У сучасному світі є багато свідчень того, що певні сили і досі застосовують основні прийоми деструктивної пропаганди як засобу політичної маніпуляції для створення ілюзорної реальності зі спотвореною системою цінностей і переконань, вигадані і використані ще у 20-ті роки минулого століття. Ці прийоми дуже прості, та водночас, на жаль, дієві: звинувачуй супротивника у своїх власних злочинах, приписуй йому те, що робитимеш сам. Що неправдоподібнішою є брехня, то охочіше в неї повірять маси. І завжди, готуючи агресію, видавай при цьому себе за жертву.
Оглядач Deutsche Welle Анатолій Іванов описав нацистський режим одним словом: “Геббельс” – ім'ям, що стало символом цинічної пропаганди. Він стверджує, що незважаючи на всі “магнетичні” промови нацистського фюрера, його здібності до інтриг та несподіваних рішень без впливу пропаганди Nazis ніколи не стали б тим, чим вони зрештою стали. Отож, Пауль Йозеф Геббельс (1897–1945), головний пропагандист нацистської партії, рейхсміністр народної освіти (!) та пропаганди з 1933 по 1945 рік, спочатку належав до лівого крила націонал-соціалістичної робітничої (єдиної керівної з 1933 до 1945 року) партії Німеччини. Він навіть вважав, що Німеччині слід поєднати свої зусилля з Радянським Союзом у боротьбі проти ненависного Заходу. Леніна він називав "національним визволителем" Росії, а себе самого – "німецьким комуністом". Окрім робіт класиків марксизму, Йозефа найбільше вражали твори Ф.М. Достоєвського, а улюбленим кінофільмом Геббельса був "Броненосець Потьомкін"(Мосфільм, 1925, режисер – Серґєй Ейзенштейн), який був для нього взірцем пропагандистського кіно. Виступаючи перед німецькими кінематографістами, Геббельс говорив: “Це чудовий фільм, рівних якому немає. Причина – у його силі переконання. Кожен, хто не має твердих політичних поглядів, може стати більшовиком після перегляду цього фільму. Він гранично ясно показує, що мистецтво може бути тенденційним і успішно поширювати навіть найгірші з ідей, якщо це робиться з визначною майстерністю”. Заклик Геббельса було втілено у життя – як відповідь на “Броненосець Потьомкін” у 1937 році режисер Карел Антон (Karel Anton) зняв антирадянський фільм “Броненосець Севастополь: Білі раби” (Panzerkreuzer Sebastopol: Weisse Sklaven), пізніша версія – “Червоні бестії” (Rote Bestien). Завдяки жорсткому державному контролю у засобах масової інформації та закладах культури Геббельс мав змогу довільно маніпулювати громадською думкою. Саме він організував конфіскацію творів так званого "дегенеративного" мистецтва та публічне спалення книг неугодних авторів. У 1943 році, щоб підняти дух німців після розгрому під Сталінградом, Геббельс виголосив свою знамениту промову про "тотальну війну" (…чи не у нього запозичив цей термін генерал Ґерасімов?). Дехто вважає, що Геббельс сам не вірив у те, що говорив, натомість широка аудиторія вірила. За його словами, «після довгої темряви легко прийняти за сонце і гасову лампу». Зрештою Геббельсу не довелося надовго пережити фюрера: 1 травня 1945 року його дружина дала ціаністий калій своїм шістьом дітям, а після цього наклало на себе руки і подружжя Геббельсів. Слід зазначити, що систему суспільної діяльности, названу “геббельсівською пропагандою”, започаткував сталінський пропагандист і агітатор Віллі Мюнценберг, Геббельс був лише одним із його послідовників.
У 30–40-х роках минулого сторіччя у Німеччині, поряд з імперською пропагандою, одним з головних інструментів впливу на суспільство була діяльність Народної судової палати (Volksgerichtshof) — вищого надзвичайного судового органу Третього рейху, який займався розглядом справ про державну зраду, шпигунство та інші подібні злочини. Сумнозвісним суддею нацистської Німеччини, який працював президентом т. зв. “Народного суду” з 1942 по 1945 рік, був Роланд Фрайслер (1893–1945). Свого часу Фрайслер опанував російську мову та зацікавився марксизмом, перебуваючи у полоні після поранення на Східному фронті у жовтні 1915 року. За даними деяких джерел, у 1918–1920 рр. він навіть був членом РКП(б) і служив комісаром продзагону – однієї з озброєних команд, створених радянською владою в період воєнного комунізму для конфіскації зерна в селян. На початку своєї кар'єри в нацистській партії Фрайслер, як і Геббельс, був частиною лівого крила руху. Наприкінці 1930-х років він був присутнім на т. зв. “Московському процесі” 1936–38 рр. і спостерігав за ходом звинувачень засуджених головним прокурором А.Я. Вишинським. Під впливом “прийомів” Вишинського Фрайслер поєднав свою юридичну кмітливість зі садистськими методами словесних образ та приниження під час фарсових судових процесів. Він вважав, що суди мають бути швидкими, вироки – остаточними, а покарання слід виконувати упродовж 24 годин після засудження. Суд був схожий на конвеєр зі заздалегідь “мертвими” підсудними, адже 90 відсотків справ, які розглядалися, закінчувалися смертною карою або довічним ув’язненням. ”Унікальність” Роланда Фрайслера полягала у тому, що навіть його власна родина відчувала огиду до його ролі в нацистському режимі.
