<--- Частина 2Наступного тижня Державний Департамент і Міністерство Оборони почали тиснути щоби переказати Україні майже $400 мільйонів військової допомоги, скликаючи засідання на найвищому рівні, як завжди рефлекторно роблять бюрократи. Звісно, бюрократи не знали, що Помпео, Еспер та я вже якийсь час нишком обговорювали цю тему, працювали з Трампом, щоби надати кошти, але все було безрезультатно (до моменту моєї відставки, як ми підрахували, з Трампмом було 8 чи 10 розмов (і індивідуальних, і в різних комбінаціях) задля надання коштів.
Якби бюрократи вірили, що Комісія Директорів (Principals Committee, аналог РНБО в Україні, членам якої є міністри та голови силових відомств США — прим. Radio Lemberg) змусить Трампа передумати, то вони були не дуже звертали увагу на це протягом 2,5 років. Я сказав Тіму Моррісону, наступнику Фіони Гілл, що державні та оборонні департаменти мають припинити зосереджуватися на зустрічах, і що я хотів би, щоби ці кошти були напоготові на випадок, якщо Трамп таки все ж погодиться їх надати. Щоби так сталося, нам треба було підготувати всі необхідні папери, щоби бути впевненими, що ми є спроможними витиснути військову допомогу до 30 вересня — тобто до кінця фіскального року. Згідно з давніми бюджетними правилами, які застосовувалися до законів надання таких коштів, ці гроші просто зникли б, якщо їх до того часу не «витиснути». Ось чому бюрократи заметушилися. Звичайно, можна спитати, чому вони не метушилися раніше протягом вього фіскального року, а чекали до кінця і звинувачували у своїх потенційних проблемах когось іншого. Можна питати, але саме так і функціонує бюрократія, до болю повільно і потім ще й звинувачує інших, що щось пішло не так.
1 серпня 2019 року я розмовляв з Барром, щоби ознайомити його про те, що Трамп сказав Зеленському про Джуліані, а також про слова Трампа щодо самого Барра. Я запропонував йому через когось приструнити Джуліані до того, як він повністю вийде з-під контролю. Ми також обговорювали статус справ щодо Halkbank і досі не вирішене питання санкцій проти Туреччини за куплені в Московії системи протиповітряної оборони S-400. Барр сказав, що він чекає на відповідь юриста Halkbank на свіжу мирову пропозицію від Міністерства Юстиції США (15 жовтня, якраз після того, як я покинув Білий Дім, Міністерство Юстиції подало нищівний обвинувальний акт проти Halkbank d Нью Йорку, явно вирішивши, що попередня пропозиція адвокатів банку про мирову була неадекватною).
Еспер, Помпео і я продовжували обмінюватися думками про те, як переконати Трампа надати військову допомогу до 30 вересня. Ми могли би прямо протистояти Трампові, намагаючись спростувати теорії Джуліані і стверджуючи, що недопустимо використовувати владний авторитет США задля особистої політичної вигоди. Ми могли би – і ми би майже точно зазнали невдачі, а можливо, ще й звільнили би посади для нових головних радників Трампа. Правильним розв’язанням було відокремити військову допомогу Україні від фантазій про Україну, отримати схвалення на надання військової допомоги, а з Джуліані та його фантазіями розібратися згодом. Фактично я думав, що я вже став на другий шлях, який стосувався Джуліані, з адвокатським офісом Білого Дому й відповідно – з Біллом Барром. Окрім того, не було жодного сенсу у безплідних дискусіях на нижчих бюрократичних рівнях. Ніщо з цього не вплинуло би на рішення Трампа, і могло лише спровокувати появу публікацій у пресі, що ще би більше налаштувало Трампа проти схвалення цієї допомоги. Принаймні так я вважав тоді, і думаю, що Еспер і Помпео були зі мною згідними.
Ми врахували ускладнення через наближення дедлайну, і ми також знали, що у нас мало простору для маневрів, через зазвичай замовчувану тему конспірологічних теорій про вибори 2016 і 2020 років. Ми всі знали, про що саме думав Трамп, і тому вважали, що критично важливо було подати це питання на його розгляд у правильний момент. Неправильний вибір часу міг винести остаточний вирок допомозі.
