30 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видав сумнозвісний циркуляр про призупинення видання українською мовою (“на малороссийском языке”) значної частини книг. Повна назва документу мовою оригіналу була “Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам”.
Поява циркуляру свідчила, що царський уряд усвідомив небезпечність українського руху і перейшов до відкритої боротьби проти нього, з метою повної русифікації та асиміляції українського народу.
Допоки українське національно-культурне відродження залишалося справою інтелектуальних еліт – переважно літераторів, фольклористів і колекціонерів старовини, – Росія не вбачала у ньому серйозної загрози. Окремі відомства, наприклад міністерство народної просвіти, сприймали його як певну противагу значно потужнішому польському рухові й навіть подекуди надавали фінансову підтримку.
З приходом до влади Олександра ІІ почався нетривалий період лібералізації. Із заслання повернулися члени Кирило-Мефодіївського братства, у Петербурзі заснували перший український журнал “Основа”, українська інтелігенція почала створювати свої національно-культурні осередки – громади. Постало питання про початкову освіту, навчання грамоті селян і видання релігійної літератури українською мовою. Однак ідею поширення українського руху “в маси” царський уряд категорично не сприйняв.
До того ж, на початку 1863 року спалахнуло Польське повстання. Воно охопило й Правобережну Україну, де знайшло підтримку не лише серед поляків, а й серед частини українців, білорусів і навіть росіян. Офіційний Петербург відповів репресивними заходами.
Ініціаторами видання циркуляру, окрім самого Валуєва, стали військовий міністр Дмитро Мілютін, київський генерал-губернатор Микола Анненков і так званий “Третій відділ” (політична поліція).
Примітно, що у тексті циркуляру впровадження антиукраїнських заходів фактично пояснювалося проханням самих українців (чи правильніше “малоросів”?). Дослівно: “Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что обще-русский язык также понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности, поляками, так называемый, украинский язык”.
Підкреслимо – Валуєвський циркуляр мав тимчасовий характер і повністю не забороняв українську літературу. Дозволялося видавати тільки твори красного письменства (“изящной литературы”). Водночас передбачалося видання книг “на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить”. Циркуляр було затверджено Олександром ІІ.
Цікаво простежити, як ця знакова в історії України подія відбилася на сторінках особистого щоденника Петра Валуєва. Одразу відповімо – практично ніяк. Ось запис того дня, коли міністр видав циркуляр: “Утром заседание по земским учреждениям. Потом Главный комитет и Комитет министров по делу о Южной железной дороге. Ничего нового нет”.
І лише через десять днів Валуєв обмовився: “Были у меня несколько лиц, в том числе Костомаров, сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии. Мягко, но прямо и категорически объявил ему, что принятая мною мера останется в силе”.
Отже, українські інтелігенти, які мали доступ до владних кабінетів, намагалися хоч якось вплинути на позицію міністра, переконати його змінити своє рішення. Та ці зусилля виявилися марними.
Добре відомо – ніщо не буває настільки постійним, як щось тимчасове. Ось і “тимчасовий” Валуєвський циркуляр діяв понад 40 років. На деякий час він спричинив, за словами Михайла Драгоманова, антракт у розвитку українського національного руху. Якщо протягом 1860 – 1863 років друком з’явилося 114 назв книжок українською мовою, то за 1864 – 1869 роки – тільки від 18 до 24, за різними даними. У 1876 році дія циркуляру була значно розширена Емським указом Олександра ІІ.
Обидва документи зберігали чинність аж до революції 1905 року. Проте кінцевої мети царського режиму – повного придушення українського руху та сформування “великої і єдиної російської нації” – вони не досягли. Навіть деякі сучасні російські історики (наприклад, Олексій Міллер) вважають, що така політика була непродумана, непослідовна й суперечлива. Українці оминали цензурні заборони – до речі, іноді шляхом підкупу цензорів.
Репресивні заходи з боку влади спричиняли поступову радикалізацію українського руху. Посилення його антиросійської спрямованості. Еміграцію частини української інтелігенції за межі Російської імперії, зокрема до Східної Галичини, де були кращі умови для діяльності.
На початку XX століття Росія капітулювала остаточно: 1905 року Російська академія наук визнала українську мову самостійною розвиненою слов’янською мовою, а 1910 року Петро Столипін у своєму циркулярі зарахував українців до “інородців”. Спроба злиття українського народу з російським зазнала цілковитого краху. І дедалі дивніше помічати, як для деяких відсталих апологетів “русскаго міра” цей факт і в 2024 році залишається новиною.
