21 листопада Українці відзначили День гідності і свободи. Таким чином вони продовжують семирічну традицію, як ставить Помаранчеву революцію 2004-го і Євромайдан 2014-го років у більш ширший історичний контекст. Але в ній є й дещо, над чим варто подумати й міжнародній спільності.Два випадки, коли люди в Україні виступали проти влади, вважаються важливими поворотними моментами для пострадянської історії країни. Але їхній влив на весь регіон досі належним чином не оцінений. Про це пише експерт
Atlantic Council Пітер Дікінсон. Відсутність чіткості, напевне, можна зрозуміти.
Мало подій у сучасній історії Європи стали жертвою такої великої кількості умисної дезінформації. З першого ж дня Євромайдану в Києві, який почався в листопаді 2013 року, він став улюбленою ціллю для російської інформаційної війни. За останні 7 років Москва просувала фальшиві історії про українські протести, щоб підірвати їх продемократичну природу й виправдати російське військове вторгнення в Крим і на Схід України.
Але якщо спадщина Євромайдану похована під лавиною дезінформації Кремля, українська Помаранчева революція стає все більше забутою. На перший погляд, мирні протести взимку 2004 року були позбавлені геополітичних драматичних подій, які розгорталися на десятиліття пізніше. Але це оманливе враження. Хоч перша революція незалежної України не призвела до прямої військової агресії Росії або до зсуву балансу сил в Європі, вона все одно була переломним моментом. Це був кінець ранньої пострадянської ери, після якого з'явився клімат в дусі Холодної війни, який визначає міжнародні відносини сьогодні.
Щоб правильно оцінити важливе значення Помаранчевої революції, потрібно подивитися за межі політичного провалу, який відбувся після неї. Протести в кінці 2004 року не дозволили лояльному до Кремля кандидату в президенти Віктору Януковичу сфальсифікувати вибори й захопити крісло президента України. Завдяки протестам його більше налаштований на реформи опонент Віктор Ющенко зміг перемогти на виборах.
Однак, Ющенко досить швидко опинився в епіцентрі міжусобиць, які завадили вирішально наблизити Україну до Євроатлантичної інтеграції. А 5 років його президенства були великим розчаруванням. Це дозволило Януковичу отримати шанс на малоймовірне повернення й перемогти на президентських виборах в 2010 році.
Разом з тим, Україна в 2010 році дуже відрізнялася від тієї країни, яку він хотів очолити за шість років до того. Завдяки Помаранчевій революції ландшафт ЗМІ в країні більше не був під державною цензурою, як до 2004 року. Натомість з'явилася жвава, хоч і не ідеальна, форма журналістської свободи, яка відображала конкуруючі інтереси різних олігархічних кланів в країні.
Ставши президентом, Янукович не зміг запхнути джина вільної преси назад у пляшку. Натомість, його спроби скасувати всі досягнення Помаранчевої революції розпалили протести 2014 року, які призвели до повалення його режиму. Помаранчева революція також сильно вплинула на те, як українці сприймають себе, і на їхню національну ідентичність.
У перші 13 років незалежності політичні, культурні, соціальні й економічні кордони між Україною й Росією лишалися розмитими. Люди по обидва боки від кордону продовжували розглядати свої незалежні країни як нерозривно переплетені. Все змінилося в 2004 році, коли мільйони українців мобілізувалися, щоб захистити вільні вибори.
Протести послужили національному пробудженню, закріпили демократичну природу України й скерували ]] на шлях, який сильно відрізнявся від авторитаризму Росії в часи Володимира Путіна. За 16 років після Помаранчевої революції Україна провела 8 виборчих кампаній без повернення до того політичного пригноблення й кричущих фальсифікацій, які досі характерні для інших колишніх республік СРСР. Цей успіх допоміг зміцнити твердження про європейську ідентичність серед українців і поглибити відчуття психологічної окремості від авторитарної Росії.
Зважаючи на великі розміри й стратегічну важливість України, ці зміни також повинні були б закріпити Помаранчеву революцію у ширшій історії Східної Європи. Але щоб оцінити справжній геополітичний вплив великого пострадянського прориву України, його потрібно розглянути в контексті реакції Росії.
У виборчу ніч 2004 року під час президентських виборів в Україні президент Росії Володимир Путін був настільки впевнений у здатності вплинути на результат, що він поїхав у Київ. Там від "провів лекцію" для українців, чому вони повинні підтримати того кандидата, на якого вкаже він. Але це була помилка з його боку, яка викликала обурення навіть аполітичних українців. Вони відчули, що незалежність їхньої країни знову під загрозою. Через кілька тижнів після візиту Путіна почалася Помаранчева революція.
Реакція Кремля на події в Києві були спочатку сумішшю обурення й небажання вірити. Коли масштаби катастрофи стали очевидними, настрої змінилися на гірке відчуття "української зради". Крім того, в Москві вважали, що українська революція - це смертельна зрада з боку частини партнерів Росії в Європі й Північній Америці. Москва вважала відкриту підтримку продемократичних протестів в Україні з боку Заходу актом міжнародної агресії. Кремль вважав, що це була відкрите втручання у "внутрішні справи" Росії й підтвердження невблаганної ворожості західного світу.
Наслідки для російської зовнішньої політики були дуже великими. У перші 4 роки свого президенства Путін хотів розширити співпрацю з Заходом і водночас відновити російську позицію серед найбільш впливових сил. Помаранчева революція покінчила з цією ерою часом дивної співпраці. Після української революції Росія стала на націоналістичний курс у внутрішній політиці й ставала все більш конфліктною на глобальній арені.