Отож, коли Трамп згадав про Україну під час обговорення Афґаністану у Бедмінстері [штат Нью-Джерсі] у пятницю, 16 серпня, спитавши, скільки ми там витрачаємо, я злякався, що у розпалі дискусії стосовно Афґаністану про допомогу для України можна було забути. Еспер здивував мене своєю відповіддю, сказавши, що тимчасовий виконувач обов’язків Директора Відділу управління та бюджету Расс Воот “зупинив це,” тобто припинив спроби затримати допомогу. Це означало, що рішення ухвалено, і подальше обговорення є непотрібним, у що я точно не повірив. На щастя, тема України безперешкодно пролетіла крізь словопадний монолог Трампа.
Звісно, до того часу втрутився вже Відділ управління та бюджету – нібито через бюджетні причини, але ми більше підозрювали те, що Трамп використав Малвані, аби покласти край спробам Державного Департаменту чи Міністерства Оборони оперувати коштами, якими вони опікувалися. Бюджетний відділ також намагався скасувати понад $4 мільярдів, призначених для економічної допомоги (це стосувалося лише Державного Департаменту, не Пентагону), це було його щорічною практикою. Як і у 2018, вони зрештою припинили свої спроби, головно через те, що Конґрес оголосив би Трампові відкриту війну через його рішення скасувати допомогу. Згодом Малвані та інші стверджували, що диспут про військову допомогу Україні стосувався скасування економічної допомоги, але це було лише виправданням постфактум.
Час спливав, тож я запропонував Помпео та Есперу, що я знову розвідаю, який настрій зараз у Трампа, і тоді ми троє скоординуємо наші календарі так, щоби разом поговорити з Трампом; на що всі погодилися. Наступного ранку, 20 серпня, я перевірив реакцію Трампа на надання військової допомоги Україні, і він сказав, що не підтримує надання їй будь-яких коштів, поки не буде передано всі матеріали про розслідування змови з Московією, які стосувалися Клінтон і Байдена. Це могло тривати роками, тож не схоже, щоби переказ військової допомоги мав перспективи на реалізацію. Попри це, знаючи про спливаючий час, я сказав, що Еспер, Помпео і я хотіли би зустрітися з Трампом стосовно цього питання через кілька днів, і він погодився. Чeрез труднощі з робочими графіками Помпео і Еспера, а ще тому, що я поїхав у п’ятницю вранці на саміт G7 у Біарріц, на обговоренні України 23 серпня мене замінив Купперман. Нажаль, під час цієї зустрічі Трамп знову вирішив нічого не робити після того, як іранці та хусити збили ще один американський дрон, третій за останні місяці. Обговорення допомоги Україні було коротким. Трамп відмахнувся від цього зі словами: “Дайте мені подумати про це ще кілька днів. Я хотів поговорити про це з іншими на G7.” Еспер, який мав невдовзі відвідати зустріч міністрів оборони країн-членів НАТО, сказав, що тиснутиме на інших, щоби вониробили більше для України, і це теж мало би допомогти. Справи могли б скластися і гірше, але час спливав.
На G7 здавалося, що Франція й Німеччина мають набагато більше оптимізму щодо можливих кроків Путіна задля деескалації ситуації з Україною, наприклад, стосовно обміну заручниками та звільнення затриманих у листопаді екіпажів кораблів. Через те, що зустріч у Біарріц була дуже напруженою через провал з Іраном, тема України відійшла на другий (хоча більшість інших членів G7 були категорично проти запрошення Московії на саміт G7 у США у 2020). Після зустрічі у Біарріц, вже майже готовий піти у відставку, я полетів до Києва на особисту зустріч зі Зеленським та ключовими членами його нової команди. Я сподівався, що зможу зробити успішною зустріч Зеленського з Трампом у Варшаві, якої було не уникнути. 26 серпня 2019 року, прилетівши до Києва, я говорив з Волкером про День Незалежності України два дні тому, і Волкер вважав, що Зеленський з цим добре впорався. Він наголосив, що Зеленський не мав бажання втручатися у внутрішню політику США, хоча зрадів можливості розслідувати будь-які події 2016 року, які сталися ще до його каденції на посаді президента.
