18 серпня 1941 року радянські війська підірвали ДніпроГЕС. Внаслідок вибуху у греблі, загальна довжина якої становила близько 600 метрів, утворився гігантський 165-метровий пролом. Хвиля заввишки з дев’ятиповерхівку накрила прибережну міську смугу Запоріжжя, острів Хортиця та досягла міст Нікополя і Марганця.
За різними даними, загинуло до ста тисяч осіб – солдати Червоної армії, ополченці, місцеві жителі. Вермахт, як свідчать німецькі джерела, втратив близько півтори тисячі солдатів.
У радянській історіографії факт підриву греблі воліли замовчувати, а якщо вже й згадували, то говорили про величезні втрати ворога і вимушеність такого кроку. Хоча, як свідчать сучасні історики, стратегічної необхідності у підриві ДніпроГЕСу на той момент не було – місто Запоріжжя, розташоване на лівому березі Дніпра, успішно оборонялось, а німці атакувати його негайно не збирались. Та й для штурму Запоріжжя у Вермахту було замало сил – у цей район прорвалися всього дві дивізії, чого було явно недостатньо для масштабного наступу через річку, на якій залишився всього один міст. Протистояли їм приблизно рівні сили – одна дивізія РСЧА, полк НКВС та два артилерійські полки, які прикривали ДніпроГЕС.
Як пише історик Валерій Мороко у статті “ДніпроГЕС: чорний серпень 1941 року”, “Виходом до Дніпра в районі Запоріжжя – Дніпропетровська гітлерівці завершили чергову операцію. Надалі свої зусилля вони зосереджували на подоланні оборони Південно-Західного фронту, що захищав Київ. Звичайно, ворог був не проти у разі відсутності опору просунутися далі і в полосі Південного фронту. Так, 25 серпня гітлерівці захопили Дніпропетровськ, який лежав на правому березі Дніпра і, отже, не був прикритий, як Запоріжжя, потужною водною перепоною.
Але надзвичайних зусиль противник докладати не збирався. Про це говорить і хроніка бою 18 серпня. Вийшовши до Запоріжжя двома дивізіями, позиції захисників правого берега німці вранці того дня мляво атакували декількома танками, за якими йшло до батальйона піхоти. З цим наступом справився лише батальйон НКВС. За радянськими даними, гітлерівці втратили декілька десятків солдат і два танки. Цифри самі собою дозволяють оцінити масштаб бою. Зробивши пізніше ще одну невдалу спробу збити оборонців з їх позицій, німці надалі заспокоїлися”.
Крім того, через Дніпро в цьому районі переправлялись величезні маси відступаючих сил Червоної армії та безліч цивільного населення, яке втікало від німців. Лівий, низький берег річки був буквально забитий людьми. Саме вони найбільше і постраждали від повені, яку викликав підрив греблі. Власне, командування радянського Південного фронту, штаб якого перебував на той момент у Запоріжжі, розуміючи стратегічну картину, не збиралося підривати греблю ДніпроГЕСу.
Як свідчать документи, ця подія для командування фронту була несподіванкою. Бойове донесення штабу Південного фронту за 19 серпня говорить, що особи, які віддали наказ про вибух – Олексій Петровський та Борис Єпов – заарештовані. Також говорилося, що підрив греблі ускладнив обстановку бою, полегшив противнику переправу через Дніпро та призвів до великих втрат.
Але начальник відділу військово-інженерного управління штабу Південного фронту підполковник Олексій Петровський та представник Генерального штабу Червоної Армії, начальник окремого науково-дослідного воєнно-інженерного інституту воєнний інженер 1-го рангу Борис Єпов, які безпосередньо керували закладкою вибухівки та підривом ДніпроГЕСу через кілька днів були звільнені з-під варти. Пізніше стало відомо, що вони мали на руках шифрограму за підписом Йосипа Сталіна та начальника Генштабу Шапошникова з дозволом підірвати греблю.
Оскільки підготовка до вибуху велась у глибокій таємниці, військові та цивільне населення були зовсім не готові до його наслідків. Величезна маса води, яка обвалилася з висоти 35 метрів, вже за кілька хвилин затопила Хортицю та змела зі свого шляху все, що було нижче за течією.
“Водяний вал котився далі і дістався Каховки. Про силу повені нижче Запоріжжя говорить той факт, що аж до заповнення в середині 50-х років каховського водосховища в плавнях залишалися іржавіючі корпуси річкових суден, закинутих іноді на півтора кілометри в сторону від русла Дніпра. Далеко на сушу викинуло навіть броньований артилерійський корабель “Волочайовка”<…> Втрати серед цивільного населення по гарячих слідах ніхто в умовах воєнних дій не збирався фіксувати. Що ж до армії, то командування фронту, вже знаючи за чиїм наказом зруйновано ДніпроГЕС, теж не ризикувало повідомляти про жертви повені. Адже зрозуміло, що в такому разі воно й виявилося б винним як таке, що не забезпечило належних умов для захисту ввірених їм частин. Ну, а в подальшому до питання не поверталися з ідеологічних міркувань”, – пише у своєму дослідженні Валерій Мороко.
Якщо про втрати німців відомо досить точно – близько 1500 солдатів – то радянські втрати не підраховував ніхто. Цифра у сто тисяч виникла в часи перебудови, але, на думку істориків, вона завищена і використовується просто через свою “привабливість” – занадто вже вона видається жахливою. Насправді сучасні дослідники оцінюють втрати серед бійців РСЧА та мирних жителів у 10-30 тисяч. Ці цифри виглядають ймовірнішими.
Хоча цифра у тридцять тисяч нібито применшує масштаби трагедії, не варто нею втішатись. Насправді підрив греблі ДніпроГЕСу був жахливим злочином проти власної армії і народу. Скільки б не загинуло людей внаслідок дій командування РСЧА, катастрофі немає жодного виправдання. Вона стала ще однією наочною демонстрацією ставлення очільників СРСР до свого народу. Для них долі мільйонів людей були просто абстракцією, статистикою – вони нікого не цікавили. Підрив ДніпроГЕСу став рядовим епізодом війни, основною тактикою в якій були масові лобові атаки на ворога. Уже ні для кого не секрет, що на фронтах “Великої вітчизняної” втрати радянських військ багаторазово перевищували втрати Вермахту.
Через два роки, при штурмі Києва, втрати Червоної армії склали, за різними підрахунками, від 417 тисяч до одного мільйона лише загиблих. Як і під час підриву ДніпроГЕСу, їх ніхто не рахував. Та й навіщо? Як сказав один із “геніальних стратегів” тієї страшної війни: “Бабы еще народют”.
P. S. Борис Єпов за ДніпроГЕС та всі інші свої “видатні діяння”, до яких належить і підрив храму Христа Спасителя у Москві, отримав Сталінську премію.
