Країна в облозі потребує чогось більшого, ніж волонтерство і хоробрість, щоб захистити свою версію демократіїПро це пише у своїй статті Енн Епплбом для
The Аtlantic.
29 грудня Росія здійснила найбільший ракетний удар по Україні від початку повномасштабного вторгнення. 2 січня ще одна атака такого ж масштабу вразила школи, лікарні і житлові будинки по всій Україні. Рано вранці на наступний день після православного Різдва - росіяни завдали ще одного ракетного удару по Україні. Разом ці атаки стали своєрідним посланням: президент Росії Владімір Путін не зацікавлений у переговорах, припиненні вогню чи обміні території на мир. Будучи нездатним перемогти Україну у військовому плані, Путін вважає, що може продовжувати чинити тиск, руйнувати українську цивільну інфраструктуру, вичікувати, поки союзники України втомляться, підбурювати українську громадськість до повстання проти уряду, а відтак здобути перемогу за замовчуванням.
Часто цю нову фазу бойових дій описують як "війну на виснаження", ніби єдине, що визначатиме результат, - це кількість куль. Однак попри те, що кількість куль має значення, війна має також важливий наративний і психологічний компонент. Паралельно з бомбардуваннями кремлівські чиновники зараз надсилають сигнал усім - західним політикам, журналістам, Україні, російському народу - що вони можуть витримати і 300 000 жертв і величезні втрати техніки, що економіка їхньої країни процвітає, що вони готові виділяти половину національного бюджету на оборонне виробництво до нескінченності. Водночас росіяни та їхні прихильники в США і Європі описують Україну як корумповану, політично розділену країну, яка неодмінно програє. У Вашингтоні такою риторикою деякі республіканці виправдовують свою (поки що) успішну спробу заблокувати американську допомогу Україні. Віктор Орбан, прем'єр-міністр Угорщини, який не відмовляється від інвестицій з Росії та Китаю, робить те ж саме, блокуючи європейську допомогу.
Українці розуміють, що переговори з Росією результату не принесуть, зрештою ніхто їх і не пропонує. Вони також усвідомлюють, що військова поразка - це все одно що вторгнення Росії в лютому 2022 року: окупація, масові репресії, концтабори та кінець незалежної України. Вони в курсі, що росіяни набагато слабші, ніж себе подають. Їхні солдати все ще натикаються на пастки, а командири намагаються імпровізувати. Російське суспільство втомилося від війни і від падіння їхнього рівня життя, спричиненого війною. Проте, щоб перемогти росіян у військовому і психологічному плані, підірвати російську пропаганду, яку повторюють і Орбан і праві MAGA (англ. Make America Great Again, - гасло кампанії, яке використовується в американській політиці та було популяризоване Дональдом Трампом у своїй президентській кампанії 2016 року), зберегти свої союзи і захищати свою територію, поки у росіян забракне сил, українці повинні змінитися.
Два роки тому, в перші тижні після повномасштабного вторгнення, звичайні люди скидалися на прилади нічного бачення, керівники харчових закладів мобілізувалися, щоб годувати військових, чоловіки везли своїх дітей до кордону, а потім поверталися додому, щоб воювати в складі армії. Тепер волонтерство, хоробрість і дика енергія, які протягом останніх двох років вели армію і суспільство вперед, мають бути трансформовані в системи, інституції та правила. Україні потрібна не просто найентузіастичніша армія, а найкраще керована армія. Україні потрібні не просто розумні інженери, які створюють інноваційні морські дрони, а найсучасніша оборонна промисловість в Європі, якщо не в світі. Зрештою, українському уряду потрібно викорінити всі залишки корупції та неефективного управління - і переконати своїх союзників, що їм це вдалося.
Не я є автором цих рекомендацій. Я почула їх у Києві наприкінці минулого місяця від Рустема Умєрова, нового міністра оборони України.
Сторонньому спостерігачеві такий вибір може видатися дивним. Умєров народився у 1982 році в Узбекистані, куди Сталін відправив його кримськотатарську сім'ю ще в 1944 році. До Криму він з батьками повернувся лише в 1991 році, коли Україна звільнилася з-під ярма московського контролю. Умєров поділився, що "ще будучи зовсім юним він зрозумів, що таке бути тим, кого зараз називають біженцем".
Його спогади про переселення і приналежність до мусульманської татарської меншини в Україні могли б змусити його відчути себе чужим серед своїх. Натомість він провів для мене чітку лінію від свого дитячого досвіду вигнання до нинішньої ролі в захисті України. Ще зі студентських років він розумів, що татари будуть у безпеці лише тоді, коли Крим буде частиною демократичної, толерантної України - а демократична, толерантна Україна буде гарантована лише тоді, коли Україна буде частиною Європи. Він був прихильником членства України в НАТО і Європейському Союзі, коли ця позиція ще не була особливо популярною. "Ми хочемо бути частиною цивілізованого світу, - каже Умєров, - частиною правового світу... Те, що пропонує Росія, - це не верховенство права, не розвиток, це агресія до всіх своїх сусідів".
Після російської окупації Криму в 2014 році, коли багатьох татар знову вигнали з рідних домівок, Умєров став адвокатом кримських політв'язнів, безпосередньо ведучи переговори про їхнє звільнення. Починаючи з лютого 2022 року, він знову кілька разів виступав одним із посередників між Україною та Росією, а також Туреччиною та країнами Перської затоки, як на офіційному, так і на неофіційному рівнях.
