У 1942 році Німеччина контролювала більшу частину Європи та значну частину Північної Африки, а Японія контролювала більшу частину Китаю, Південно-Східної Азії та стояла на порозі Австралії. До кінця 1943 року мапа виглядали зовсім інакше. Війна – вона така, явище динамічне. Найкраще про це говорить сцена з фільму "Лоуренс Аравійський", коли після мар-кидка через палючі піски і пустельні бурі Лоуренс зі своїми бійцями, вже на межі зневоднення, знаходять оазис. І тут Лоуренс розуміє, що нема одного з його хлопців, який, очевидно, заснув на верблюді, впав і загубився в пустелі. Коли ніхто не зголосився віднайти бійця, Лоуренс пішов сам. Його благали не йти, пояснюючи, що така доля загубленого написана Аллахом. Через два дні повернувшись з хлопцем, Лоуренс був настільки виснаженим і спраглим, що міг лиш прошепотіти: "Нічого не написано, поки цього не напишемо ми".
Результат війни пишуть її учасники. Він залежить від того, яка сторона докладе все необхідне – кров’ю, матеріальними засобами та волею – для досягнення своїх цілей, як довго вона зможе підтримувати свої зусилля і чи зробить вона менше помилок, ніж її вороги. Враховуючи це, залишається невідомим, як і коли закінчиться війна в Україні.
Деякі західні стратеги передбачають, що навіть із допомогою союзників найкращим результатом буде патова ситуація. Вони вважають, що Росія більша і має більше ресурсів, ніж Україна. Тому навіть якщо Москва не зможе перемогти відразу, вона може не дати перемогти Україні. Таким чином, висновують вони, найбільш імовірним результатом є патова ситуація. Зважаючи на це, продовжують вони свої міркування, найкраще припинити бої та винегоціювати вирішення зараз, щоб запобігти новим стражданням. Цікаво, чи ті самі стратеги рекомендували би це Континентальному конгресу після поразки Джорджа Вашингтона в 1776 році на Лонг-Айленді та в Нью-Йорку? Адже Британія була тоді глобальною військовою й економічною наддержавою порівняно з американськими колоніями, і в той час успіх багатьом здавався неможливим.
Прогноз патової ситуації та рекомендації, що з нього випливають, суперечать самій природі війни. Війна – це не арифметика. Цифри мають значення, але успіх у війні не можна передбачити, просто підрахувавши співвідношення сил та економічний потенціал. Війна на папері – це не те саме, що війна реальна.
Не маючи змоги захопити Київ і швидко замінити уряд Володимира Зеленського, Путін перейшов до плану Б: підкорити Україну шляхом остаточного поділу. Він вперто налаштований настільки обмежити політичний суверенітет, територіальну цілісність та економічний потенціал України, що навіть якщо Україна не стане російським васалом, Росія від своєї агресії виграє, а Україна програє. І Путін, схоже, готовий пролити багато – значно більше, ніж необхідно з військової точки зору – крові: і росіян, і українців, і комбатантів, і цивільних для досягнення своїх цілей.
Мішенями Росії були і залишаються готелі, лікарні, торгові центри, житлові будинки та біженці – аморальність безмежна. І вона «русифікує» захоплені райони: – вводить в обіг рублі, нав’язує жителям російські банки, змінює політичних лідерів, інтегрує українські промислові активи в російську економіку та депортує українських громадян – анексія в російському стилі, так само, як Москва робила 2014 року в Криму та на Донбасі.
Путін не зупиниться, поки його не зупинять. Його загальна мета – відродити велику Росію. Спочатку приєднання країн, що перебували у складі Росії – країн Балтії, Білорусі, Молдови та України. Потім, коли і якщо це можливо, російські «буферні держави», країни колишнього Варшавського договору – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія та Болгарія. Підпорядкування України є одним із кроків до цієї кінцевої мети.
Здається, Путін готовий зробити все, що в його силах, – але чи реально він зможе сформувати та застосувати те, що потрібно навіть для першого кроку? Це ще нам лишається побачити. Навіть попри те, що нафтові гроші все ще надходять у російську скарбницю, Путін має великі труднощі у формуванні підрозділів, наборі солдатів і командирів, щоб компенсувати втрати. І навіть попри свої нафтові гроші, він має труднощі також і з ремонтом, виробництвом, закупівлею та доставкою транспортних засобів, зброї та боєприпасів, необхідних його збройним силам. Українські бійці, використовуючи зброю та боєприпаси союзників, змусили російські війська вступити у марудну війну на виснаження в північній і східній частинах України – і незрозуміло, чи зможе Путін її витримати..
За підтримки союзників уряд Зеленського наполегливо бореться, щоб провалити план Б. Це важка боротьба, але українці далі сповнені рішучості перемогти. Український народ знає, що поставлено на карту: його право на політичне та економічне життя за власним вибором. І не тільки: наміри та агресія Путіна викликали протидію в усьому світі. Хоча він прагнув послабити НАТО, альянс зміцнів і міцнітиме. Там, де він хотів показати слабкість демократії, він спровокував єдність і силу. У стратегічному плані він, мабуть, уже програв. Хто ж стратегічно переможе в самій Україні, поки неясно.
Фактично війна в Україні точиться і ведеться на двох рівнях. Перший – стратегічний і в Україні: союзники, які залишаються вірними своєму слову та постачають усе необхідне для створення умов сприятливих для уряду Зеленського переговорів, збільшують імовірність того, що агресія Путіна зазнає поразки. Другий рівень війни є мега-стратегічним, поза Україною: не допустити виникнення того світу, в якому сила відіграє все більшу роль. Створений після Другої світової війни заснований на правилах світ – це світ, у якому процвітали Америка та її союзники, а також багато інших країн. Майбутнє зі слабкими правилами та більшою кількістю війн не сприяє процвітанню жодної країни.
Війна на обох рівнях варта того, щоб її провадити. І перемогти на обох. Недопущення майбутньої війни починається зупиненням Путіна в Україні. Ті, хто пропонує нам зараз вести переговори з Путіним, не думають про те, що поставлено на карту, якщо агресія йому окупиться. Уряд Зеленського, український народ і його союзники все ще мають можливість написати її результат.
Джеймс М. Дубік, доктор філософії, генерал-лейтенант армії США у відставці, є старшим науковим співробітником Інституту вивчення війни. Він служив у військовому командуванні та на оперативних посадах у Боснії, Гаїті та Іраку, а також допомагав навчати сили в Афганістані, Японії, Південній Кореї, Таїланді, Гондурасі та багатьох країнах НАТО.
