Кажуть, історія любить повторюватися. Десь так воно і є. Хоча, звісно, паралелі не завжди збігаються цілковито. Та й порівняння кульгають. Проте…
Події майже 800-літньої давнини, які відбувалися тоді в Україні, дещо нагадують те, що відбувається зараз.
Отже, в ті далекі часи руські князівства опинилися між двома великими потугами. На Заході існували католицькі держави, які становили відносну цілісність. Щось подібне до сучасних Європейського Союзу і НАТО. На Сході – татари (чи як у нас часто пишуть – татаро-монголи, хоча цей термін не є досить коректним), які утворили свою могутню й агресивну державу – Золоту Орду. Нагадаємо, Московія, на основі якої виникла Російська імперія, була частиною Золотої Орди. І росіян можна справедливо вважати наступниками золотоординських традицій – зокрема в плані політичному. Далекого 1240 року золотоординський хан Батий захопив Київ. Тодішньому золотоординському очільнику це вдалося зробити – на відміну від його далекого наступника Путіна.
І все ж значна частина українських земель вистояла під ударами ординців. На теренах Правобережної України сформувався потужний державний організм. Зараз його в літературі, як правило, іменують Галицько-Волинським князівством. Хоча ця назва не зовсім коректна. Ніхто так цю державу не називав. Її традиційно іменували Руссю. Тож, відповідно, цю державу варто іменувати чи то Руським князівством, чи королівством Руським.
Це королівство опинилося в непростій геополітичній ситуації. Зі Сходу на нього тиснула Золота Орда. На землі Карпатської Русі й Галичини претендувало Угорське королівство. Певні претензії на окремі терени цієї держави заявляли польські королі й тевтонські лицарі. Зрештою, на початку XIV ст. починається експансія литовських князів на її землі.
У такій ситуації правителі Руського князівства (королівства) часто вдавалися до «багатовекторної політики». Як це робили керманичі нинішньої незалежної України. І, фактично, продовжують робити. У 1240-х рр. один із очільників цієї держави Данило Романович, князь галицький, постає як противник татар. У Галицько-Волинському літописі йдеться, що цей правитель здійснив похід на Болохівську землю, взяв там низку городів (міст-фортець): Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. На цей похід, імовірно, була низка причин. Данило прагнув відновити контроль над Болохівщиною, яка колись належала руським князям. Також він хотів убезпечити себе від наїздів болохівських князів. Але була це й війна проти васала татар. І саме як антитатарську акцію представляє літописець похід Данила на Болохівську землю. Він це здійснив, «бо зоставили їх, [болохівських князів], татари, щоби вони їм орали [й сіяли] пшеницю та просо. Данило ж на них тим більшу ворожнечу мав, що вони од татар велике сподівання мали...»
Після битви під Ярославом 1245 р., коли Романовичам, Данилу й Васильку, вдалося утвердитися на землях Правобережної України, на Данила почали тиснути татари з домаганнями віддати їм Галичину. Про 1250 рік (насправді – 1245-й) у Галицько-Волинському літописі містяться такі відомості: «Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: «Не дам я пів отчини своєї, а їду до Батия сам». Тобто, як бачимо, Данило не зумів забезпечити належну обороноздатність своєї землі, тому й мусив іти на компроміс із татарами, вдаючись до дипломатії. Вам це нічого не нагадує?
Далі в літописі міститься детальний опис поїздки Данила до Батия в Золоту Орду. Там він порозумівся з ханом і залишився правителем Галичини. Щоправда, літописець завершує опис цієї поїздки в песимістичних тонах: «О, лихіша від лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, [і] іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!..»
Отже, виходило так, що князь Данило змушений був піти на угоду з Батиєм і став його васалом.
Але дослідники чомусь не звертають уваги на такий факт. На теренах тогочасної «справжньої Русі» правив дуумвірат Романовичів – князі Данило й Василько. Історики традиційно вважають, що старшим серед них був Данило. Хоча тут є сумніви. Чому цей нібито старший брат сидів не в стольному граді Романовичів – Володимирі, а намагався всістися в Галичі, де так і не зміг утвердитися? Зрештою, Данило проголосив своєю столицею волинське місто Холм, хоч він вважався князем галицьким. Хан Могучій, васал Батия, зажадав, щоб Данило віддав Галич, тобто Галицьке князівство. Про Володимирське, де княжив Василько, не йшлося... Тут позиції князя були досить сильними – на відміну від Галичини, де бояри постійно завдавали клопоту князеві Данилу. Як наслідок, Галичина була «слабкою ланкою» «справжньої Русі» – на відміну від Володимирії-Волині. Відтак Могучій і натиснув на Данила, вимагаючи віддати Галич. Через те в Золоту Орду поїхав лише Данило, щоб домовитися з Батиєм. Василькові, за великим рахунком, потреби їхати туди не було. Він був і так самостійний князь на своїй землі. А його міста могли вистояти перед татарською навалою. Тобто принаймні волинська частина «справжньої Русі» не була підкорена татарами.
