Україна повинна стати членом НАТО, адже проти вступу немає жодних аргументів. Це не спричинить додаткову ескалацію з боку Росії, бо більше ескалувати вже просто неможливо. У відповідь на поразку у війні Путін оголосив загальну мобілізацію, анексував окуповані частини України та кілька разів погрожував ядерною зброєю
Ми знаємо, що Пентагон рішуче відповість на будь-яку спробу ядерної атаки з боку росіян, і що Кремль про це був детально поінформований. Бажаний для американців варіант – це знищити російську армію звичайними засобами, без введення військ НАТО на територію України.Важливо, що проти погроз Путіна виступили Індія та Китай, хоч вони й співпрацюють із Росією у економічній галузі. Міністр оборони Великої Британії Бен Воллес повідомив (2 жовтня), що під час зустрічей з лідерами цих країн у Самарканді (Казахстан, 15-16 вересня) Путін "отримав дуже чіткі сигнали щодо того, що допустимо, а що неприйнятно", пише Мирослав Чех у статті для
Wyborcza.pl.
Таким чином, найважливіший "поріг ескалації війни" із застосуванням ядерної зброї подоланий у глобальному масштабі. Щоб впоратися із цим викликом, були потрібні і зараз потрібні відповідні засоби, стратегія та сильне лідерство. Спільнота демократичних держав має все.
Деескалація через ескалацію
Після включення окупованих частин України до складу Росії (30 вересня) президент Джо Байден сказав, що Америка та світ ніколи не визнають спроб анексії української території і не відмовляться від підтримки України. І додав: "Америка та її союзники не дадуть – підкреслюю – не дадуть себе залякати Путіну і його безвідповідальним словам та погрозам". Він також зазначив: "Америка разом зі своїми союзниками у НАТО повністю готова захищати кожен сантиметр території НАТО – кожен сантиметр. Тому, пане Путін, не зрозумійте неправильно того, що я кажу. Кожен сантиметр".
Підтримка України, але захист території НАТО. Принципова різниця у формулюваннях, яка допомагає відтворити погрози Кремля та зазирнути за лаштунки російсько-американських переговорів про загрозливе перетворення війни в Україні на глобальну ядерну бійню.
Після поразки росіян під Харковом (6-15 вересня) Путін і його оточення запанікували, бо їм у вічі поглянув розвал фронту на всій довжині (850 км). Вони почали говорити, що мають намір застосувати тактичну ядерну зброю. І говорили так, наче рішення вже прийнято. У своїй відповіді радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван заявив, що США зреагують у такий спосіб, який матиме "катастрофічні наслідки" для Росії.
Сценарій цього озвучували секретними каналами, зокрема в розмові між міністром оборони генералом Ллойдом Остіном і міністром оборони Росії Сергієм Шойгу. Тоді з боку росіян ймовірно звучали погрози "ударів по логістичних пунктах, серед іншого й на території Польщі", – як у інтерв’ю для CNN зазначив член комісії з розвідки сенатор Марко Рубіо.
Віримо, що саме так і було, бо справа не нова. Під час візиту до Польщі (25-26 березня) президент Байден відвідав серед іншого й американську базу в аеропорту у Ясьонці поблизу Жешува, де дислокується 82-га повітряно-десантна дивізія США. За кілька днів до того росіяни вдарили гіперзвуковими ракетами "Кинджал" по цілях на Заході України. Це мав бути сигнал про готовність до удару по американській базі в Ясьонці в надії, що американці та особисто президент Байден злякаються. І припинять підтримувати українців.
США не злякались. У другій декаді вересня військові бази в Естонії, Латвії, Литві, Румунії та Польщі відвідав голова Об'єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі. У Польщі він перевірив безпеку та рівень готовності бази, яку, як повідомляють американські ЗМІ, "захищають дві батареї реактивних систем залпового вогню Patriot". Він зробив це в умовах невизначеності того, "як Росія може відповісти на втрати в Україні", і запевнив: "Як вже багато разів говорив президент Байден, Сполучені Штати захищатимуть кожен дюйм території НАТО. Польща є країною, на яку поширюється дія статті 5" (TVN 24, 19 вересня).
