Служби громадської безпеки Польської Народної Республіки перебували від повним контролем НКВС — для Москви це був єдиний спосіб нав’язати полякам комуністичний режим.
Багато років мешканців Варшави лякав своїм виглядом комплекс будівель на вулиці Собєського , біля совєтського посольства, який в народі назвали «Шпигуново» (Szpiegowo). Совєтське, а згодом російське дипломатичне представництво використовувало його без будь-яких угод. Столична влада повернула його під свій контроль лише 2022 року.
У «Шпигунові» жили дипломати , але поляки не без підстав вважали кожного з них шпигуном, бо Польща була цілком залежною від совєтських спецслужб. На думку деяких істориків, до відновлення незалежності у 1989 році взагалі не варто говорити про польські спецслужби , можна хіба що розглядати ПНР-івські. Хоча цей термін також є неточним, оскільки назва ПНР з’явилася лише в конституції 1952 року, а тісні зв’язки між совєтським НКВС і Міністерством громадської безпеки Польщі тривали вже багато років.
Кузня кадрів
Саме совєтські спеціалісти заклали основи польського комуністичного апарату безпеки. Уже на початку Другої світової війни , у вересні 1940 року, тобто через рік після того, як Червона армія окупувала східні землі Польщі , НКВС організував у Смоленську так звану Александрівську школу. Там навчали майбутніх польських офіцерів безпеки. Було відібрано групу з двохсот громадян Польщі (польської, білоруської, української та єврейської національностей). Кількамісячні курси закінчило багато майбутніх функціонерів, зокрема Конрад Свєтлік, Юзеф Чапський та Мєчислав Мочар.
Наприкінці війни найважливішою «кузнею» кадрів для польської «служби безпеки» стала школа в Куйбишеві. Заняття велися російською мовою , лише польські новини викладалися рідною мовою курсантів. Їх навчали, що вінцем доказів є визнання провини. Звідси й післявоєнний стиль роботи, з тортурами і побиттями в’язнів, адже тортури неодмінно призводили до зізнань у злочинах, навіть у тих, які не були скоєні.
Після війни випускники Куйбишевських курсів зайняли керівні посади в Управлінні безпеки. Отож ядром польської «служби безпеки» стали люди , вишколені в Радянському Союзі, а не діячі Польської робітничої партії чи комуністичного антигітлерівського підпілля. Після війни в нових польських комуністичних спецслужбах система совєтських радників відігравала провідну роль. НКВС посилав своїх співробітників, щоб ті контролювали поляків.
Символом цієї залежності є генерал НКВС Іван Сєров. Звичайно , всі основні політичні рішення щодо Польщі приймав Іосіф Сталін , але в ключовий період наприкінці Другої світової війни сталінську політику в Польщі насильно впроваджував саме цей офіцер НКВС.
З 1944 року генерал Сєров відповідав за «зміцнення зв’язків» між СРСР та Польщею. Юзеф Святло , один із найкраще поінформованих офіцерів Управління безпеки, який в грудні 1953 року втік на Захід, пізніше сказав в ефірі Радіо «Свобода»:
Сєров не брав участі у військових операціях. Його завданням була політична організація країни в тилу , або, простіше кажучи, підготувати умови, щоб далі нав’язати Польщі комуністичну систему. Не забувайте, що тоді Польська робітнича партія була невеликою політичною групою, а залишки старих недобитих членів Комуністичної партії Польщі терміново звозили в країну з усього світу. Бєрут ще не мав розбудованого апарату держбезпеки і почувався дуже невпевнено на своїй посаді голови Державної національної ради серед ворожого до нього суспільства.
Комуністичному режиму не вистачало людей і технічних засобів. Усе це мав забезпечити генерал Іванов-Сєров, керівник єдиної на той час організованої політичної сили і фактичний розпорядник технічних засобів на звільнених від німців територіях. Та насправді Сєров робив набагато більше. Він забезпечив безпорадну групу Бєрута планом дій у багатьох сферах, зокрема в релігійній.
