Пуд солі. Енциклопедичний словник “Гранат” у 1911 році зазначав, що в Бахмутському повіті з 451,4 тисячі населення: “Подавляющее большинство составляют русские, среди которых преобладают малороссы, составляющие 58,6%, великороссы составляют 31,4%”. Історія цього краю свідчить, що Бахмут, Тор і Лисичанськ з XVII-XVIII сторіччя заселялися українцями – слобожанськими козаками. Тоді на цій території буяли ліси, хоча нині в це важко повірити.
Річ у тодішній технології виробництва солі: соляну ропу витягали кінською тягою із досить глибоких (60-90 метрів) шахт-криниць. Витягнуту рідку масу виливали в спеціальний резервуар – творило, звідки вона через отвори стікала в нижній резервуар – кадіб, а з останнього по системі ринв подавалася у дерев’яні вежі. Тут її розливали по великих сковородах з площею від 5 до 30-40 метрів, на яких вона виварювалася. Процес виварювання потребував величезної кількості палива, тож дерева повирубували на потребу видобутку солі. “Біле золото” задовго до епохи “чорного золота” (вугілля) стало стратегічною сировиною і джерелом багатства України.
“В Бахмуте за сутки кто буде себе соль варити на сковороде заплатить в казну должен 6 рублей,” – такий припис давала тодішнє “фіскальне відомство” Московії. І так надходження до царської казни від бахмутських солеварів складало на рік 50 тисяч карбованців. Зрозуміло, що й самі солевари не лишалися у збитку, сіль користувалася попитом, хоч і коштувала аж 14 копійок за пуд. Пуд сала, для порівняння, коштував 55 копійок, пуд борошна – 10 копійок.
Сіль стала і своєрідним каталізатором засвоєння цих територій, адже шукаючи нові поклади солі, на берегах Сіверського Дінця відкрили й родовища кам’яного вугілля. Ба більше – солевари й стали першим ринком збуту вугілля, коли ліси були успішно викошені на дрова для варіння солі.
Через сіль на південному сході України спалахували якщо не повномасштабні війни, то, принаймні, “бої місцевого значення”. Спочатку конкурентів прибрати намагалися кримські татари, влаштувавши набіг на солеварні Тора (нинішній Слов’янськ). Відтак за пару років видобуток солі розгорнули на місці нинішнього Бахмута донські козаки; але “недовго музика грала”: у 1701 році слобідські козаки Ізюмського полку захопили Бахмут, вигнавши звідти дончаків, і перебрали соляний бізнес собі. Цар Петро I прихильніше ставився до слобідських, і монаршим приписом узаконив це.
Сіль, може й отрута, але життя (особливо в давні часи) без неї було неможливе; навіть сала нормального без неї не приготуєш! Сіль коштувала дорого, часто монополія на неї належала державі, а іноді й двом державам: тій, що добувала сіль, і тій, що імпортувала її. Війна є продовженням політики, а політику завжди визначала економіка.
Стосунки, що історично складалися між українцями та кримськими татарами, не зводяться лише до набігів і погромів – вони могли домовлятися між собою, коли знаходили спільний інтерес. За минулі сторіччя не раз на обопільна користь переважала над неприязню та відмінностями. Кримське ханство у XVIII столітті було не те, що в XV-XVII-му, воно перетворювалося на цивілізовану державу. Доходи від експорту солі становили половину бюджету Кримського ханства.
Не дивно, що в 1764 році пристав Перекопського соляного промислу Баба-іман писав кошовому отаману Січі Пилипу Федорову: “Дяка Господові, його святим сприянням, сього року вже вистоювання своє виконавши, солі вродило багато супроти минулого року: як звичайно, сіла добре. Та до того ж, води і трави в Криму, також і в дорозі, всюди в достатку, так що дуже спокійно нині для чумаків, а для худоби кормів стане. Причому прошу, не зволікаючи, чумаків присилати по сіль”.
Що викликало таку політичну поступливість і ділову зацікавленість кримських татар? За це маємо подякувати мешканцям Донбасу.
У 1760-х роках Бахмут і Тор стабільно постачали вже 330 тисяч пудів солі щороку, а це – 5 250 тонн. Водночас Крим давав у середньому 200 тисяч пудів “білого золота” на рік, коли більше, коли менше – “врожай” солі у Криму залежав від погодних умов.
Ще кільканадцять років – і Крим паде, перетворившись на одну з губерній держави, яка ще за сто років перед тим платила йому данину. Сіль Донбасу перемогла.
У ХІХ столітті Україна постачала 86,3% видобутку солі Російської імперії (і це ще без урахування того, що давали іншій імперії, Австро-Угорській, родовища Галичини та Закарпаття). Дві третини української солі тоді видавали копальні Донецького басейну і лише третину кримські озера.
Змінилися й технології: у 1880-х роках видобуток галіту (кам’яної солі) шахтним способом виграв конкуренцію в кримської озерної солі, а виварювання солі з ропи стало непотрібним. Кануло в минуле й чумацтво з побудовою залізниць. Сіль на українському Донбасі видобувають і нині.