3 лютого 1945 року розплющені останки Фрайслера були знайдені під уламками зруйнованої будівлі в урядовому кварталі, коли бомбардувальники ВПС США атакували Берлін. Іноземний кореспондент повідомляв: «Мабуть, ніхто не шкодує про його смерть». Він був похований на родинному гробівці, але його ім'я на могилі не вказано. У травні 1945 британськими військами був заарештований попередник Фрайслера у 1936–1942 рр. на посаді очільника т. зв. “Народного суду” Отто Георг Тірак (1889–1946). Він мав постати перед американським судом, проте наклав на себе руки на військовій базі Вестфальського гарнізону в містечку Зеннелагер.
Через неповні три десятиліття певною “естетичною реабілітацією” нацизму доволі несподівано став відомий радянський телесеріал 1973 року за сценарієм Юліана Семенова і Тетяни Ліознової про події, що розгорталися навесні 1945 року. До 70-х років минулого століття, стверджує Віталій Портников, більшість представників радянського партійного апарату та КҐБ вже були за поглядами відвертими нацистами, але приховували це самі від себе. «Семнадцать мгновений весни» продемонстрували «нацизм із людським обличчям», який вочевидь сподобався молодому Путіну та його поплічникам значно більше, ніж «соціалізм із людським обличчям», у який вони вже не вірили.
На відміну від Геббельса і Фрайслера, згадуваний вже Вільгельм Мюнценберг (1889–1940) — німецький комуніст, видавець, діяч Комінтерну, не запозичував досвід “радянських товаришів”, а сам подавав привід для наслідування. Він народився в сім'ї корчмаря, ще замолоду вступив до соціал-демократичної партії Німеччини. У квітні 1915 року на Бернській міжнародній соціалістичній конференції молоді був обраний генеральним секретарем Міжнародного секретаріату молоді. Під час Першої світової війни Мюнценберг часто гостював у Леніна в Цюріху, і саме Ленін першим розпізнав його унікальні “таланти”. Як провідний пропагандист Комуністичної партії Німеччини Мюнценберг був обраний до німецького парламенту у 1924 році. Як зауважив Георгій Почепцов, саме тоді Віллі Мюнценберг спершу емпірично підмітив, а потім розпрацював технологію управління масовою поведінкою через створення та маніпулювання інформаційними потоками, в основі яких лежать дійсні, спотворені чи взагалі вигадані події для створення “потрібної картини світу” як для співгромадян, так і за кордоном. Одна з настанов “практичного агітпропу”: байдуже, що з тобою насправді трапилося, для потреб пропаганди ти завжди безневинна жертва, а твої вороги – криваві мучителі. Алекс Громов про нього писав: “Серед численних західних міфів та ідеологій досі мають успіх ті, що були придумані майже сторіччя тому (пацифізм, антиколоніалізм і антифашизм). Їхній справжній автор — Віллі Мюнценберг, ґеніальний радянський пропагандист, творець міжнародної газетно-журнальної та кінематографічної імперії", який працював на західну аудиторію задля ідеї “всесвітньої революції”. І, власне, до 1927-го Мюнценберг уже cформував світоглядну концепцію “антиколоніалізму, пацифізму/боротьби за мир та антифашизму“ для агітаторів лівого спрямування. У такий спосіб Мюнценберг зробив протест "проти колоніалізму та імперіалізму” (а заодно — і проти традиційних європейських цінностей) модним серед зарубіжних інтелектуалів. Міжнародні конгреси та видання Мюнценберга не рекламували безпосередньо радянську версію побудови комунізму, але критикували недоліки буржуазного суспільства, його “корисливість та безжалісність”. Така модель офіційної пропаганди, коли Захід звинувачується навіть у створенні коронавірусу, “працює” і сьогодні.
