Після тижнів грізних слів і поведінки вже немає особливих сумнівів у тому, що Владімір Путін займається шантажем щораз вищого рівня. Після нагромадження збройних сил поблизу України, Кремль висунув ультиматум, щоби західні країни погодилися на те, що по-суті означає переписування европейської системи безпеки після холодної війни на його умовах. Президент Московії фактично веде переговори, приставивши рушницю до голови свого сусіда. Його потрібно стримати від військових дій. Те, чи і як досягнуть цього президент США Джо Байден і европейські союзники, матиме глибокі наслідки і для европейської безпеки, і для відносин з такими державами, як Китай.
Москва запропонувала нові договори зі США та НАТО, які значно виходять за рамки попередніх вимог того, щоби НАТО не поширилося на Україну. Згідно з планами Московії, тепер НАТО знадобиться згода Москви на розміщення військ у колишніх комуністичних країнах, які приєдналися до альянсу після травня 1997 року, що означатиме скасування теперішніх розгортань військ. Також НАТО зіткнеться з обмеженнями щодо ракетних майданчиків, навчань і дій в Центральній та Східній Европі.
Кремль знає, що США й інші країни НАТО не можуть погодитися з багатьма його вимогами в такому вигляді. Тож чим є ці пропозиції: просто максималістичною переговорною позицією чи фіговим листком для Путіна, щоби вдатися до військових дій? Насправді президент Московії може бути готовим застосувати поетапну військову ескалацію, щоби підштовхнути західні країни до поступок.
Путін може зараз відчути момент слабкості Заходу: новий уряд Німеччини, президентські вибори у Франції та невпевненість Білого Дому, який трохи змінив свою українську дипломатію, зокрема скасувавши санкції США проти газогону «Північний потік-2». Є тривожні ознаки того, що Путін намагається створити привід для воєнних дій або заманити Київ у пастку, як він це зробив з керівництвом Сакартвело у 2008 році. Путін стверджує, що Україна планує наступ, щоби повернути східні прикордонні регіони, контрольовані промосковськими сепаратистами.
Стратегія двох шляхів, започаткована Байденом на його нещодавньому саміті з Путіним, має сенс. Але вона вимагає обережного поводження, єдності цілей та оперативного обміну думками з европейськими союзниками.
Один зі шляхів полягає в тому, щоби максимально можливо підвищити вартість агресії, даючи зрозуміти, що Захід застосує справді болісні економічні санкції щодо Московії, та надасть Україні додаткові оборонні засоби, якщо це станеться.
Розпочати широкомасштабну війну проти «дружньої слов’янської країни», громадяни якої, як Путін неодноразово казав росіянам, є з ними «одним народом», несе з собою величезні внутрішні ризики — незважаючи на ворожість, яку пропагандистські державні ЗМІ Московії розгорнули проти київського уряду. Попередження про нові фінансові або енергетичні санкції повинні суттєво вплинути на розрахунки Путіна.
Другий шлях — це переговори про те, що Байден назвав «безпековою стурбованістю Путіна». Вони повинні мати суворі основні правила. Західні столиці повинні чітко дати зрозуміти, що вони поважатимуть норми 21-го століття, що европейські нації мають повне право самостійо обирати власні системи та альянси. Не може бути повернення до великодержавного торгу через голови менших націй, до яких, здається, прагне Москва. Якщо Захід розглядає якісь поступки, то незаконні анексія Криму та окупація Донбасу Московією обов’язково мають бути частиною переговорів. І щоб отримати місце за столом, Путіну слід спершу відкласти рушницю — і вжити заходів для деескалації ситуації навколо України.
На руках у президента Московії відносно слабкі карти. Захід має сильні карти, тож він не має допустити слабину. Попереду складна і непроста дипломатія. Але Путіна потрібно переконати, що шлях вперед – це довгі й тривалі перемовини, а не [військова] альтернатива.
Переклад Radio Lemberg