Ця розповідь виразно показує , що польські комуністи спиралися на совєтські спецслужби, а не польське суспільство. Генерал Сєров разом із кількома сотнями совєтських радників створив і контролював польську держбезпеку: систему центрального міністерства громадської безпеки та місцевих управлінь безпеки — за зразком НКВС.
У березні 1945 року Іван Сєров офіційно став головним радником НКВС при польському Міністерстві громадської безпеки. У цьому ж місяці відбулася подія , яка символічно показала повну залежність післявоєнної Польщі від Радянського Союзу.
Саме Іван Сєров — під псевдонімом «генерал Іванов» — керував арештом шістнадцяти лідерів Польської підпільної держави , людей, які лише кілька місяців тому керували рухом опору в окупованій німцями країні. Цих найважливіших польських діячів перевезли до Москви і там засудили на так званому процесі шістнадцяти.
Процес шістнадцяти
Ця операція чудово показала , як Радянський Союз сприймає післявоєнну Польщу. Ці шістнадцять арештованих лідерів під час війни займали найвищі посади в Польській підпільній державі, вони були політичними спадкоємцями і продовжувачами традиції довоєнної Польщі.
Всіх їх, у тому числі Яна Станіслава Янковського, представника на території Польщі Уряду держави у вигнанні, Казімєжа Пужака, голову Ради національної єдності, генерала Леопольда Окуліцького, головнокомандувача Армії Крайової, совєтська сторона запросила на переговори 27 березня до Прушкова поблизу Варшави. Попри дані полякам гарантії безпеки, НКВС їх арештовує. Далі їх літаком перевезли до Москви, а в червні засудили до різних термінів ув’язнення.
Арешт і вивіз в СРСР лідерів польського підпілля шокували навіть деяких польських комуністів. Один із них , згодом перший секретар ЦК ПОРП Владислав Ґомулка вважав , що цих шістнадцятьох поляків справді слід було судити, але в Польщі. Його обурювало, що це зробили в Радянському Союзі.
Арешт польських лідерів на території Польщі совєтськими спецслужбами став чітким знаком , що для СРСР польські комуністи та їхній владний апарат не мають великого політичного значення.
Генерал Іван Сєров також командував військами НКВС , які діяли на території Польщі до 1947 року і заарештували майже 50 тисяч осіб.
Крім того , офіцерів НКВС делегували на різні посади у польській армії. Найвідоміші з них — Дмітрій Вознесенський, керівник Головного управління інформації (тобто контррозвідки) Війська Польського, й Антон Скульбашевський, головний військовий прокурор. Вони відповідальні за виконання багатьох смертних вироків над польськими офіцерами і за тортури під час абсурдних розслідувань, коли полякам висували фальсифіковані звинувачення у співпраці із західними розвідками.
Після смерті Болєслава Бєрута 1956 року зв’язки Служби безпеки (наступниці Управління безпеки) і КДБ (наступника НКВС і Міністерства державної безпеки СРСР) стали дещо більш цивілізованими. Польські служби отримали трохи більше незалежності — так само , як політика польської влади загалом стала трохи більш суверенною, що було пов’язано з відходом від сталінізму в Радянському Союзі. У другій половині 1950-х років найбільш одіозні совєтські радники покинули Польщу.
Договір про співпрацю
Між 1955 і 1957 роками було підготовлено Договір про співробітництво органів безпеки СРСР і Польської Народної Республіки. Цей документ встановлював принципи співпраці польської та совєтської розвідок і контррозвідок. У ньому відзначалися спільні цілі , зокрема інтерес до штаб-квартир розвідок західних країн, осередків національних меншин поза межами ПНР і СРСР, організацій та інституцій, які вели підривну діяльність — однією з них, наприклад, вважалося Радіо «Свобода». Спецслужби також мали спільно збирати інформацію щодо західної ядерної зброї, планували відправляти агентів за кордон і вербувати іноземців до співпраці.
Крім того , совєтські служби також відповідали за розвідувальне забезпечення совєтських військ, дислокованих у Польщі. Про деталі їх розміщення в Радянському Союзі напевно знали краще, ніж у відповідних польських органах. За угодою 1957 року в Польщі мало бути 39 місць дислокації Радянської армії, а через рік польсько-совєтська комісія нарахувала їх понад 70.