Згодом Мюнценберг на кошти Комінтерну розгорнув комерційну діяльність, керував кількома кіностудіями, у тому числі найбільшою радянською кіностудією “Межрабпом-Русь” (1923–1928), десятками журналів і газет по всьому світу. «Трест Мюнценберга» до певного часу мав комерційний успіх, cамого Мюнценберга називали «червоним мільйонером».
До речі, фінансово успішним було також і видавництво Юліуса Штрайхера (1885–1946), члена НСДАП, депутата Рейхстагу, засновника і видавця найрадикальнішого антисемітського видання – тижневика Der Stürmer, який став одним із центральним елементів пропагандистської машини нацистів.
Після приходу нацистів до влади у 1933 році Мюнценберг зі зрозумілих причин емігрував з Німеччини до Франції, де здійснив один із найбільших пропагандистських проєктів за всю історію Комінтерну (1919–1943): видав «Коричневу книгу про підпал Рейхстагу і гітлерівський терор” зі свідомо фальсифікованою версією цього підпалу. Книга була перекладена більш ніж 20-ма мовами і стала важливим елементом антифашистської пропаганди у світовому масштабі. У 1936 році брав участь в організації інтернаціональних бригад для участі у Громадянській війні в Іспанії. У тому ж році вперше виступив із критикою сталінізму, невдовзі остаточно перейшов у відкриту опозицію до Сталіна. Мюнценберг відверто засудив підписання 22 серпня 1939 року в Москві пакту Молотова-Ріббентропа, звинувачуючи Сталіна в тому, що він «зрадник» робітничого класу та «справи миру». Йому належить цитата «Сталін, ти — зрадник!». У травні 1940 року виїхав з Парижа, щоб сховатися від нацистів, був заарештований урядом Поля Рейно і відправлений до табору в Шамбаран біля Греноблю, звідки, підмовлений іншим в'язнем (цілком ймовірно, підісланим агентом) втік при евакуації табору. А 17 жовтня 1940 року його напіврозкладене тіло знайшли біля підніжжя дубу з мотузкою на шиї за кілька кілометрів від місця втечі. Дотепер достеменно невідомо, за чиєю вказівкою – Сталіна чи Гітлера – з ним так жорстоко розправилися. Не уникнув повішення й інший пропагандист – Юліус Штрайхер, який після війни був засуджений Нюрнберзьким трибуналом за злочини проти людяності і страчений через повішення. Штрайхер став першим членом нацистського режиму, притягненим до відповідальності за підбурювання до геноциду.
Ю.Латиніна слушно нагадує про те, що ідеї та практичні напрацювання Мюнценберга, зокрема про невидиму ідеологію, усі ці незліченні комітети бійців за мир і проти фашизму, систему маніпулювання «корисними ідіотами», створення культурних чи літературних організацій для просування пропагандистських ідей більш м'яким способом активно використовували радянські спецслужби у повоєнний час. Саме цей пропагандист і провідний політтехнолог Комінтерну за вказівкою з Москви свого часу створив ідеологію сучасної люмпен-бюрократії та властивих їй мемів і затаврував фашистами всіх, хто не є лівими радикалами. “Трюк” полягає в тому, щоби бути гранично агресивним і водночас ображатися, якщо тобі дорікають в агресивності. Агресор, який почувається жертвою, – це така ідеальна параноїдальна схема, яка характерна для всіх масових ідеологій 20-го століття, і запущена вона у “ масове виробництво” саме Віллі Мюнценбергом.
Отож не випадково фейкові повідомлення як у колишніх радянських, так і теперішніх рашистських глобальних операціях з дезінформації є спорідненими. У тому, що вони називають усіх нас “фашистами”, Віталій Портников не вбачає нічого парадоксального. Адже радянська людина звикла саме так називати тих, хто їй не подобається, Українці є “нацистами” просто тому, що вони не подобаються кремлівському фюреру. А сам модерн-фюрер одержимий нацистською ідеологією, але називає її "духовністю" чи "русскім міром”. Тож популярний чорно-білий фільм 1973 року, на думку Віталія Портникова, був зовсім не про Другу світову війну, а про реальність радянської імперії, у якій жили глядачі фільму – і в яку шанувальники цього “кінематографічного нацизму” на чолі з Путіним хочуть знову нас усіх занурити.
Хто ж з описаних вище “суспільних акторів” своєї епохи таки відзначився найгіршими злодіяннями фактично без зброї у своїх руках? Як бачимо, життя кожного з них обірвалося у трагічний спосіб: два самогубства, дві страти через повішення, раптова смерть під завалами зруйнованого будинку. Чи, як то кажуть, далі буде?...