У Києві я знову зустрівся з Данилюком, якого супроводжували Білл Тейлор та кілька посадовців Ради Національної Безпеки США, для розширеної дискусії про те, як може діяти РНБО України, а також про стосунки з московитами в Криму та на Донбасі. Потім Тейлор і я поклали вінок до меморіалу приблизно тринадцяти тисячам українців, загиблих у війні, що триває з Московією. Наступного дня ми снідали з Іваном Бакановим, який на той час був виконувачем обов'язки голови Служби Безпеки України, якого згодом через кілька днів затвердили на цій посаді, вилучивши слова "виконувач обов'язків" з назви його посади. Баканов відповідав за реформу спецслужб, складне завдання, але працівники посольства США вірили, що він є вдалою кандидатурою для цього завдання. Значна частина нашої розмови, як і з Данилюком напередодні, стосувалася «Мотор Січі» й «Антонова», двох ключових аерокосмічних компаній, яким загрожувало потрапляння під китайський (чи інший іноземний) контроль, що робило майже неможливою їхню співпрацю зі США. Ці фірми (і багато інших) були спадщиною радянських часів, розташованими в Україні колишніми комуністичними фахівцями з економічного планування без особливих на те причин, що залишило незалежній Україні значні активи, які вона зовсім не хотіла втратити. Все це тепер є стратегічним інтересом, який має надважливе значення для керівників США.
Далі відбулася зустріч з новопризначеним міністром оборони — Андрієм Загороднюком, який пргнув провести значні реформи у військовій галузі України посеред збройного конфлікту проти Московії та її сурогатних сил на Донбасі. Він сподівався не лише на очікувану військову допомогу США у формі придбання зброї в американських фірм, (безумовно, він хотів це зробити), але й на отримання допомоги США у розбудові інституційних військових можливостей України. Тим самим він розраховував примножити наслідки цієї допомоги в майбутньому. (Наприкінці того дня я також зустрівся з генералом Русланом Хомчаком, начальником Генерального Штабу України, з яким я довго обговорював Донбас та Крим. Хомчак також був активним прихильником військової допомоги США: він наголосив на потребі змінити культуру українського війська, зокрема шляхом проведення навчань англійською мовою та інших реформ, щоби вирватися з-під впливу Москви. Також він дуже хвилювався через спроби Московії збільшити військову силу в регіоні, що є прямою загрозою і для Польщі, і для України. Це були важливі питання, і я вважав ставлення до них Загороднюка та Хомчака серйозним).
Потім ми поїхали до будівлі Адміністрації Президента на зустріч з начальником апарату Зеленського — Андрієм Богданом, та одним з його заступників — Русланом Рябошапкою. Богдан був особистим адвокатом Зеленського, але він також представляв інтереси олігарха — Ігоря Коломойського. Між Богданом і Данилюком, який приєднався до нас дещо пізніше, була помітною напруга, що врешті спричинила відставку Данилюка з посади радника Зеленського з національної безпеки в середині вересня. Приїзд Данилюка також означав прибуття Івана Баканова, Вадима Пристайка (новопризначений міністр закордонних справ), та Айвараса Абрамовичуса (голова державного холдингу, який фактично контролював оборонно-промислову базу України, зокрема «Мотор Січ» та «Антонов»). Богдан наголосив, що Україна розраховує на підтримку програми реформ з боку США. Хоча Зеленський мав абсолютну більшість у Верховній Раді, більшість нових парламентарів, зокрема найближчі до Зеленського, взагалі не мали досвіду роботи в уряді. Відповідно, в Уряд міністрів було обрано на основі їхнього практичного досвіду — до нього ввійшли люди з низки інших політичних партій — як наприклад Пристайко, який тоді обіймав посаду посла України в НАТО, наполегливо просуваючи тему вступу України до Альянсу.
