Що ж, ми спробували творчу невизначеність – і гляньте, до чого це нас привело. Десятиліттями ми використовували дипломатичну двозначність щодо НАТО й України, і це закінчилося повною катастрофою.
Ми роками розповідали українцям, що проводимо політику "відкритих дверей" в НАТО, і що вони мають право "обирати свою долю", і що Росія не може мати права вето.
І весь цей час ми відкрито сигналізували Москві, що Україна ніколи не приєднається до Альянсу – бо дуже багато членів НАТО просто самі скористаються своїм правом вето.
В принципі – так; на практиці – ні. Сигнал був таким.
І який результат усього цього одночасного всмоктування і видування? Чого ми досягли, тихо говорячи кожному те, що він хоче почути?
Результатом стала найгірша війна в Європі за останні 80 років. Президент Росії Путін знищив незліченну кількість життів, домівок, надій і мрій. Він знищив і найменшу причину співчувати йому чи потурати його параної.
Водночас він розвіяв аргументи проти членства України в НАТО.
Раніше говорили, що українське населення надто розділене в питанні членства в НАТО – і до 2014 року ви, звичайно, могли би навести цей аргумент. Подивіться на цифри тепер. За нещодавнім опитуванням, підтримка членства України в НАТО злетіла в стратосферу – 83 відсотки.
Раніше стверджували, що Україна не має належної військової сумісності з НАТО. Тепер українці використовують запаморочливе розмаїття техніки з країн НАТО, причому з неперевершеною майстерністю та відвагою.
Немає абсолютно нічого, чого НАТО могло б навчити українців про ведення війни – натомість є багато того, чого вони могли би навчити нас. Люди було звикли стверджувати, що перспектива членства України в НАТО є насамперед "провокаційною" для Путіна і Росії. Визнаймо, нам ніколи не треба було приймати цей аргумент.
А треба було наполягати на реальності – Кремлю нема чого боятися НАТО, бо це оборонний альянс. Але ж країни-члени прийняли цю фальшиву тезу, і мушу визнати – певний час і я сприймав її.
Тож гляньте, що відбулося, коли ми з усіх сил намагалися не провокувати Путіна. Ми заспокоїли його на Бухарестському саміті НАТО в 2008 році. Українці хотіли отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Вони отримали кілька теплих слів про можливе членство в НАТО, але не ПДЧ. Путін був присутній на цьому саміті і заявив, що задоволений результатом.
Що він зробив далі? У 2014 році він вторгся на Донбас і в Крим, стосуючи своє фірмове поєднання відвертої брехні та жорстокості. Замість належним чином покарати його, ми відповіли політикою боягузливого умиротворення.
Далекі від того, щоб допомогти українцям вигнати його зі своєї країни, ми створили трагікомічний "нормандський формат", у рамках якого з Росією й Україною поводилися так, ніби вони були однаково винні, хоч явним агресором була Росія, а Україна – жертвою. З тих пір членство в НАТО стояло на порядку денному лиш теоретично, і всі знали, що цього просто не станеться – або, принаймні, не в політичному житті тих, хто сидить за столом переговорів.
Таким чином, українці отримали найгірше з можливого. НАТО наговорило достатньо гарних фраз про членство України, щоб Путін міг використовувати їх у своїй пропаганді і стверджувати, що Росія опинилася під загрозою оточення.
А реальність полягала в тому, що НАТО нічого не зробило ані для захисту України, ані для просування справи членства України.
І, правду кажучи, якби ви запитали мене перед вторгненням Путіна, коли Україна приєднається до НАТО, я би відповів: "Приблизно як пекло замерзне – і точно не в найближчі десять років".
Але якби ви мене запитали тоді, чи будемо ми тепер надсилати в Україну танки "Челленджер", чи танки "Абрамс", чи будуть німці надсилатимуть танки "Леопард" – я би подумав, що ви звар'ювали. Точно так само – що ви звар'ювали – я би подумав, коли б ви мені сказали, що Путін збирається вторгнутися.
Путін вторгся не тому, що думав, наче Україна збирається вступити в НАТО. Він завжди знав, що це вкрай малоймовірно. Він напав на Україну, бо вважав (маючи безліч доказів), що насправді ми несерйозно ставимося до захисту України. Він напав тому, що хотів відновити стару радянську імперію, і тому, що вірив – безглуздо, але вірив, – що переможе.
Якби ми були достатньо сміливими і послідовними, щоби привести Україну до НАТО – якби ми дійсно мали на увазі те, що говорили, – то цієї катастрофи можна було б уникнути.
Я знаю, що в деяких європейських столицях такий висновок важко буде переварити. Але ця логіка невідпорна.
Заради стабільності та миру Україна нині потребує ясності щодо свого місця в євроатлантичній архітектурі безпеки. Всі наші хитрування і викрутаси криваво закінчилися.
Українцям треба дати все необхідне, щоб якомога швидше закінчити цю війну, і ми маємо почати процес прийняття України до НАТО – і розпочати його вже.
І нехай Москва собі оскаржує. Вже був прецедент, і їх вислухали з повагою. Бомби та ракети Путіна розбили ці слухання в прах.