У цій царині він здобув репутацію компетентної людини. Коли я розпитувала про нього інших людей у Києві, вони згадували про мови, якими він володіє (серед яких турецька, англійська, російська та українська), а також про його широке коло контактів, відсутність претензій і драматизму. Ми зустрілись у тому ж конференц-залі, де я раніше зустрічалася з його попередником Олексієм Рєзніковим, представницьким юристом, який налагодив добрі стосунки з іноземними колегами, але пішов у відставку на тлі низки новин про корупцію в Міністерстві оборони. Резніков не був особисто причетний до скандалів. З 2022 року, фактично не було жодних припущень про нецільове використання іноземної допомоги або про корупцію на високому рівні в українській армії. Але, як і в американській армії, мали місце завищення витрат і марнотратство. Різниця полягає в тому, що якщо в українській армії не вистачає зимової форми через те, що хтось уклав поганий контракт, то через це можуть загинути люди.
Покінчити з реальністю та враженням нехлюйства - тепер це друге за важливістю завдання Умєрова. Він сказав, що це також частина більшої проблеми. Україна потребує всього і постійно: артилерійських снарядів, зимового взуття, літаків F-16. Визначення пріоритетності потреб армії, втілення їх у конкретні закупівлі та координація із західними компаніями і зростаючою оборонною промисловістю України - це комплексна управлінська проблема, яка потребує більше, ніж одного рішення. Умєров назвав декілька з них, зокрема, укладання 10-річних контрактів, які допоможуть як вітчизняним, так і іноземним компаніям планувати довгострокову перспективу, а також проведення інвестиційних конференцій, покликаних заохотити західні компанії до прямої співпраці з Україною. Говорячи про ці зміни, він часто посилається на "правила ОЕСР" і "стандарти НАТО". Він також говорить про "системи" та "прозорість". І це не просто трендові слова. Подальше існування України залежить від того, чи будуть вони означати щось реальне.
Найважливіше завдання Умєрова - найважливіше завдання України - стосується людей, а не взуття та куль. Україні потрібно набирати і навчати більше солдатів, а також давати ветеранам відпочинок від бойових дій. Страх і параноя щодо військової служби зростають; з'являються повідомлення про те, що людей примушують йти в армію, а інші намагаються пробратися через кордони і переплисти річки, щоб ухилитися від мобілізації. Умєров розуміє це, знову ж таки, і як наративну проблему, і як реальну. Він хоче змінити загальний тон: "Це не покарання, - говорить він про військову службу. "Це честь". Але всі бояться невідомості, а зараз військова служба пов'язана з великою кількістю невідомого. "Люди повинні розуміти, як їх будуть навчати, як їх будуть годувати, як про них будуть піклуватися під час операції. А відтак - як вони підуть з армії". Деталі все ще залишаються предметом дискусій, але він хоче покласти край невизначеності, обговорити нові правила з військовими та урядом, створити національну базу даних військовослужбовців, а відтак надати всім громадянам призовного віку варіанти на вибір.
Умєров також вважає, що для того, щоб Україна вистояла в наративній війні, яку веде Росія, українські політичні дебати потребують "декомпресії". Передбачуване суперництво між президентом України Володимиром Зеленським та головнокомандувачем Збройних сил Валерієм Залужним отримало багато ефірного часу в українських ЗМІ. Умєрова вважають одним із тих, хто зближує цих двох чоловіків. Почувши запитання про напругу між ними, він відповів, що просто хоче, аби ажіотаж навколо цього спав: "Те, що між людьми бувають розбіжності - цілком нормально. Я маю на увазі, що є загальна єдність, всі хочуть виграти війну, але думки з цього приводу можуть бути різними". Замість того, щоб політизувати розбіжності та зациклюватися на них, "ми повинні зосередитися на цілях стратегічних та цілях військових".
Жодне з поставлених завдань не є простим, і будь-яке з них може поставити під загрозу більші, багатші і менш готові до бою країни. Росія має набагато більше населення, і активно, хоч і приховано, проводить мобілізацію, примушуючи представників етнічних меншин і навіть іноземців з робочими візами служити в лавах її армії. А Європейські демократії, навіть перед обличчям зростаючої екзистенційної загрози з боку Росії, досі не змогли ефективно наростити своє внутрішнє військове виробництво. США, тим часом, не здатні на жодну декомпресію: Американці майже не ведуть спокійних, аполітичних і "сфокусованими на цілях" дебатів. До прикладу, усі наші розмови про Україну зараз повністю політизовані. Частина Республіканської партії виступає проти допомоги Україні просто тому, що це шкодить Джо Байдену.
Але на кону у нас різне. Боротьба України проти Росії - це цивілізаційне зіткнення між відкритим, правовим суспільством і закритою диктатурою. Українці досі роблять ставку на те, що їхня версія демократії не просто привабливіша за російську автократію, але й ефективніша. На виході з офісу Умерова я зустріла кількох його молодших колег, які жартували про те, наскільки складно для багатьох українців, особливо для старших, звучать вирази на кшталт "інституційна трансформація" працівників величезного апарату, яким є Міністерство оборони. Втім вони не відмовлять у розʼясненні і докладуть всіх зусиль, щоб врешті-решт здійснити інституційну трансформацію і виграти війну. Якщо вони вірять у майбутнє України, то і ми повинні в нього вірити.