Ми говорили про широке коло питань, після чого я мав сорок п’ять хвилин наодинці з Пристайком, щоби поговорити про зовнішню політику. Цікаво, що Україна, майже немислимо — разом з офісом державного юридичного радника держави, зробила висновок, що наш вихід з «Договору про ядерні ракети середньої дальності» 1987 року означав, що весь договір втратив чинність. Отже, як держава-правонаступниця СРСР, яка раніше теоретично була пов'язаною договором, Україна тепер вже може розробляти власні ракетні системи, що не відповідають стандартам «Договору про ядерні ракети середньої дальності». Враховуючи ситуацію з анексованим Кримом та загрозою на Донбасі, це зовсім не дрібниця для України, Европи чи США. Що б не думали західноевропейці, Україна та інші східноевропейські держави мали власні уявлення про те, як реагувати на можливості ракет середньої дальності Московії.
Коли завершилася основна зустріч, перед зустріччю з Пристайком я відвів убік Рябошапку, щоб поговорити віч-на-віч. Він не сказав багато під час зустрічі і я сподівався, що це свідчило про його обачність. Рябошапка, майбутній Генеральний прокурор, був членом уряду Зеленського, який соріш за все мав розібратися з конспірологічними теоріями Джуліані, а також тим українським високопосадовцем, до якого б звертався Білл Барр з будь-яких юридичних міжурядових питань. Ось це і була моя єдина розмова в Україні про питання Джуліані, і дуже коротка розмова. Я закликав Рябошапку говорити особисто з Барром та Міністерством юстиції відразу після заступлення на посаду, розуміючи, що то буде найкращим спосом запобігти перемозі фантазій над реальністю. Я не згадував слів “Руді Джуліані,” сподіваючись, що саме по собі вже це багато що скаже. Час покаже.
Зустріч зі Зеленським розпочалася о 12:30 і завершилася десь о 14:00. З боку України головно були всі ті самі особи, хто й раніше приймав участь у зустрічах. Білл Тейлор, посадовці Ради Національної Безпеки США та кілька працівників посольства були присутніми з боку США. Зеленський справляв неабияке враження, був дуже в курсі справ. Він почав з подяки нам за продовження санкцій за Крим і постійне невизнання його анексії Московією. Я подумав: “Якби ж він тільки знав, як близько ми були до відмови від цього всього!” Ми обговорили Крим, Донбас, провальний Нормандський мирний формат і його бажання активніше залучити Велику Британію та США до диспуту Московії та України. У внутрішніх справах, як сказав Зеленський, його пріоритетом була боротьба проти корупції — основа його президентської кампанії. Його партія «Слуга Народу», названа на честь його телешоу, мала 254 депутати у парламенті, і він сказав, що після відкриття нової парламентської сесії вони подадуть 254 проекти реформ, по одному від кожного члена партії. Зеленський наголосив, що час порожніх обіцянок минув, і настав час виконувати обіцянки, з якими він йшов у владу.
Він сказав, що вперше зателефонував до Путіна, бо намагався добитися звільнення українських моряків. Він був налаштованим повернути Донбас якомога швидше і завершити війну згідно з Мінськими угодами. Зеленський мав дуже конкретні ідеї щодо припинення вогню, починаючи з одного конкретного містечка, а потім і в інших місцях. Він сказав, що з його боку політичних ігор не буде, але що й Україна має побачити такі самі кроки Московії — він хотів вирішити проблему, а не затягувати її на роки. Ми також обговорили небезпечну ситуацію — що би сталося, якби з Донбасом все вирішилось, а з Кримом — ні. Ніхто, зокрема й США, не мали на це відповіді, але Зеленський наголосив, що весь Захід мав продовжувати антимосковські санкції за Крим, незалежно від завершення війни на Донбасі. Обговоривши Білорусь, Молдову та їхні спільні проблеми з Московією і корупцією, ми завершили. Не було обговорення Гілларі Клінтон, Джо Байдена чи ще чогось у стосовно Джуліані. Якщо це не продемонструвало справжніх інтересів Америки та питань, які Зеленському слід було підняти з Трампом у Варшаві, то я просто не знаю, що ще треба було зробити.