Після підписання згаданої угоди 12 січня 1957 року при польському керівництві Міністерства внутрішніх справ було створено совєтську групу зв’язку КДБ , яка діяла до 1990 року. Прикметно, що в совєтському міністерстві не передбачалося створення польської групи — це дає уявлення про залежність однієї сторони від другої.
Крім цих офіційно затверджених структур , совєтські спецслужби користувалися у Польщі послугами своєї агентури, що діяла в польських цивільних і військових спецслужбах, в партійному апараті, а також постійно використовували мережу неформальних контактів.
У 1961 році в Радянському Союзі була заснована польська група «Вісла». Вона діяла в Москві та більшості міст європейської частини СРСР. У співпраці з КДБ ця група «проводила роботу» з поляками , які перебували в Радянському Союзі: робітниками, туристами, студентами. Через багато років, у 1980-х, польські спецслужби стежили, зокрема, за тим, чи поляки не поширюють на території СРСР ідеї «Солідарності».
Ще одну угоду 27 листопада 1971 року підписали міністр внутрішніх справ Францішек Шляхціц і голова КДБ Юрій Андропов. Тоді групу «Вісла» підвищили до рангу оперативної групи МВС ПНР при КДБ СРСР. Також було створено представництво КДБ СРСР при МВС ПНР під назвою група «Нарва».
Вербування
Представництво совєтських спецслужб містилося в будинку на вулиці Сулковіцького у Варшаві , за пів кілометра від совєтського посольства. Командували групою офіцери у званні генерал-майора. До складу представництва входило кільканадцять осіб, які працювали в штаті совєтського посольства. Вони підтримували зв’язок між совєтськими та польськими спецслужбами і вели агентурну роботу.
Польські офіцери охоче «браталися» з ними , розраховуючи на підтримку при підвищенні по службі. Тому було легко витягнути з них інформацію навіть шляхом приватних контактів. Радянські офіцери вільно почувалися в будівлі польського міністерства внутрішніх справ: заходили без жодного контролю, бо мали перепустки.
Крім того , совєтські спецслужби проводили доволі специфічну роботу з вербування: налагоджували контакти з поляками «під чужим прапором». Їхні співробітники видавали себе за громадян західних країн. Вони добре знали англійську мову і західні реалії, адже раніше часто працювали в США чи Великій Британії.
У 1977 році з ініціативи КДБ була створена Об’єднана система обліку даних про противника (рос. СОУД — Система Объединённого Учёта Данных о Противнике). Система була створена в результаті угоди між службами Болгарії , Чехословаччини, Куби, Монголії, Німецької Демократичної Республіки, Польщі, Угорщини та СРСР.
Дані записувалися в паперовому вигляді та в комп’ютерну базу даних. Про систему відомо небагато, але подейкують, що вона містить, наприклад, особисті дані деяких польських опозиціонерів: Яцека Куроня , Кароля Модзелєвського, Адама Міхніка, Збіґнєва Буяка. СОУД працювала на комп’ютерах «Мінськ» і продукції виробництва НДР. Однак через проблеми з уніфікацією систем і програмного забезпечення Служба безпеки Польщі не мала безпосереднього доступу до даних, які КДБ зберігав у Москві.
Польські працівники служби безпеки далі навчалися в Радянському Союзі. У 1972–1990 роках навчання в центрах КДБ і МВС СРСР пройшло близько 600 працівників міністерства внутрішніх справ Польщі.
Залежність польських спецслужб від совєтських досі створює певну проблему , на перший погляд незначну, та насправді дуже важливу. Польським історикам надзвичайно важко писати про історію Польської Народної Республіки, не маючи доступу до архівів КДБ. Важко описати долю навіть найвидатніших польських комуністів без совєтської документації, бо вона могла б пролити нове світло на багато постатей. Але архіви російських спецслужб залишаються закритими. Без доступу до них знання про післявоєнну історію Польщі залишатиметься неповним.
—
Пйотр Ліпінський,
журналіст, майже 20 років співпрацює з Gazeta Wyborcza.Переклала Ірена Шевченко
