Путін час від часу натякає, що може завдати ядерного удару по Україні. Але особливе занепокоєння в експертів викликає можливість конфлікту між Росією, Сполученими Штатами та іншими країнами НАТО. Широкомасштабна ядерна війна може спричинити величезну кількість смертей. Нещодавнє дослідження, опубліковане у журналі
Nature, прогнозує катастрофічні 5 млрд загиблих у разі ядерної війни.
Урядові установи США почали проводити оцінки можливих збитків у разі ядерної війни після того, як ядерна зброя стала важливим елементом у структурі військових сил Штатів, тобто у 40-х роках минулого століття. З роками оцінки кількості можливих смертельних випадків (як правило, під грифом «цілком таємно») почали долучати до планів можливої ядерної війни, вимог до стратегічних сил, оцінок стратегічного балансу та рішень щодо контролю над озброєннями. Оцінки, які часто залишали поза увагою інші важливі наслідки ядерних вибухів, окрім кількості жертв вибуху, іноді демонстрували зміну «балансу сил» між двома наддержавами. Величина цих цифр іноді шокувала офіційних осіб США, які зрештою почали шукати варіанти, як зробити ядерну війну менш катастрофічною.
Хоча значну кількість важливих оцінок 1950-х, 1960-х і 1970-х років було розсекречено, державні установи відмовилися розсекретити геть усі цифри стосовно можливих летальних випадків, а оцінки 1980-х років і далі залишаються недоступними, їх не розсекретили досі. Оскільки війна в Україні підвищує перспективу ядерної війни, точні оцінки наслідків такої війни для людей важливі як ніколи. До слова, наразі незрозуміло, чи продовжує уряд США робити такі оцінки.
Розрахунки холодної війни
Оцінка втрат від самого початку була чи не ключовим елементом визначення впливу ядерних ударів на певну країну. Оцінки, зроблені наприкінці 1940-х років, передбачали мільйони смертей від атомних бомбардувань. До середини 1950-х років оцінки смертей зросли до десятків мільйонів. Атомні бомби були «зональною зброєю», яка могла знищити великі міста та їхні околиці або великі території навколо військових цілей.
У 1959 році Девід Беклер, виконавчий директор Наукового консультативного комітету при президенті Дуайті Ейзенхауері, заявив, що радіоактивні опади у результаті тотальної американо-радянської ядерної війни призведуть до «величезної» кількості жертв, але вони «представлятимуть лише невелику частку від загальної кількості втрат від усіх причин (вибух, теплове випромінювання, пожежа)».
Дані надзвичайно секретного підкомітету Ради національної безпеки підтвердили висновки Беклера. У рамках своїх зусиль оцінити загальний вплив ядерних ударів з кожної сторони підкомітет підготував оцінки втрат. В одній зі своїх доповідей підкомітет описав найбільш катастрофічний (на той момент) сценарій: руйнівну радянську атаку 1961 року, яка призвела би до детонування у Сполучених Штатах 553 одиниць американської ядерної зброї загальною потужністю понад 2 тис. мегатонн — це у понад 130 тис. разів потужніше за атомну бомбу, скинуту на Хіросіму. Приблизно 50 із 179 млн американців загинули би, а 9 млн отримали би опромінення та поранення. Американська атака у відповідь охопила би усі міста «радянського і китайського» блоку. Це повністю знищило би «командні об’єкти» у Москві, Пекіні та Пхеньяні і одразу вбило би 71 млн людей. Через 30 днів після атаки загалом загинули би 196 млн осіб – з 952 млн населення блоку.
Згідно зі звітом, контратака США «фактично знищила би Радянський Союз як світову державу». Якою б нищівною не була ця картина, у доповіді все ж зазначено, що у кінці ядерного обміну «рівновага сил була би на боці Сполучених Штатів». Ця впевненість згодом була підірвана, оскільки здатність Радянського Союзу спричиняти смерті та руйнування значно зросла протягом 1960-х років.
Військове планування
Оцінка смертей і руйнувань йшла пліч-о-пліч з ядерним плануванням США. У найгіршому випадку, якби війна була неминучою, а цивільна влада була би готова дозволити використання ядерної зброї, військові чиновники розробили плани використання цієї зброї — чи то у відповідь, чи то превентивно — для знищення ключових військових і промислових об’єктів супротивника. У цьому контексті радянські об’єкти ядерної зброї (системи доставки та запаси) стали головними цілями, як і цивільні та військові штаби і ключові промислові об’єкти.
З кінця 1940-х – початку 1950-х років американські урядові спеціалісти розробили методології для оцінки необхідних рівнів знищення цілей.
До 1960 року військове планування було централізовано в Об’єднаному штабі стратегічного цільового планування, розташованому у штаб-квартирі Стратегічного повітряного командування у штаті Небраска. Штаб планування відповідав за підготовку Єдиного комплексного оперативного плану, стратегії ведення війни США із застосуванням ядерної зброї.
Доповідь Об’єднаного комітету начальників штабів від 1961 року містила оцінки жертв, пов'язаних із військовим конфліктом навколо Західного Берліна. Згідно з цифрами, повномасштабна атака на головні міста Радянського Союзу, урядові центри управління та об’єкти ядерної загрози призвела би до загибелі близько 50% його загального населення, тобто близько 108 млн із його тодішнього населення у 217 млн.
