Невід'ємною рисою совка була черга. Черга за всім, що тільки могло продаватися. За хлібом, цукром, молоком, ковбасою, горілкою, розчинною кавою, тканинами, взуттям...
Викинули! Це слово в тому розумінні, в якому існувало за совка, давно померло разом із чергами. І не означає воно, що викинули непотріб, якраз ні – викинули дефіцит. Себто викинули на прилавки. На гасло «викинули», мов вороння, зліталися маси людей, і ось якогось дня ти вже бачиш сотні і сотні перехожих вбраних в щось одне.
Якось ми з батьком зайшли до універмагу в Станіславові, а там якраз «викинули» строкаті картаті куртки з якоїсь цупкої фланелі. Кольори були різні, але сині й темно-зелені вже розхапали, залишилися яскраві червоні і жовті. Однак черга не здавалася і не розходилася, бо пішла чутка, що ось-ось підвезуть ще й інші барви. Хто не мав терпцю чекати, проривався вперед і брав, що дають.
Тато хотів зайняти чергу, щоб і мені купити таку куртку, але я його відмовив. І добре зробив, бо вже наступного дня половина міста ходила в тих куртках і це виглядало настільки смішно, що незабаром ті куртки позникали, люди стали соромитися цієї дикої уніформи. І куртки помандрували на села.
А ще в 60-х роках Станіславів заполонили жіночі мештики з Індії. Дуже делікатні і золотисті. Їх миттю розхапали. Та тішилися недовго – до першого дощу. Мештики розлізлися, бо шили їх не для живих людей, а для мертвих. Якийсь чиновник закупив їх в Індії за копійки і чи то сам не розібрався в тому, що купує, чи так навмисне задумав, але був скандал і його якимсь чином покарали. Те саме було й з похоронними костюмами з паперу.
Пізніше вже над Львовом пролетіло таке саме цунамі у вигляді светрів «феррарі», які мали однакове синьо-червоне забарвлення. Їх теж були «викинули» в крамницях, а до цього ще й завезли поляки. Як результат, маси народу з'явилися у місті в однакових светрах. На щастя, ці светри припали до вподоби циганам, і багато хто їх таким чином позбувся, перепродавши.
Імпорт – це ще одне магічне слово совка. Тут не мала жодного значення якість товару, тут важило тільки одне: з-за кордону. Такий був знак якості. Імпорт, закуплений державою, осідав у столицях і... в Білорусі. Вважалося, що вона найбільше постраждала в час війни, і її забезпечували на найвищому, після Москви й Ленінграду, звісно. Отже, щоб купити бельгійські сорочки «Містер Д», взуття «Саламандра» і твори Дюма, треба було їхати в Барановичі або шниряти по тамтешніх районних і сільських крамницях.
Совок не міг зробити людей однодумцями, але з успіхом робив їх одноманітними. Стадний інстинкт спрацьовував щоразу, коли людина бачила чергу. Першим ділом треба було запитати: «Хто крайній?», а другим – «Що дають?». Не продають, а саме дають. Щойно після цього кожен вмикав мізки і роздумував, на дідька йому здалося те, що «дають», і чи варто йому далі стояти в черзі.
Юрій Клен у чудовому есеї «Черга» порівняв чергу з солітером, який «зліплює себе в ланцюг з різних шматочків, як вантажний потяг, що складається з ріжних вагонів-суглобів, де кожен навіває ілюзію самостійної істоти...»
Легенди совка розповідали, що в одній такій черзі, яка вишикувалася о п’ятій ранку серед гострої зими, люди стояли так тісно у три ряди один за одним, що, коли якийсь дідок, стоячи у черзі, помер, то йому не дали впасти і черга сунулася разом із ним. Одні вважали, що треба його покласти під мур, інші заперечували, бо ж старий казав, що його скоро мають замінити, тому місце в черзі треба за його родиною зберегти.
