» та «дебандеризація» України. Тому чим голосніше з Польщі лунає заклик, що «бандеризм» поширюється в Україні, як пожежа по степу, тим більш переконливо звучать російські аргументи. Особливо в очах Дональда Трампа, руху MAGA, європейських політиків та інтелектуалів, які «розуміють Путіна».
Св. Августин казав: «Блукання — річ людська, а добровільне перебування в помилці — річ диявольська». Навроцький блукає в питаннях України і добровільно тримається помилки. Його «жорстка гра» з українцями має нібито підтримувати їхній опір проти Росії, що логічно є справою справді диявольською. Адже скроєна вона за моделлю, написаною кремлівськими стратегами.
Президент розповідає, що в Белведері розмовляє з духом Юзефа Пілсудського. Стільки з цього він зрозумів, що нібито ідеально демонструє «зворотній Київський похід». Не з українцями проти більшовиків, а разом із росіянами проти українців, яких для кращої комунікації з Кремлем він називає «бандерівцями».
