За підрадянських часів цю подію називали “Великою Жовтневою соціалістичною революцією”. Її підносили до рівня грандіозного звершення – “Великий Жовтень”, яке назавжди змінило перебіг світової історії. Власне, всю історію тоді поділяли на дві епохи – дожовтневу і післяжовтневу. І це при тому, що річницю події завжди святкували у листопаді – через перехід на григоріанський календар. В наш час частіше говорять вже не про “революцію”, а про “Жовтневий переворот”, “Жовтневе повстання” і навіть “Жовтневий заколот”. Що ж насправді сталося того дня понад сто років тому?
Основні події відбулися у Петрограді, тодішній столиці Російської республіки, до складу якої входила переважна більшість українських земель. Тимчасовий уряд, який керував країною після повалення царя Миколи ІІ у березні 1917 року, був слабким, непопулярним і нездатним контролювати країну, що сповзала у прірву безвладдя й економічної розрухи. Водночас, поступово зростав вплив рад робітничих і солдатських депутатів, зокрема й Петроградської ради, де до 90% місць посідали представники партії більшовиків.
Рівно за місяць до захоплення влади Петроградську раду очолив Лейба Бронштейн (псевдонім Лев Троцький). Згуртувавши більшовиків, лівих есерів і анархістів, він утворив військово-революційний комітет (ВРК), який під виглядом “захисту демократичних завоювань революції” почав підготовку до збройного повалення Тимчасового уряду.
Велику вагу мала позиція Петроградського гарнізону – реальної збройної сили у місті. Солдати гарнізону, здебільшого, залишалися нейтральними. Деякі підтримували більшовиків, які обіцяли їм вивести країну з Першої світової війни і роздати землю.
Початок перевороту прискорили два чинники: намір Тимчасового уряду вивести з міста ненадійний гарнізон та постанова про закриття більшовицьких газет. 24 жовтня (6 листопада за григоріанським календарем) 1917 року Петроградський військово-революційний комітет відкрито розпочав антиурядові дії.
Штаб ВРК розташувався у Смольному інституті шляхетних дівчат. Загальне керівництво переворотом здійснювали Лейба Бронштейн-Троцький, лідер більшовицької партії Володимир Ульянов (псевдонім Ленін) і секретар ВРК Володимир Овсієнко (псевдонім Антонов-Овсієнко). До речі, Бронштейн і Овсієнко стали більшовиками лише за кілька місяців до перевороту – раніше вони належали до вельми впливової партії меншовиків.
Протягом доби майже без жодного пострілу прихильні до ВРК військові та “червоногвардійці” (переважно озброєні робітники) зайняли телеграфне агентство, вокзали, головну електростанцію, продовольчі склади, державний банк і телефонну станцію. Під контролем Тимчасового уряду залишався тільки Зимовий палац.
За даними історика Сергія Мельгунова, на збройний захист уряду стали тільки 100-200 ударниць жіночого “батальйону смерті”, 2-3 роти юнкерів і 40 Георгіївських кавалерів-інвалідів.
Петроградська міська дума організувала “демонстрацію безсилля” на підтримку Тимчасового уряду. Але не дійшовши до Зимового палацу, учасники демонстрації вирішили за краще… повернутися для “обговорення найкращих шляхів порятунку країни і революції”. Абсолютна ж більшість військових і цивільних залишилися сторонніми спостерігачами “події всесвітньо-історичного масштабу”.
Так склалося, що державний переворот став подарунком на день народження одному з його чільних організаторів – Бронштейну-Троцькому. 7 листопада йому виповнювалося 38 років (він був ровесником Петлюри, причому батьки обох походили з Полтавщини).
Швидко зламавши опір нечисленних захисників, прихильники більшовиків зайняли Зимовий палац і вже о 2 годині 10 хвилин ночі на 8 листопада заарештували російських міністрів. Голова Тимчасового уряду Олександр Керенський завчасно виїхав з Петрограда в автомобілі посольства США – шукати військові частини, які могли б прийти на допомогу.
Ніякого епічного штурму, показаного у кінокартині Сергія Ейзенштейна, не відбулося. Під час зайняття Зимового палацу загинули 6 осіб, ще до 50 дістали поранення. Після солдатів і “червоногвардійців” до палацу почали вдиратися юрби цивільних. Всі разом кілька днів грабували палац, виносячи коштовності, цінні речі й спустошуючи винний льох. Щонайменше трьох жінок з ударного батальйону зґвалтували, одна наклала на себе руки.
7-9 листопада у Смольному інституті відбувся ІІ Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів, який проголосив Росію радянською республікою і сформував новий уряд під керівництвом Ульянова-Леніна – Раду народних комісарів. Уряд складався тільки з більшовиків. Було прийнято декрети про мир, про землю і про скасування смертної кари.
Отже, новостворена держава з самого початку взяла курс на побудову не країни рад, а держави однопартійної диктатури. Очікуваний багатьма людьми мир не настав, оскільки Перша світова війна для Росії перейшла у тривалу й надзвичайно жорстоку громадянську війну (втім, Ленін мріяв про такий сценарій розвитку подій ще з 1915 року). А замість розподілу і привласнення поміщицької землі селяни отримали комуни й колгоспи.
Події 6-8 листопада 1917 року у Петрограді стали тільки початком державного перевороту. Більшовики прагнули якнайшвидше поширити й зміцнити свою владу, однак не всюди їм це вдалося зробити. В Україні, наприклад, їхня перша спроба зазнала краху – владу взяла Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським.

Ба більше, в самому Петрограді більшовицький режим ледве втримався протягом перших тижнів існування. Тут відбулася і спроба Керенського за підтримки козаків генерала Краснова відновити владу Тимчасового уряду, і збройне повстання “Комітету порятунку Батьківщини й революції”, і загальний бойкот нової влади держслужбовцями…
Датою завершення більшовицького перевороту можна вважати 19 січня 1918 року, коли було брутально припинено роботу Всеросійських Установчих зборів. Цим самим у Росії поклали край “іграм у демократію”. А після придушення повстання лівих есерів у липні 1918-го в країні остаточно на довгих 72 роки встановилася однопартійна система.
Попри брехливе запевнення про “право націй на самовизначення”, більшовики, принаймні спершу, всерйоз плекали наполеонівські плани “світової комуністичної революції”. Відповідно до цієї логіки, на мапі світу не могло бути місця для Української національної держави…