Із цього випливає висновок, що Кремль рівнозначно стурбований як проблемами невдач на фронтах війни в Україні, так і бажанням завдати прямого удару по НАТО. Щоб довести до "деескалації через ескалацію", що є улюбленою стратегією Путіна. Він не змінив цілей своєї політики: перевернути міжнародний порядок у глобальному масштабі, а свою промову 30 вересня, майже повністю присвятив лютим, відверто божевільним нападкам на Захід.
Відпрацьовували всі сценарії
У середині грудня минулого року Росія поставила США та НАТО ультиматум: підписання Сполученими Штатами "гарантії безпеки" для Росії з вимогою виходу Альянсу з Центральної та Східної Європи. Бо саме про це йшлося у вимозі повернення інфраструктури НАТО до стану перед 1997 року, тобто до прийняття Польщі, Чехії та Угорщини до Північноатлантичного альянсу.
На початку лютого цього року Путін здобув ключового союзника, коли підписав із китайським лідером Сі Цзіньпіном декларацію про дружбу між Росією і Китаєм, яка "не має кордонів" та "не має "заборонених" сфер для співпраці". У ключовому пункті документу вони виступили проти "подальшого розширення НАТО", а китайська сторона підтримала "висунуті Російською Федерацією пропозиції щодо створення довгострокових і юридично обов'язкових гарантій безпеки в Європі".
Цілі російського сатрапа були зрозумілі: відбудова імперії, розпад ЄС і НАТО і відхід Америки з Європи. "Великого китайського брата" захопила перспектива "навести порядок" у своєму оточенні після того, як Росія "поставить США на коліна". Завдяки блискавичному успіхові російської "спеціальної операції" в Україні, а після її завершення – маршу російських танків далі на захід і північ.
Із 2009 року і кожних 4 роки російська та білоруська армія беруть участь у навчаннях "Запад". Готувалися до кількох сценаріїв. Придушення повстань польської меншини у Білорусі, яке мали підтримати добровольці з Польщі, а потім польська армія. Після їх розгрому у планах було пробити коридор до Калінінградської області з наступом на країни Балтії та Схід Польщі. Цей сценарій також передбачав застосування ядерної зброї, а перші повідомлення про це ("напад на Варшаву") були опубліковані в британських ЗМІ у вересні 2013 року ("Запад 2013").
Останні навчання "Запад" відбулися у вересні минулого року та були інтегровані з планами агресії проти України. Відпрацьовувався також варіант ядерного удару. І це не були вигадані страхи поляків, литовців, латишів та естонців. У стратегічних планах путінського режиму безпека України, Польщі, країн Балтії та всього східного флангу НАТО є сполученими посудинами. Коли Росія в одному місці каже "А" і Захід піддається шантажу, то в наступному Кремль майже одразу скаже "Б".
Тому голоси деяких польських експертів, зокрема військовослужбовців у відставці, про те, що наразі немає загрози ядерного нападу на Польщу, не відповідають дійсності. Така небезпека, на жаль, існує і вона не менша за ймовірність ядерного удару по Україні.
Додам, що для довгострокової оборони східного флангу НАТО такою ж важливою, як повернення Криму Україні (безпека басейну Чорного моря, а також Середземного моря), є і демілітаризація Калінінградської області, як мінімум – виведення звідти ядерної зброї та її носіїв.
П’ять-шість бригад дадуть змогу повернути Крим
У питанні прийняття чи неприйняття України до НАТО втратив актуальність аргумент про необхідність "стратегічного стримування" Альянсу, щоб не "дратувати і не принижувати" Росію. Для її безпеки прискорене приєднання Фінляндії та Швеції до Альянсу є більшим викликом, ніж приєднання держави на Дніпрі. Хоча б з огляду на близькість Санкт-Петербурга і Москви до фінського кордону, а також портів розташування Північного флоту, кораблі якого оснащені ядерною зброєю. Йдеться також про конкуренцію в Арктиці, яка тане, з її природними ресурсами та роллю відкритої Північної магістралі для світового судноплавства. Це територія, на яку єдиноправно претендувала Росія, що також було цікаво для глобальних планів Китаю. Зараз це закритий варіант і для Москви, і для Пекіна.