Загальна кількість смертей у результаті повномасштабної атаки на СРСР і Китай – 212 млн, була меншою за оцінку у 275 млн, яку Об’єднаний комітет начальників штабів надав господарю Білого дому Кеннеді у 1961 році. Ці приголомшливі подробиці розкрив Деніел Еллсберг (колишній американський військовий аналітик і співробітник аналітичного центру «Ренд», – «Главком»). Оприлюднення цих цифр було важливим, проте сам оригінальний документ із підрахунками оприлюднений не був. (Важливі записи Пентагону початку 1960-х років лежать необробленими у Національному архіві, тож документ може бути колись знайдений).
У 1960-х міністр оборони Роберт Макнамара пояснював президенту Кеннеді, чому в принципі слід відкинути можливість превентивного удару американськими ВПС. За його словами, у прогнозованому ядерному конфлікті 1968 року після стратегічного удару сил американських ВПС , у Радянському союзі вціліли б близько 100 міжконтинентальних балістичних ракет. Іншими словами, навіть за найбільш масованого удару по радянських силах, СРСР мав би чим вдарити у відповідь. І якби Радянський Союз націлив ці вцілілі ракети на міста США, «вони могли би спричинити близько 50 млн прямих жертв у Сполучених Штатах, і це не беручи до уваги наслідків потенційних жертв від радіоактивних опадів».
Зрушення у стратегічному балансі
Протягом 1950-х і на початку 1960-х років можлива кількість загиблих у разі ядерного удару в СРСР була пропорційно вищою, ніж у США. Однак у міру того, як радянські стратегічні сили підвищували свою смертоносність, розрахункова кількість жертв США помітно зростала, а оптимізм щодо «балансу сил» на користь Сполучених Штатів після ядерної війни зник.
В американському міжвідомчому звіті 1967 року описувалась порівняльна вразливість Сполучених Штатів і Радянського Союзу. Згідно зі звітом, у 1964 році Радянський Союз міг убити 48 млн американців під час превентивної атаки. У 1968 році, маючи більшу кількість міжконтинентальних балістичних ракет, СРСР змогли би знищити вже 91 млн осіб.
Натомість кількість потенційних радянських жертв залишалася відносно постійною протягом десятиліття. Якби США напали на СРСР у 1964 році, було би вбито близько 77 млн осіб, а у 1967 році – 81 млн.
«Політико-психологічний» тягар
Автори дослідження 1969 року, підготовленого для переговорів про контроль над стратегічним озброєнням, визнали, що вони «недооцінюють кількість жертв». Ці оцінки ґрунтувалися на смертності, спричиненій вибухом, і не включали таких наслідків як радіація та масові пожежі, що безперечно, спричинили би набагато більше смертей.
Коли держсекретар Джон Даллес був проінформований у 1955 році про руйнування, яких може завдати термоядерна зброя, він спочатку поставився до цих даних недовірливо.
Як сказав заступник держсекретаря Елліот Річардсон, існувала «політико-психологічна» проблема: «дисбаланс між здатністю спричинити смертельні випадки та небажанням прийняти чи спричинити велику кількість смертей». Задовго до цього президенти США та їхні радники почали виступати різко проти використання ядерної зброї через жахливі та непропорційні небезпеки.
Кількість ймовірних жертв і величезний масштаб руйнувань від ядерних ударів змусили президента Річарда Ніксона шукати альтернативи апокаліптичним атакам, що зрештою призвело до директиви 1974 року, яка закликала не допускати ескалації і обмежити масштаби руйнівних дій.
У наступні роки Міністерство оборони США намагалося розробити оперативний план щодо «звужених» варіантів атаки. Але у 1980-х роках варіанти, розроблені планувальниками, продовжували вимагати великої кількості ядерної зброї.
Президенти Картер і Рейган послідовно висунули чіткі вимоги щодо зменшення «побічної шкоди», тобто жертв серед цивільного населення, у своїх директивах (Директива №59 і Директива щодо національної безпеки №13 відповідно). Дослідження побічних збитків, які тоді підготували урядові аналітики, досі засекречені. Лише наприкінці 1980-х років, коли холодна війна добігала кінця, представники Білого дому та Пентагону спонукали фахівців розробити варіанти атак, які би передбачали якомога меншу кількість смертей і руйнувань. Проте що саме було запропоновано, досі невідомо.
Нові ризики
У 2013 році адміністрація президента Обами почала застосовувати до ядерних цілей міжнародні правила ведення війни. Це, зокрема, розмежування цивільних і військових цілей.
Загроза ядерного протистояння зменшилася, коли холодна війна закінчилася, і Сполучені Штати та Росія значно скоротили свої стратегічні сили. В останні роки, зі зростанням напруженості та суперечками щодо майбутнього України і Тайваню, ризики знову зросли.
Додаткову небезпеку становлять індо-пакистанські перегони ядерних озброєнь. Обидві країни вступили у ризиковане протистояння зі значним потенціалом ескалації; небезпека ядерного конфлікту між Індією та Пакистаном є серйозною і загальний вплив від неї на світ буде катастрофічним.
Війна Росії проти України породила нову небезпеку. Можна лише сподіватися, що лідери держав, які володіють ядерною зброєю, уникатимуть необдуманих кроків.
Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»
