У жовтні 1989 року я був у тодішній Західній Німеччині. Залишався місяць до того, як буде зруйновано Берлінську стіну – приголомшливий момент, який незабаром призвів до краху комуністичної Східної Німеччини та возз’єднання німецької держави. Згадуючи дискусії, які я мав у Західній Німеччині тієї осені, можу сказати: вони були майже такими ж чудовими, як і події, що змінили світ. Кожен німецький лідер, з яким я тоді зустрічався, наполягав на тому, що Німеччина не об’єднається і не може возз’єднатися за їхнього життя.
Я був там разом із тодішнім директором ЦРУ Вільямом Вебстером, зустрічався з високопоставленими представниками розвідки та уряду, щоби краще зрозуміти зміни, які охопили радянські країни-сателіти Східної Європи. Ці люди просто не могли уявити возз’єднану німецьку державу та ефективне припинення холодної війни, а також шлях, який їх туди приведе. Неважливо, що аналітики ЦРУ казали мені, що «німецьке питання» було надзвичайно актуальним.
Я ділюся цією історією, щоби наголосити на двох моментах. По-перше, як сказав знаменитий фізик Нільс Бор, «передбачувати складно – особливо майбутнє». По-друге, я думаю, що ми підійшли до моменту української війни, який має багато спільного з 1989 роком у Західній Німеччині, оскільки це час, коли всім нам важко уявити майбутнє. У результаті багато хто з нас буде згодом дивуватися, як це ми пропустили важливі події.
Таке перспективне мислення може бути особливо важким для самих росіян. Я відчув це під час нещодавніх неофіційних зустрічей із дуже обізнаними росіянами, які мають космополітичне мислення, людьми, які рішуче виступають проти війни (у даному випадку «неофіційні» означає, що я міг обговорювати те, що вони сказали, але не міг вказувати, хто саме це сказав). Це досвідчені аналітики, які покинули Росію, коли президент Володимир Путін розпочав війну. Хоча вони повністю розуміють, що війна в Україні дуже погано впливає на їхню країну, і що Росія може фактично програти, вони не уявляють собі, як це буде і до чого може призвести.
Зокрема, вони не можуть уявити, що режим Путіна може впасти. Путін і його система настільки глибоко вкорінені у їхній досвід роботи з Росією, що навіть найпрозорливіші росіяни, з якими я спілкувався, вірять, що навіть якщо їхні співвітчизники програють (я не можу говорити про те, чи думають вони, що перемога досі можлива), Путін утримається при владі.
Вони можуть мати рацію. Але дедалі частіше такі припущення є такими ж хиткими, як і припущення, зроблені західнонімецькими офіційними особами більше трьох десятиліть тому. Ми і вони не повинні дивуватися українській перемозі і якщо це станеться, ми не повинні дивуватися фундаментальним змінам у самому Кремлі. Ще у квітні 2022-го я писав, що за 20 років моїх уважних спостережень за Путіним, «це перший раз, коли я сумніваюся у його здатності політично вижити». Зараз я вважаю так само, особливо враховуючи те, що ми бачили відтоді: катастрофічні поразки Росії на полі бою, звуження Путіним дипломатичних шляхів вирішення з його фіктивною анексією території на сході та півдні України, зародження опозиції у Росії, нові застереження, висловлені іноземними «союзниками» Путіна, відчай, який демонструє його вкрай непопулярна «часткова мобілізація» і масові виїзди з країни, щоби під цю мобілізацію не потрапити.
Вибух на Керченському мосту, який стався цими вихідними, є символічним і стратегічним ударом по Путіну та його війні. Символічний, тому що міст, який з’єднує контрольований РФ Кримський півострів із Росією, був предметом гордості для Путіна. Він був присутній на відкритті у 2018 році. Це стратегічний кошмар, оскільки міст є критично важливим маршрутом постачання для росіян у Криму.
Це лише остання з низки подій, які викликають питання про те, якою може бути поразка Росії і що це означатиме для регіону та світу. Ці питання такі ж глибокі, як і ті, над якими боровся світ, коли впав Берлінський мур. Можливо, і більше.
Чи може Росія програти?
Немає сумнівів: українці зараз мають бойовий імпульс. Їхні війська наступають на два фронти, захоплюючи території, які Путін оголосив «російськими назавжди» лише кілька тижнів тому. Потік зброї США та НАТО продовжується. Повідомлення про хаос і навіть гнів у російській армії надходять майже щодня.
Я вважаю, що будь-яка версія поразки для Росії стає дедалі більш імовірною. Я орієнтуюся на те, що ми зараз бачимо, а також на свій власний та чужий досвід війни.
У військовому плані росіяни зазнали невдачі через нереалістичні оцінки власних сил, відсутність вищого командування, уповноваженого ухвалювати рішення на фронті і грубу недооцінку відповіді України та НАТО. Росіяни також зазнали невдачі на фронті матеріально-технічного забезпечення, тут я можу послатися на вченого Університету Сент-Ендрюса Філліпа О’Браєна, який досліджував матеріально-технічне забезпечення Другої світової війни глибше, ніж будь-хто, кого я знаю. Він вважає, що Росія не зможе ані належним чином навчити своїх нових (і невмотивованих) новобранців, ані належним чином екіпірувати їх, щоби вчасно розкачати імпульс на полі бою.
Крім того, є більш невловимий показник: воля до боротьби. Моє власне розуміння цього випливає з прямої участі в одній війні (В’єтнам) і непрямої участі у двох інших (Афганістан та Ірак). Зрештою, будь-яка війна стає дуже особистою і її успіх значною мірою залежить від того, чи готові окремі солдати ризикувати життям заради перемогти над супротивником. Армія досягає такої готовності через ототожнення з метою уряду, яка викликає повагу і переконання, що потрібно знищити супротивника, аби врятувати себе та своїх товаришів. Наразі зрозуміло, що на цих фронтах українці мають значну перевагу.
Тож українська перемога над хваленою російською армією стає дедалі більш можливою.
Який вигляд матиме поразка Росії
Як визначити перемогу України? Або, з іншого боку, який вигляд мала би поразка Росії? Певною мірою на це питання може відповісти лише сам Путін, з огляду на те, що він кілька разів змінював свої військові цілі та наративи з моменту введення військ. Але я думаю, що він сприйняв би як поразку, якби його сили були відкинуті на ті території Донецької та Луганської областей, де панували російські ставленики 24 лютого.
З огляду на те, як йдуть справи, поразка може бути ще більш нищівною: Україна може просунутись далі і вигнати російські сили з тих територій, які Путін утримував до 24 лютого. Можливо, важче уявити собі відвоювання Україною Криму, захопленого Путіним у 2014 році, адже про це (для Путіна) не може бути й мови.
Путіну було би важко перетворити будь-який із цих результатів на «місію виконано»; деякі з його найзавзятіших провоєнних пропагандистів почали сумніватися в ефективності Росії та вимагають захоплення більшої території, незалежно від ціни, яку за це заплатять російські солдати. Для багатьох впливових росіян будь-який із наведених вище сценаріїв сприймався би як неприйнятне приниження.
Деякі аналітики стверджують, що Росія досі має величезні військові сили, які їй ще належить використати і які перевершують українські можливості. Але де це все? Чи зберігає Путін цю карту для більш масштабної битви з НАТО, при тому, що битву з Києвом він називає «екзистенціальною»? І якщо він дійсно володіє такою військовою силою, то чому мусив мобілізувати 300 тис. ненавчених і не мотивованих росіян продовжувати боротьбу в Україні?
Щось не складається.
