Пряме й відверте обговорення – так генеральний секретар НАТО, пан Єнс Столтенберґ, описав зустріч міністрів оборони альянсу минулого тижня.
Сподіватимемося, що так і було. Сполучені Штати, хребет альянсу, щойно дезертували зі Сирії, залишивши своїх союзників-курдів під владою іншої країни-члена НАТО, Туреччини. А головним переможцем у цій драмі є Московія Владіміра Путіна, наш історичний ворог.
Европу охопили жах та злість. «З твіту я дізнався, що США вирішили вивести свої війська», — прошипів президент Франції, пан Еммануель Макрон.
Але плану «Б» у европейських членів НАТО для цієї ситуації взагалі не було. Ідея міністра оборони Німеччини відправити до турецько-сирійського кордону якісь розсіяні сили була настільки незрозумілою, що всі зробили вигляд, ніби нічого не чули. Евросоюз досі є залежним від готовності президента Туреччини, пана Реджепа Ердогана, стримувати потік біженців, тому Туреччину засудили чисто символічно.
Европа з самого початку була у ризикованому становищі. Десятки років США через НАТО ґарантували безпеку на европейському континенті, але Дональд Трамп показав себе непередбачуваним та ненадійним партнером, який може легко завдати несподіваного удару, почавши якусь торгову війну. А тепер треба щось робити і з сусідом-московитом, який за рахунок Близького Сходу став ще більшим.
Агресивна риторика Путіна і його постійні провокації проти Заходу були проблемою ще задовго до анексії Криму у 2014 році. Згодом Москва відправила своїх солдатів на схід України для організації «сепаратистського повстання». Саме московитська ракета збила малайзійський пасажирський літак.
Брутальна зміна національних кордонів порушила світопорядок, який встановився у Европі з часу завершення Другої світової війни. Після анексії Криму Евросоюз та США наклали на Московію санкції, які посилили економічну кризу в цій країні. Путіна загнали в кут. Але тепер він чваниться тріумфом у Сирії, цим подарунком від Трапма.
Зрозуміло, що Україна потрапила у сферу інтересів Білого дому, але лише тому, що Трамп сподівався розкопати в ній трохи «бруду», щоб закидати ним своїх політичних суперників. Військова допомога США стала цеглинкою у внутрішній політичній грі, а не допомогою в боротьбі проти Путіна.
Евросоюз важко роздумує над московитською проблемою. Попри слабку та корумповану економіку Московії, багато компаній мріють про прибуткові інвестиції. Путін може легко погодитися на роль компаньйона Китаю, і в цьому стратеги теж вбачають певну небезпеку. А дехто вважає, що в нас є й спільні інтереси, зокрема боротьба проти тероризму.
Макрон спробував організувати відлигу, закликаючи Україну й Московію до перемовин. Італійці завжди намагаються підтримувати з Москвою хороші стосунки, як і угорці та греки разом з німецькими соціал-демократами. Нідерланди і Польща – непохитні. А традиційно жорстка Велика Британія займається своїми справами.
Фронт санкцій наразі тримається міцно. По суті, немає жодних причин послаблювати тиск. Крим досі окуповано. Війна на сході України, в якій загинуло вже 13,000 людей, продовжується. Путін не пішов на жодні поступки – навпаки. Він, по суті, вимагає, щоби самоврядування на Донбасі було закріплено у формі московитського протекторату.
Нові часи несуть нові виклики світовим ліберальним демократіям. Країнам Евросоюзу треба триматися разом і використовувати свою економічну міць. Протистояти авторитарним силам і в Московії, і в інших регіонах. Якомога швидше й потужніше озброювати свою частину НАТО на випадок, якщо у США й надалі обиратимуть шарлатанів.
І в жодному випадку не можна йти на поступки Путіну в Україні. Бо це означатиме, що Евросоюз зраджує друзів так само легко, як Трамп у Сирії.
Редакційна стаття Dagens Nyheter, 28.10.2019