Перші ознаки цих змін стали помітними в інформаційній сфері. Через кілька місяців після демократичних протестів в Україні, Москва оприлюднила плани запустити телеканал Russia Today. Рішення Кремля увійти в англомовний інформаційний простір вважалося прямою реакцією на поразку Росії в інформаційній війні, яка вирувала навколо подій в Україні. До кінця 2005 року Russia Today мав широку аудиторію по всьому світу. Дуже скоро телеканал став бастіоном антизахідних настроїв, який дозволив Росії висловлювати відверту ворожість до міжнародного порядку, збудованого після 1991 року.
Всередині Росії Помаранчева революція дала поштовх змінам в настроях, оскільки Москва хотіла подбати, щоб раптовий спалах демократії в Україні не виявився "заразним". Це виражалося у зухвалих проявах націоналізму за підтримки держави, який ґрунтувався на відчутті нерозривності з радянським минулим, а також на применшенні злочинів комуністичної ери.
Через кілька тижнів після протестів в Україні Кремль запустив загальнонаціональну кампанію, яка заохочувала росіян носити помаранчево-чорні Георгієвські стрічки як знак перемоги СРСР над нацистською Німеччиною. А оскільки пам'ять про українські революційні помаранчеві стрічки ще була свіжою, важко було не помітити шовіністичне значення цього жесту. Він також дав певний анонс того, що буде далі. Після першої появи навесні 2005 року Георгієвська стрічка закріпилася в самому серці дедалі більш фанатичного культу перемоги, який режим Путіна використовував для виправдання свого авторитаризму через все більш екстравагантні форми вшанування пам'яті Другої світової війни. Те, що з'явилося як реакція на помаранчеві стрічки революції в Україні, перетворилося на символ цілої ери Путіна.
Приблизно в той же час в Росії почали придушувати потенційні джерела внутрішньої опозиції. Кремль помітив, що участь українського громадянського суспільства в активізмі "знизу" зробила Помаранчеву революцію можливою. Тому він почав тиснути на російські неурядові організації з міжнародними зв’язками, позначаючи їх як "іноземних агентів".
Українські студенти теж зіграли важливу роль у революції. Тож Кремль почав робити все можливе, щоб прив'язати російську молодь до режиму. Таким чином з'явилися "Наши" - лояльний до Путіна молодіжний рух, який був утворений в квітні 2005 року й користується тісними зв'язками з російським істеблішментом. За два роки "Наши" завербували більше 100 тисяч членів. Рух часто порівнюють з радянським "Комсомолом" і "Гітлер'югендом".
На міжнародній арені Москва почала демонструвати своє невдоволення трохи пізніше. Путін відкрито не оголошував про зміни в зовнішній політиці Росії ще два роки після Помаранчевої революції. Аж до його відомої промови на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року, коли він виступив проти домінування США в світі. З цієї точки російська міжнародна агресія ставала все більш зухвалою. Через кілька місяців після промови Путіна в Мюнхені Москва організувала інформаційну й кібератаку проти Естонії, яка стала першою жертвою російських тактик гібридної війни.
Влітку 2008 року російські танки перетнули кордон Грузії. Через шість років після того новою жертвою стала Україна. Після цього вторгнення в 2014 році, Росія і західний світ опинилися в жорсткій конфронтації, яку багато хто називає новою Холодною війною. Все це можна було не допустити. Бажання Путіна відновити статус Росії як "великої сили", швидше за все, призвело б до появи міжнародної напруги, яка не обов'язково була б виражена у сьогоднішньому кліматі гібридної ворожості.
Точкою відліку погіршення відносин між Росією і Заходом була Помаранчева революція 2004 року, яка задала тон всьому, що відбулося після неї. Не випадково, що на тлі все більшої російської войовничості, Кремль продовжує звинувачувати Захід у підготовці так званої "кольорової революції" в Росії. Навіть сам термін викриває рівень впливу української Помаранчевої революції на російську політику.
Останні 16 років Росію переслідує страх, що на її території відбудеться своя Помаранчева революція. Тому вона намагається зробити все, щоб загальнонаціональні рухи не набрали силу в усьому регіоні. Це був ключовий фактор, який стоїть за російським рішенням атакувати Україну після Євромайдану в 2014-му. Саме тому Росія підтримує білоруського диктатора Олександра Лукашенка, який бореться з продемократичними протестами в Білорусі. Готовність Москви заплатити надзвичайно високу зовнішньополітичну ціну за таке втручання говорить, наскільки важливо для Росії захистити Путіна від масових протестів.
Без Помаранчевої революції, цілком можливо, остання історія Східної Європи розвивалася б за іншою траєкторією. У цій альтернативній реальності Україна лишилася б частиною ексклюзивної сфери впливу Росії. Це дозволило б Путіну поступово консолідувати свою владу над колишніми країнами СРСР.
З часом Кремль опинився б на чолі могутньої авторитарної імперії, здатної боротися з економічною силою демократичного світу. Знаючи про ревізіонізм Путіна у ставленні до результатів Холодної війни, існують причини вірити, що він використав би такі сильні позиції, щоб кинути всеосяжний геополітичний виклик Заходу замість сучасної підривної тактики.
Факт, що нічого такого не сталося, - це заслуга мільйонів простих українців, які вийшли на вулиці в листопаді 2004 року і вимагали, щоб їх почули. Про їхню сміливість давно забули. Але їхній протест залишив свій відбиток на більш широкому світі й став визначальним для сучасної ескалації між Росією і Заходом. Як прототип "кольорової революції", українська Помаранчева революція лишається нічним кошмаром для російських еліт. І вона заслуговує на визнання як одного з найбільших геополітичних поворотів початку 21-го століття.