Князь Данило, власне, проводив «багатовекторну політику». В принципі, його можна зрозуміти. З одного боку, вистояти йому перед татарським натиском було складно. З другого, на нього тиснув католицький Захід. Відповідно, доводилося маневрувати.
Папа Римський запропонував Данилові королівську корону. Про 1255 р. (насправді ця подія відбулася 1253 р.) у Галицько-Волинському літописі йдеться:
«У той же час прислав Папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть з нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»
Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од Папи». Але він [Данило] все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих».
Далі літопис стверджує, що Данило прийняв королівську корону. І сталося це в Дорогичині, коли він пішов війною проти ятвягів – литовського племені. До речі, ятвяги – це одні із предків сучасних білорусів. Текст про коронацію Данила стверджує, що це робилося задля боротьби з татарами. Князь мав надію, що католицький Захід допоможе йому в цій справі. Прийнявши королівську корону, Данило входив у політично-культурний простір католицької Європи. І тим самим відступався від союзу з татарами.
Такий акт Данила можна порівняти, якщо на сучасний лад, зі вступом у НАТО. Втім, не все так було просто й однозначно. Данило прийняв корону без особливого розголосу. Повноцінної інтеграції, зосібна релігійної, українських земель до західного світу не відбулося. Натомість, західний світ не поспішав надавати Данилу військову допомогу.
Вам це нічого не нагадує?
Далі в літописі маємо відомості про війни Данила й Василька проти татар, зокрема проти хана Куремси. Останній намагався захопити Кременець, однак це йому не вдалося. Не захопив він і Луцька. Натомість Данило та його син Лев здійснили наїзди на «людей татарських», що жили в Болохівській землі й на терені Побужжя. Данилові війська взяли фортецю Межибоже (нинішній Меджибіж).
Словом, «спецоперація» золотоординських військ проти руських князів, тодішніх «союзників НАТО», точніше – союзників Папи Римського, не вдалася. Руські князі навіть перейшли у контрнаступ.
Отже, військова удача була не надто прихильною до Куремси. Тому на теренах Руського королівства й настала тиша. Можливо, через те Куремсу замінили на Бурундая, якого призначили правителем (темником) захоплених татарами теренів нинішньої Центральної України. Бурундай був вправнішим полководцем і зумів під своїм керівництвом зорганізувати значні сили. Як бачимо, золотоординці змінили командувача й, висловлюючись сучасною мовою, перегрупували свої сили. Чи не те саме роблять зараз росіяни, коли побачили, що їхня «спецоперація» в Україні не вдалася...
Романовичі не ризикнули протистояти новому темнику. На перемовини поїхав Василько разом із сином Данила, Левом. Сам же Данило, злякавшись Бурундаєвого гніву, втікає спочатку до ляхів (поляків), а потім до угорців.
Василько в такій ситуації вирішує йти на компроміс. Веде перемовини з Бурундаєм, задобрює його. Татарський темник майже готовий трактувати Василька і Данилового сина Лева як союзників. Проте вимагає, щоб вони знищили укріплення низки міст-фортець. Це якраз ті фортеці, які чинили опір Куремсі – Кременець та Луцьк, а також ті, які були збудовані нещодавно й могли чинити опір татарам – Данилів, Стіжок, Львів. Перші дві фортеці були побудовані неподалік Кременця, у важкодоступних Кременецьких горах. Захопити їх було важко. Те саме стосується Львова, який було збудовано на високій горі (нинішній Високий Замок). Тобто Бурундай вимагав від руських князів такої собі «демілітаризації». Василько пішов на те, щоб зруйнувати навіть укріплення своєї столиці – Володимира. Безперечно, такі дії суттєво послаблювали Руське королівство перед татарами. Його опорні пункти виявилися для ординців «відкритими».
Щоправда, не всі фортеці були зруйновані. Залишився неушкодженим Холм, який став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося захопити це місто, йдеться в літописі: «…Рушив Бурундай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому [Холмі] бояри та люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами». Бурундай вирішив не брати місто, а піти далі на польські землі: «І після цього пішов Бурундай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську».
Отже, як бачимо, в цьому разі руські князі стали спільниками татар і воювали проти своїх західних союзників, зокрема поляків. Таким чином, союз із «тодішнім НАТО» був розірваний. Реально правителі королівства Руського стали спільниками золотоординських ханів – попередників нинішніх російських правителів.
Не будемо далі оповідати історію королівства Руського. Нагадаємо лише, що в такому стані воно проіснувало якихось сто років. І потім, фактично, розпалося. А його землі опинилися в складі Польського, Угорського королівств та Великого князівства Литовського.
Отака історія. Можливо, із неї все ж варто зробити висновки?