Я покинув Київ впевненим, що Зеленський зрозумів масштаби завдання, яке перед ним стояло, як вдома, так і закордоном, і що це зрозуміла його нова команда. То були люди, з якими ми могли працювати, якщо б вони не потрапили у пастку конспірології, а у цьому якраз певності не було. Тейлор, який був присутнім на всіх моїх зустрічах, крім моєї короткої розмови наодинці з Рябошапкою, поговорив особисто зі мною перш ніж я поїхав до аеропорту; він спитав, що йому слід робити з провокативними питаннями Джуліані. Я з розумінням поставився до його становища, тож я закликав його написати Помпео «пряме повідомлення» про все, що він знав. «Пряме повідомлення» — це безпосередні повідомлення від Керівників місій (посольств) до Державного секретаря, дозволені лише для надзвичайних обставин, які у нас явно склалися. Крім того, давно було пора активніше залучити Помпео до всього цього. Згодом свідчення Тейлора у Конґресі зробили його одним з найважливіших свідків у процесі імпічменту у Палаті представників США.
29 серпня 2019 року я полетів з Києва до Молдови та Білорусі, продовжуючи мандрівку колишніми республіками СРСР. Хотів показати Московії, що ми були постійно сфокусованими на її периферії, і не задовільнимося тим, щоби просто залишити ці молоді держави протистояти Москві. Якби я довше перебував у Білому Домі, я мав би обґрунтованіші плани щодо стосунків США з колишніми радянськими державами, але цьому не судилося бути. Зокрема, у Мінську, незважаючи на довжелезний список порушень прав людини Аляксандром Лукашенком, я хотів довести, що США не будуть просто дивитися, як Московія поглинає Білорусь, за яку Путін, здавалося, серйозно взявся. Одним з елементів моєї стратегії була зустріч, яку поляки влаштували у Варшаві в суботу, 31 серпня, для радників з питань національної безпеки Польщі, Білорусі, України та США. Нехай би Кремль подумав про це трохи. Звісно, я задумав набагато більше, ніж просто проведення додаткових зустрічей, але й це було би сигналом для інших колишніх радянських республік про те, що ні ми, ні вони не повинні бути пасивними, стикаючись з войовничістю Московії чи загрозами їхнім внутрішнім урядам. Було багато такого, що ми всі могли зробити і дипломатично, і військово. Після того, як я пішов у відставку, Адміністрація та інші, здається, рухалися у подібному напрямку.
З літака Мінськ-Варшава я подзвонив Помпео, щоби коротко розповісти йому про подорож до України, Молдови та Білорусі. Я окремо розповів те, що мені у Києві розказав Тейлор: він покинув приватний бізнес, щоби тимчасово приєднатися до уряду у ролі його тимчасового повіреного в країні, де він раніше був послом (рідкісний випадок, якщо взагалі не унікальний) через те, що він дуже рішуче підтримував тісні стосунки між Україною й США. Якщо ми демонстрували байдужий чи ворожий підхід до України, він казав: "Я тут не ваш пацан", — Помпео підтвердив, що Тейлор також прямо це заявив перед тим, як заступити на посаду навесні, після усунення Йованович. Ні Помпео, ні я не мали жодного сумніву, що Тейлор майже точно піде у відставку, якщо військова допомога Україні не надійде.
Я запитав, чи можливо отримати рішення щодо військової допомоги ще до того, як Трамп вилетить до Варшави. Помпео вважав, що це можливо, зазначивши, що він матиме ще один шанс на борту Air Force One, який вилітав з авіабази Ендрюс у п'ятницю вночі і прибував до Варшави в суботу вранці. Зустріч з Зеленським запланували на ранок неділі, тож певний запас часу у Варшаві був. Джим Інгоф, голова Комітету Сенату США зі збройних сил, намагався зв’язатися зі мною, і ми з Помпео розглядали декілька варіантів, як Капітолію виграти більше часу перед дедлайном 30 вересня. Могли ж бути якісь способи виграти більше часу, як правило неможливі наприкінці фіскального року, зокрема завдяки величезній двопартійній підтримці військової допомоги Україні.
Того вечора ми дізналися, що Трамп не вилетить до Польщі, бо на Флориду насувається ураган Доріан, і що замість Трампа буде Пенс, але він приземлиться там не раніше неділі. І Помпео, і Еспер відмовилися від візиту, і розклад дня для Варшави полетів шкеребеть, адже Пенс мав прибути туди на 24 години пізніше, ніж планувалося для Трампа. Зокрема, зустріч з Зеленським тепер мала відбутися вже після церемонії вшанування 80 роковин нападу нацистів на Польщу, а не до неї. Все можна було організувати, але це явно свідчило, що питання про військову допомогу Україні знову відкладалося. Ми шалено втрачали час.
