З 24 березня по 10 червня 1999 року НАТО розпочала масовані бомбардування Союзної Республіки Югославія (Сербія і Чорногорія), намагаючись припинити етнічні чистки на півдні Сербії – у Косові, населеному албанцями. Повітряні нальоти тривали більше двох місяців, але таки досягли своєї мети – Сербія змушена була вивести свої війська з Косова та передати контроль над краєм міжнародному контингенту.
Сербія, без участі якої не обійшовся жоден етнічний конфлікт на території колишньої Югославії та яка активно просувала ідеологему “великої Сербії”, провокуючи та роздуваючи міжнаціональні чвари, у 1999 році була примушена до миру. Внаслідок силової операції Північноатлантичного альянсу Белграду не лишалося нічого іншого, як піти на умови міжнародної спільноти. Відтоді суперечки щодо правомірності дій НАТО не стихають – адже через позицію Росії та Китаю Радбез ООН так і не зміг надати Альянсу мандат Організації Об’єднаних Націй.
Всі ці роки Москва активно просуває власні міфи: про свою виключну роль у владнанні конфлікту; про “злочини НАТО”; про агресивну війну Альянсу на території Європи з “країною-переможницею фашизму” тощо.
Чим далі в часі віддаляється від нас громадянська війна в колишній Югославії, тим більше міфів і фальсифікацій вона породжує. Найбільших зусиль у царині міфотворчості та підміні понять відіграють Росія та Сербія, яка вважається союзником першої на Балканах та відома своїми проросійськими настроями. Що не заважає їй активно вести переговори щодо вступу до Європейського Союзу та НАТО.
Югославія. Історія питання
Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році землі Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговини, Далмації, Сербії і Чорногорії об’єдналися в державу. У роки Другої світової війни Югославія воювала на боці Антигітлерівської коаліції, була окупована нацистською Німеччиною. На її території розвинувся потужний багатонаціональний партизанський рух на чолі з Йосипом Брозом Тіто. Після війни йому вдалось очолити країну – Югославія стала федерацією з шести соціалістичних республік та двох автономних соціалістичних країв.
Усі народи Югославії були визнані рівноправними. Тітовська національно-державна реформа привела до певних успіхів: стали поступово забуватися етнічні чистки воєнних років, в країні знизився градус напруги міжетнічних відносин. Керівництво країни заявило про появу нової наднаціональної етнічної спільноти – югославського народу. Утім, тривала ця ідилія недовго: після смерті Тіто у 1980 році дезінтеграційні процеси та приховані міжнаціональні конфлікти почали посилюватись, що призвело, врешті, до розпаду країни.
У 1991 році відокремилися чотири з шести республік: Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія. На територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН. Тим часом Югославія, в якій залишалося дві республіки, в 2003 році перетворилася в Сербію і Чорногорію. Остаточний розпад на складові стався у 2006-му після чорногорського референдуму про незалежність від Сербії.
Косово
Албанці в Косові, яке в кінці 1980-х фактично втратило автономію, почали створювати паралельну державу задовго до збройного конфлікту і операції НАТО. До цього їх примусили обставини – внаслідок постійного втручання Белграда, та збройних конфліктів на початок 1999 року з Косова вимушені були виїхати близько 850 тисяч осіб з двох мільйонів населення. Ще 230 тисяч втратили свої домівки і вважались внутрішньо переміщеними.
Початку бомбардувань передували масові етнічні чистки албанців сербською армією та парамілітарними формуваннями. Згідно з базою даних белградського Фонду гуманітарного права, під час збройного конфлікту 1998-1999 років в Косові були вбиті або пропали безвісти 13 535 людей. Більшість жертв – албанці (10 812), крім того, вбито 2 197 сербів і 526 представників інших народів.
Із 20 березня по 14 червня 1999 року сербські сили під гаслом “захисту сербської території від агресії НАТО і терористів” вбили близько семи тисяч албанців, які не брали участі у військових діях. Частина цих жертв пізніше була виявлена в масових похованнях. За цей час члени Армії звільнення Косова вбили 328 цивільних осіб з числа сербів і 136 циган та інших неалбанців. Безпосередньо в бойових зіткненнях вбито 1 204 членів Армії і 559 сербських поліцейських і солдатів.
Насправді Милошевич, який тоді очолював Сербію, розумів, що втримати контроль над Косовим вже не вдасться. Забезпечувати там сербську присутність ставало все важче. Албанців вигнали з усіх органів влади, і вони фактично були змушені створювати паралельну політичну систему, паралельну поліцію, освіту, охорону здоров’я. Офіційну адміністрацію вже ніхто не визнавав, адже албанці становили 90% населення.
Тому політичне керівництво Сербії використало втручання НАТО як виправдання втрати контролю над Косовим. Бомбардування дало змогу зберегти Милошевичу обличчя: мовляв, ми змушені піти під тиском, НАТО сильніше, тому Сербія змушена капітулювати. При цьому Слободан Милошевич спочатку не вірив у можливість бомбардувань і сподівався на сухопутне вторгнення. Але НАТО не поспішало з наземною операцією – нальоти авіації продовжувались 78 днів і змусили Белград капітулювати. Щоправда, Милошевичу дали можливість скласти зброю на досить почесних умовах: 10 червня 1999 року було ухвалено Резолюцію ООН про передачу контролю над Косовим міжнародним миротворчим силам.