Проти вступу України в НАТО також не діє аргумент про "невмирання" солдат країн-членів за Херсон, Донецьк, Маріуполь чи Севастополь. Українській армії не потрібне залучення військ Альянсу для перемоги над Росією, навіть з урахуванням загальної мобілізації та можливого наступу білоруських військ.
Мобілізаційний потенціал Збройних Сил України становить 3,5–4 млн осіб. Перед повномасштабним вторгненням 24 лютого головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний заявляв, що для відсічі ворогу може знадобитися озброєння для 1,5-2 млн осіб. Наразі в армію призвані понад 700 тисяч осіб, а весь сектор безпеки і оборони обслуговує 1 млн солдатів і офіцерів. Тому українці мають у своєму розпорядженні значні людські ресурси для продовження війни.
У Великій Британії завершується навчання 10 тисяч українських військових, минулого тижня ЄС прийняв рішення про навчання ще 15 тисяч. Це означає, що загалом будуть підготовані 5-6 загальновійськових бригад. Сили, що дозволяють провести черговий наступ на одному зі стратегічних напрямків і звільнити Крим.
Українці потребують сучасного озброєння, систем протиповітряної оборони, боєприпасів, даних розвідки та військових навчань. Тобто того, що вони вже отримують або купують у демократичних країнах. Але все ще у занадто малих кількостях і з обмеженнями, коли йдеться про західні танки та літаки. Нещодавно Пентагон анонсував поставку ракет із дальністю до 300 км, завдяки яким українці можуть атакувати цілі в Криму. Тож одне з обмежень було зняте.
Танки та штурмові літаки – це наступальна зброя, застосування якої прискорило б перемогу української армії. Але у Вашингтоні вважають, що темпи українського наступу достатні, а українцям вистачає танків та літаків радянського виробництва. Тим паче, що під час наступу в Харківській, Донецькій та Херсонській областях вони захопили величезну кількість російської техніки. Крім того, у Пентагоні вважають, що українські Повітряні сили зберегли 80% свого потенціалу і вони ефективні. І що для потреб сьогоднішніх операцій достатньо літаків радянського виробництва.
З Путіним не говоритиму
"Ми де-факто союзники. Цього вже досягнуто. Де-факто ми вже пройшли свій шлях у НАТО. Де-факто ми вже довели взаємосумісність зі стандартами Альянсу, вони реальні для України - реальні на полі бою і в усіх аспектах нашої взаємодії", – це ключовий фрагмент виступу президента Володимира Зеленського після підписання (разом із прем’єр-міністром Денисом Шмигалем та головою Верховної Ради Русланом Стефанчуком) заявки на вступ до НАТО (30 вересня).
Київ хоче, щоб Альянс використав спрощену процедуру, як для Фінляндії та Швеції, тобто без підготовчого періоду за Планом членства (Membership of Action Plan – MAP). Зеленський знає, що це може бути складно, тому він запропонував перехідний період із підписанням договору про гарантії безпеки для України. Чернетка документа була оприлюднена 13 вересня у вигляді "Київського договору безпеки" ("The Kyiv Security Compact").
Пропозиція була підготована групою під керівництвом колишнього генсека НАТО Андреса Фога Расмуссена та керівника канцелярії президента України Андрія Єрмака. Її першочерговим завданням було напрацювання рішень, які б увійшли до мирного договору України та Росії, над яким у березні працювали українська та російська сторони переговорів. Йшли пошуки компромісу між цілями Кремля та позицією Києва, що виявилося таким же реальним, як і вирішення проблеми квадратури кола.
Для Путіна держава та український народ не існують, тому кожен договір "про мир" він розглядає як "пєрєдишку" перед новою інвазією. А також як спосіб руйнування підтримки Києва Заходом і примушення Зеленського підписати угоду, яка буде мертвою на момент оголошення. Щоб постійно шантажувати Україну та Захід звинуваченнями у невиконанні зобов’язань.
Українці прагнуть миру та безпеки перед агресивною Росією. Тому пропозиція, щоб гарантом такого стану була Москва, була рівнозначною запрошенню серійного вбивці до дому жертви і викидання ключа за двері. Абсурд, що змагається із безглуздям, у який могли повірити прихильники думки, що "треба дати Путіну зберегти обличчя".