У п’ятницю ввечері за варшавським часом, 30 серпня, я з Варшави приймав участь у відеоконференції Ради Національної Безпеки США щодо Афґаністану, разом з Трампом та більшістю присутніх у Залі засідань. Як я описував, дискусія про Афґаністан була такою інтенсивною, що Трамп вже виходив з кімнати, коли я збагнув, що зустріч завершується. Я буквально закричав з екрану: “Чекайте, а як же Україна?” і всі знову сіли. Трамп сказав: “Мені [цензура] на НАТО. Я готовий сказати, ‘Якщо ви не платите, ми їх не захищатимемо’. Я хочу, щоби 300 мільйонів доларів [він мав на увазі 250 мільйонів доларів, одноразова допомога, запланована для України] заплатили від НАТО”. Звісно, це було неможливо, і показувало, що Трамп ніяк не розуміє, що то були за кошти і як їх надали, але це не було новиною. “Україна є стіною між нами та Московією”, — сказав він, і думаю, що він мав на увазі «перешкодою, що унеможливлює тісніші стосунки Москви з Вашинґтоном». Тоді він сказав Пенсові: “Телефонуй [Генеральному Секретареві НАТО] Столтенберґу і скажи йому, щоби НАТО заплатило. Скажи: ‘Президент за вас, але гроші мають бути від НАТО’ ” – але все це не мало сенсу. “Дочекайтеся засідання НАТО у грудні”, — сказав Трамп, натякаючи, як я зрозумів, що тоді він мав намір оголосити про наш вихід із НАТО.
То були погані новини, хоча Купперман розповів мені, що сенатор Інгоф говорив з Трампом про військову допомогу Україні майже півгодини після того засідання Ради Національної Безпеки. Трамп врешті сказав йому: “Пенс пом’якшить мій меседж,” що б це не означало. Сенатор Рон Джонсон через кілька днів розповів мені, що теж говорив з Трампом, і наголосив, що у Конґресі підтримка Україні є майже одностайною. Він не знав, чи він переконав Трампа, але я знав – дедалі більше конґресменів та сенаторів хотіли порозмовляти з Трампом телефоном чи зустрітися особисто. Груба політика могла вплинути на Трампа краще, ніж важливі аргументи. У всякому разі, та зустріч завершилась без певного результату.
Пенс подзвонив мені у суботу ввечері з борту літака до Варшави, щоб обговорити Трампа: “Я думаю, що я чув його слова про те, що він знає – це кінець фіскального року, а [Україні] досі не дали зрозуміти, що ми хочемо скасувати надання їй коштів на військову допомогу, але у нього були серйозні причини для занепокоєння. Думаю, я знаю його досить добре, щоб він міг сказати — нумо зробімо це, але змусимо наших союзників робити більше у майбутньому”. Я сподівався, що це і буде повідомленням, яке він везе до Варшави. Однак ніхто з нас ще нічого не знав. У неділю вранці, трохи випереджаючи графік, о 10:00, Пенс прибув до Варшави. На моє велике здивування, Сондланд прилетів на літаку Air Force Two і зумів зірвати зустріч, організовану працівниками віце-президента, попри всі спроби охорони цьому завадити. Сондланд згодом свідчив, що його “запросили в останню мить”. Насправді це він сам себе «запросив» — попри майже фізичний спротив охорони віце-президента, які намагалися не впустити його. На тому брифінгу я коротко розповів Пенсові про мою подорож до трьох східноевропейських країн і зокрема – про зустріч з Зеленським та іншими українцями у Києві. Пізніше Сондланд свідчив, що він сказав на тій самій зустрічі, що допомога для України залежала від “розслідувань”, яких хотіли Трамп і Джуліані, і що його коментар був “належним чином” враховано Пенсом. Та я не пригадую, щоби Сондланд щось казав під час тієї зустрічі.
Ми от-от мали вирушити до площі Пілсудського, місця проведення церемонії, де у 1979 році Папа Ян Павло ІІ провів відому літургію, яку багато поляків вважають початком кінця Холодної війни. Ми повернулися до готелю о 14:30, добряче спізнившись через складну логістику для всіх національних лідерів, що приїхали.