Югославія. Участь Москви
Для Москви Косово і бомбардування Югославії завжди було досить болючим питанням. Офіційна російська влада намагається позиціонувати себе як головний союзник Сербії та захисник її від свавілля Заходу. Косово Кремль здебільшого використовує задля пропаганди, намагаючись провести аналогії з Кримом та виправдати його анексію.
Зазвичай педалюється теза про спровокований Заходом конфлікт задля розвалу Югославії. Хоча Росія і НАТО в тих подіях виступали партнерами. Кремль воліє про це не згадувати. Всі ці роки Москва продовжує твердити, що операція НАТО – грубе порушення міжнародного права. За версією російської дипломатії, суть проблеми зводиться до того, що НАТО під приводом запобігання гуманітарній катастрофі силою відібрала автономний край Косово та розвалила Югославію.
Тим часом Росія брала участь в ухвалені кількох резолюцій Ради Безпеки ООН, які передбачали заходи тиску на Сербію. Тодішній президент РФ Єльцин відгукувався про політику Милошевича вельми несхвально, вважаючи його поведінку “абсолютно безпринципною”.
“У відносинах з Росією його головною ставкою були вибух невдоволення росіян моєю зовнішньою політикою, розкол в суспільстві, підштовхування нас до політичної і військової конфронтації із Заходом”, – вважав Єльцин. За його словами, Москва чітко давала зрозуміти сербському керівництву: “військової підтримки від Росії не буде”.
Проте Росія воліє згадувати інше: так званий “кидок на Приштину” та символічний розворот літака з Чорномирдіним, який представляв Росію у міжнародній переговорній групі по Косову, над Атлантикою. Останнє видається Кремлем як символ несприйняття операції НАТО та демарш, покликаний продемонструвати світу окремішню позицію Росії. Але на цей демарш ніхто не звернув уваги – рішення тоді ухвалювалися в інших столицях і позиція Росії, за великим рахунком, нікого не цікавила.
Що стосується “кидка на Приштину”, про який зараз знімаються героїчні фільми, то він заледве не призвів до збройного конфлікту між вояками РФ та солдатами НАТО. Росія, якій не було виділено окремий сектор в Косові, провела спецоперацію по встановленню контролю над аеродромом Слатіна. Вранці 12 червня 1999 року в Косово прибули близько 200 російських десантників, які служили в миротворчих силах в Боснії і Герцеговини. Вони випередили британських військових, які повинні були зайняти ключовий косовський аеродром, здатний приймати важкі військово-транспортні літаки.
Рішення про захоплення аеропорту ухвалювалось поспіхом, вже після підписання всіх міжнародних угод щодо введення миротворчих сил. Авантюрне рішення ніяк не впливало на обстановку в Югославії, але було покликане продемонструвати моральну перемогу Москви. Тепер дії російських десантників стали пропагандистською легендою і видаються за операцію, що врятувала Сербію від окупації. Але пропагандисти воліють мовчати про той факт, що забезпечувати десантників було неможливо – сухопутних коридорів не було, а Румунія, Болгарія та Угорщина негайно закрила повітряні коридори для російських літаків. Після тривалих переговорів росіянам дозволили розміститись у тих районах Косова, які контролювались Німеччиною, Францією та Сполученими Штатами.
Незалежність Косова
Нинішні зусилля Росії спрямовані, насамперед, на блокування членства Косова у міжнародних організаціях та зближення його з НАТО та Євросоюзом. Відповідно до конституції Сербії, територія Республіки Косово є частиною Республіки Сербія і входить до її складу як “Автономний край Косово і Метохія”. Саме у такому статусі його визнає і Росія та низка інших країн, зокрема Китай, Румунія, Болгарія, Словаччина.
На противагу їм, незалежність країни визнали США, Франція, Велика Британія, Італія тощо. Загалом – 114 країн-членів ООН. Але статус країни, що не до кінця визнана, заважає Косову повноцінно інтегруватись в НАТО та Європейський Союз. Така ситуація заважає і Сербській інтеграції до цих же структур – попри проросійську риторику Белграда, зовнішньополітичним пріоритетом для нього залишається вступ до ЄС та НАТО. У російського керівництва великі амбіції та бажання грати роль гаранта стабільності на Балканах, але як виявилося, вплив Росії в цьому регіоні сильно обмежений.
Поки що ситуація залишається неврегульованою – взаємні претензії Приштини та Белграда ще довго заважатимуть нормалізації стосунків між країнами.
P.S. “Югославський сценарій” часто ладнають до СРСР. І до певної міри можна розглядати російське вторгнення в Україну 2022 року таким собі відтермінованим справжнім розпадом Союзу, але більшою мірою – розпад Югославії може бути прикладом майбутнього розпаду Росії.