Зараз це вже минуле. Про анексію окупованих частин України Росією Зеленський заявив, що може говорити про мир із наступним президентом Росії, бо дискусії з Путіним втратили сенс. Український президент грав жорстко, тому що відчуває натхнення від успіхів своєї армії та допомоги Заходу. А також від стрімкого зростання проблем ворога у власному дворі. Може також дивитися в майбутнє, тобто на перспективу членства України в ЄС і НАТО. Проте з незрозумілих причин українська влада вирішила трохи звернути вбік із головної дороги.
Українці відчули себе легковірами
Із кількох причин розгляд "The Kyiv Security Compact" як основи гарантії безпеки України (в часі до вступу в Альянс) – погана ідея. По-перше, в документі, щоправда, не згадується Росія як "гарант безпеки" України, але в змісті проскакує побоювання "роздратувати" Росію, бо перераховуються форми військової допомоги, які зараз надають США, "коаліція добровольців" з Рамштайну і НАТО. У ньому також описується механізм накладання Заходом санкцій на Росію, якщо її вторгнення повториться.
Натомість "The Kyiv Security Compact" мовчить про відповідь "гарантів" на загрозу застосування Росією зброї масового ураження, що є абсолютно принциповим питанням безпеки України. Не лише у майбутньому, але й зараз та у найближчому часі.
По-друге, двічі в одну річку не ввійдеш. У 1994 році Київ відмовився від третього у світі ядерного арсеналу (Будапештський меморандум), отримавши гарантії від США, Великої Британії та Росії (а також Китаю та Франції) про повагу до його суверенітету і територіальної цілісності. Щоправда, в Меморандумі було гучно про "гарантії безпеки" для України, але в 2014 році виявилося (як висловлювались американці), що йдеться про "запевнення", які не мають зобов’язань.
Українці були обурені тим, що їх обдурили і що вони повелися, наче зовсім наївні. Це мало допомогло, бо до вторгнення 24 лютого цього року Захід був стурбований тим, щоб "не дратувати ведмедя" і щоб ведмідь міг "зберегти обличчя".
По-третє, відсутність у "гарантіях безпеки" будь-якої згадки про відповідь на застосування зброї масового ураження проти України – це запрошенням агресора перевірити ці "гарантії" всіма доступними засобами.
По-четверте, лише військовий союз може дати реальну гарантію безпеки перед небезпекою агресії з боку наддержави, що володіє другим у світі ядерним арсеналом. Із переліком взаємних зобов'язань і переліком реакцій на будь-які форми агресії. У сучасних реаліях тільки НАТО відповідає критеріям такого союзу, бо має достатній потенціал ядерного стримування.
По-п’яте, не варто вигадувати колесо. Фінляндія та Швеція отримали від США і Великої Британії гарантії безпеки на час до повного прийняття в НАТО, оскільки після цього факту набере чинності ст. 5 Вашингтонського договору. Де-факто Вашингтон і Лондон уклали військовий союз з Гельсінкі і Стокгольмом. І така ж модель має бути використана у випадку з Києвом.
Українські навички – це безцінний капітал для НАТО
Тому проти членства України в НАТО немає жодних аргументів. Ба більше, членство України в Союзі зміцнить євроатлантичну спільноту та всю спільноту демократичних країн світу. Бо війна в Україні є найгарячішим фрагмент протистояння, на який Росія та авторитарні держави, що її підтримують, вказують "колективному Заходу" та спільноті демократичних держав. Від результату цієї битви залежить майбутнє нашої земної кулі в XXI столітті.
Відповідь демократичних держав на напад авторитарних режимів має бути комплексна, із чітко визначеною стратегічною структурою, як на теперішній момент так і на наступні десятиліття. Такий підхід можливий за умов успіхів української армії на фронті та реакції США і всього Заходу на погрози Кремля. Тим паче, що українці мотивовані та героїчні, а їхні генерали вміють планувати оборонно-наступальні операції та їх реалізацію. Це безцінний капітал, тому потрібно приймати їх до свого союзу, з усвідомленням того, що вони роблять великий шматок роботи для інших учасників, платячи за це неймовірно високу ціну.