Користуючись нагодою поговорити з Пенсом, поки Сондланда не було з нами, я пояснив, що маю піти зі зустрічі з Зеленським (яка почалася о 15:30, майже на годину пізніше) не пізніше 15:45.
Ми з Пенсом зосередилися на питанні військової допомоги і він визнав – у нас досі не було хороших новин. Коли прибув Зеленський, увірвався натовп журналістів, закидаючи нас питаннями, від яких Пенс відвертався так спритно як міг. Преса пішла і я – теж, щоби вчасно вилетіти з переповненого летовища Варшави. Я довго (до дзвінка від Моррісона) не чув, що Зеленський зосередився на питанні пакету військової допомоги щойно преса вийшла зі зали. Пенс танцював довкола цього питання, але відсутність заяви — “так, її точно нададуть” — була очевидною. На щастя, Сондланд не піднімав питання Джуліані під час тієї зустрічі з Зеленським, хоча тиснув на нас, щоби це зробили ми. Але згодом, як сказав сказав Моррісон, Сондланд причепився до одного з радників Зеленського – Андрія Єрмака, який займався “справами зі США”, і який раніше зустрічався з Джуліані. Моррісон не сильно переймався, про що розмовляли Сондланд і Єрмак, але я сумнівався, що вони розмовляли ось про Крим чи Донбас, не кажучи вже про ускладнення стосовно «Договору про ядерні ракети середньої дальності». Моррісон згодом розповів мені, що Сондланд все ж піднімав питання Джуліані з Єрмаком.
Після спокійного Дня Праці я провів вівторок у Білому Домі, ознайомлюючись із новинами. Коли пані Гаспел і команда розвідки приїхали на брифінг, перш ніж побачитися з Трампом, вона сказала мені: "Ви не можете цього зробити ще раз!" — "Чого саме?", — запитав я. "Зникніть тиждень", — сказала вона, і ми засміялися. 4 вересня я розмовляв з Пенсом, який ще був в Европі на Трамповому ґольф-курорті Дунбеґ (Ірландія) – що стало свіжим скандалом дня. Зеленський вразив Пенса, тож він так і поінформував Трампа, підсумовуючи: "Моя рекомендація — рекомендація консенсусу ваших радників: ми рухаємось вперед стосовно тих 250 мільйонів доларів". Пенс також тиснув на Трампа, щоби той зустрівся з Зеленським на Генеральній Асамблеї ООН, адже "тільки між нами, дівчатами" він вважав, що Трамп теж шукає якусь підставу, щоби зробити те, що, як ми сподівалися, було правильним рішенням. "Зеленський не навів переконливих аргументів [на їхній зустрічі], тому я навів їх за нього", — сказав Пенс, який був налаштованим оптимістично. Тим часом преса почала помічати зв’язок між затримкою військової допомоги для України та ідеєю-фікс Трампа про вибори 2016 і 2020 років в особах Гілларі Клінтон та Джо Байдена. У Конґресі продовжувала наростати двопартійна опозиція через відмову надати допомогу (я сподівався, що якщо ніщо інше не повпливає, то хоч це дасть правильний результат). Однак лише наприкінці вересня 2019 року мас-медіа почали давати оцінку тому, що відбувалося задовго до дзвінка 25 липня.
На вихідних стався бажаний для Зеленського обмін полоненими з Московією, по-своєму позитивна подія, і схоже, Трамп вирішив, що цього цілком досить, щоби розблокувати військову допомогу. Ми з Помпео обговорили це в понеділок вранці 9 вересня, а з Еспером я поговорив про це згодом того ж дня, в обидвох випадках наголошуючи на потребі законодавчого пом’якшення, щоби виграти час. А вже 9/11 — одинадцятого вересня, у середу пополудні, Трамп вирішив надати Україні кошти.
***
На той час я вже був звичайним громадянином. Близько 14:15 дня у понеділок, 9 вересня, Трамп викликав мене до Овального Кабінету, де ми зустрілися наодинці. Він поскаржився на висвітлення пресою подій в Афґаністані та скасування зустрічі в "Кемп-Девід" з Талібаном, не кажучи вже про переважно негативну реакцію, безумовно, серед республіканців, і на угоду, і на запрошення Талібану у "Кемп-Девід". Звичайно, більшість негативних реакцій він викликав на себе власними непродуманими твітами. Можливо, дивно, що нічого не просочилося у пресу ще до появи його твітів, але вони відкрили скриньку Пандори.