В чергах стояли по черзі, замінюючи одне одного іншими членами родини, а то й цілою родиною, бо була незмінна умова: «давати лише в одні руки». Наприклад, дозволялося купити лише кілограм цукру, не більше. А мені треба було на вино зо двадцять кілограмів, то я дорогою заходив у кілька крамниць і брав свій кілограм. Ну, не йти ж мені додому з порожніми руками! А що я цукру інакше як до вина не використовував, то назбиралося в мене його стільки, що й совок він пережив разом з сірниками, милом, пральними порошками і жарівками.
А ще по моїх батьках залишилися сувої «відрізів» – розмаїтих тканин на костюми й сукні. Купували вони той крам з наміром щось пошити, але так і не пошили. Та і я вже нічого з того не пошию. А викинути шкода.
За совка кожна вулиця мала свого двірника і двірничку. У нас була двірничка, яку називали пані Хомикова. Я її навіть у «Танґо смерті» описав: то була «товста кобіта з товстими руками і ногами, великими цицьками і таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то він без сумніву першою воскресить саме пані Хомикову, бо чути її було на обидва кінці вулиці. Пан Хомик теж був двірником, але чоловіком делікатним, худим і тихим, коли він перебирав у кнайпі, то пані Хомикова його завиграшки брала під пахву і несла, як лантух картоплі, але тато з чоловічої солідарності називав його не інакше, як пан директор, а саму пані Хомикову – пані директорова».
Я згадав двірничку тому, що саме вона була тим янголом, який трубним гласом вістив нам благу новину: «Викинули!» і додавала: «Вже! Фалюйте! Я вам зайняла чергу за пані Сусликовою!». І ми всі бігли по муку, бо в одні руки давали іно 10 кг.
Але тато був зубним лікарем, і незабаром вже самі завідувачі крамниць сповіщали нам, що щось «викинули», можна зайти з задніх дверей і без черги купити.
Коли Горбачов почав воювати з алкоголізмом, черги стали рости за горілкою. І теж її не давали більше, як пляшку в одні руки. Тоді спраглі оковитої займали черги в кількох різних крамницях. А в газетах бадьоро описували комсомольські «свадьби» без алкоголю.
А була ще одна черга, про яку рідко згадують, бо більшість людей, які в тій черзі стояли, вже повмирали. І то була черга не за тим, що «викинули» або «дають». То була черга за тим, щоб самому дати – черга до віконця в тюрмі КҐБ. За часів Сталіна займали її серед ночі – о третій, четвертій годині – і терпляче чекали одинадцятої, коли віконечко відчинялося і вартовий приймав передачі для ув’язнених. О дванадцятій віконечко зачинялося, і хто не встиг, той не встиг.
Ми з бабусею не мусили займати таку чергу серед ночі, бо Сталін нарешті ґеґнув і тюрми вже не були переповнені. Можна було прийти опівдні і, простоявши з годину, дістатися до віконечка. Бабуся подавала вартовому картонне пуделко, в якому були шницлі, загорнуті в провощений папір, хліб і цибуля або пляцок з яблуками і мій малюнок. Щоб вартовий не порпався у пуделкові, тицяла йому ще п’ять рублів, які у 1961-му перетворилися на 50 копійок. А він передавав нам листа від тата. І за це йому треба було дати ще п’ять рублів.
Ця черга була дуже мовчазна і сумна, всі боялися всіх, всі були насторожені і ніхто ні з ким не ділився, кому він приніс передачу. Та й запитувати про таке було не прийнято. Лише діти інколи могли між собою перекинутися кількома словами під суворими і похмурими поглядами дорослих. Хоча й діти знали, що нічого зайвого ані питати, ані казати не можна.
І коли у когось передачі не приймали, бо ув’язненого вже встигли вивезти в колонію, і звучало страшне слово «убыл», яке могло означати і смерть, тоді тишу шматувало жіноче хлипання. Але й воно не тривало довго, а потім знову залягала гнітюча совкова тиша. Тиша, яку забути неможливо.