Трамп був розлюченим через те, що його зображували як дурня, але прямо він цього не визнавав. Він сказав: "Багато людей не люблять тебе. Вони кажуть, що ти стукач і не командний гравець". Я не збирався це так залишати. Я сказав Трампові, що протягом останніх кількох місяців проти мене проводились цілі кампанії негативних «зливів», які я би був радим описати детально, а також був радим сказати йому, від кого, на мою думку, були ці «зливи» інформації (в основному, я вважав, витоками інформації керують Помпео та Малвані).
Щодо тверджень про те, що це саме я зливав інформацію, я закликав його переглянути усі похвальні публікації про мене в газетах New York Times, Washington Post та інших виданнях, там часто вказували, хто надавав інформацію – і він би не знайшов нічого. Трамп спитав конкретно про зустріч з Талібаном, а я нагадав йому, що я сказав лише таке: Талібану слід пройти перевірку потужним магнітометром. Я просто сказав, що я не підпишу таку угоду Державного департаменту, а Трамп тоді вказав на мене пальцем і заявив: «Погоджуюся». Але він знов взявся за своє: “Маєш власний літак,” – на що я відповів, що не маю. На усі офіційні події я літав військовим літаком, керуючись тими самими правилами, що й мої попередники та численні інші високопосадовці з національної безпеки. Не я писав ці правила, я їх лише виконував. Мені було достеменно відомо, що це була скарга Малвані, він генерував ці нісенітниці. “У тебе там всі твої кадри [у Раді Національної Безпеки],” — сказав Трамп, і це була ще одна скарга від Малвані. Звісно, типове нарікання Трампа було про те, що серед членів Ради Національної Безпеки було забагато представників “таємного уряду” (deep state).
Тоді я підвівся з крісла навпроти відомого столом Resolute і сказав: “Якщо ви хочете, щоб я пішов, я піду”. Трамп сказав: “Поговоримо про це вранці”.
То була моя остання розмова з Трампом. Я покинув Овальний кабінет приблизно о 14:30 та повернувся до свого кабінету. Я розповів Купперману та Тінслі про ту розмову і сказав, що це все зайшло задалеко. Я передав Крістіні Самуелян, моїй помічниці, коротку заяву на звільнення, написану ще кілька місяців тому, щоби вона оформила її на бланку Білого дому. Я сказав, що їду додому поспати і ще подумаю до ранку, але я вже був готовим завтра ж подавати у відставку. Щодо подальших чуток, я маю зазначити, що у вівторок Купперман розповів мені, що Ден Волш, один з помічників Малвані, телефонував йому пізно ввечері у понеділок, коли повертався з Трампом на борту літака Air Force One з політичного раллі у Північній Кароліні (Трамп полетів туди віддразу ж після розмови зі мною). Трамп був все ще «накрученим» з приводу використання мною військового літака, і Волш безуспішно намагався йому хоч щось пояснити . Він сказав Волшу: «Ви йому скажіть, що він не отримає іншого літака, якщо я окремо не схвалю цього». Цей коментар від Трампа демонструє – в понеділок ввечері він все ще думав, що я збираюся робити заявки на використання військових літаки після того, як зустрінусь з ним у вівторок.
У вівторок вранці, 10 вересня, я прийшов у звичний час, виконав кілька останніх завдань, і повернувся додому — чекати, коли почнеться буря. Я попросив Крістіну занести лист до Овального кабінету та доставити копії Пенсу, Малвані, Чіполлоне і Грішему об 11:30. Впевнений, Трамп не чекав цього, він твітив близько 11:50, щоби першим про все сповістити. Я мав би першим «завдати удару» — то був мені урок — та мені було цілком достатньо твітів з фактами. Я знаю, як все справді закінчилося. І ось – я знову став вільною людиною.
Переклад українською — Angelica Gordon та John Lemberg
Джон Болтон,
"Кімната, де це сталося", 23.06.2020
