Бухенвальд. 11 квітня світ відзначає Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Дата обрана не випадково – саме 11 квітня 1945 року в’язні концтабору у Бухенвальді повстали і частково перебили, а частково розігнали охорону та взяли табір під свій контроль. Через кілька годин до табору увійшли солдати армії США.
Сам табір почав діяти у 1937 році неподалік від міста Ваймар в Тюринґії в центральній Німеччині. До 1945 року в ньому побувало близько 250 тисяч осіб різних національностей, з них понад 56 тисяч загинуло. Спочатку в Бухенвальді утримувались противники нацистського режиму або ті, кого нацисти вважали такими: комуністи, євреї, релігійні діячі тощо. Після початку Другої світової війни контингент в’язнів поповнився військовополоненими.
Від самого початку в таборі почали виникати групи спротиву – спочатку люди гуртувались за національною ознакою, а згодом був створений інтернаціональний центр підпільного опору. Провідну роль у цьому русі відігравали комуністи – досвід підпільної боротьби вони отримали ще на волі, після заборони компартії у Німеччині. Згодом їхні позиції стали не такими домінуючими – у таборі з’явилось багато інших в’язнів, які були кинуті туди зовсім не з політичних причин.
Підпільники видавали рукописну “газету” – зошит з інформацією для в’язнів, їм вдалось навіть скласти з крадених деталей саморобну радіостанцію. Оскільки працю в’язнів використовували на оборонних підприємствах, підпільникам вдалось виготовити кілька десятків гвинтівок та саморобних гранат. Підпільний центр опору намагався рятувати хворих від страти, підміняючи документи та табірні номери на дані померлих. Також керував саботажем на виробництві зброї – в’язні псували оптичні приціли, вливаючи туди кислоту; не дотримувались температурних режимів при виготовленні бойків для зброї; робили запали для гранат у такий спосіб, що ті або не вибухали зовсім, або вибухали в руках солдатів; сипали у мастило пісок та товчене скло тощо.
Після перелому у ході Другої світової війни та початком розуміння того факту, що Третій Райх її програє, підпільний комітет почав готуватись до повстання. Організовувались бойові групи, відпрацьовувались бойова злагодженість, кожна група отримувала своє завдання. Члени боївок вивчали зброю та в міру можливостей вчились нею володіти.
Наприкінці березня 1945 року в’язнів табору почали вивозити вглиб Німеччини. Разом з ними частина охоронців та адміністрації Бухенвальда також залишила його. Не стільки конвоюючи в’язнів, скільки під благовидним приводом втікаючи від фронту, що стрімко наближався. Внаслідок цього у таборі значно послабився режим, а наявних сил було недостатньо для ефективної охорони в’язнів та підтримання дисципліни.
Шостого квітня, після початку евакуації, поляк Дамазін та радянський полонений Леонов за допомогою саморобної рації зв’язались з військами США, які наступали в напрямку Бухенвальда. Вони попрохали американців прискорити наступ і врятувати полонених від знищення. Ті відповіли: “Концтабору Бухенвальд. Тримайтесь. Поспішаємо на допомогу. Командування Третьої армії”. Звістка надихнула табірників до спротиву.
11 квітня зранку серед в’язнів поширилась чутка про те, що адміністрація готує масову страту у таборі. Підпільний комітет ухвалив рішення повстати. Дуже швидко залишки охорони табору були перебиті, частина з них втекла, а деяких арештували повстанці. Через кілька годин до табору увійшли солдати армії Сполучених Штатів. Вони побачили жахливу картину – близько 20 тисяч виснажених та обдертих в’язнів, трупи, антисанітарію. Американці почали негайно надавати медичну допомогу та розгорнули пункти харчування. Але багатьом в’язням це вже не допомогло.
Історія концентраційного табору Бухенвальд на цьому не закінчується. Після розгрому нацистської Німеччини табір опинився у радянській зоні окупації і продовжив свою страшну роботу, цього разу вже під червоним прапором з серпом і молотом. Проіснував він до 1950 року. Через нього пройшли 28 тисяч осіб, 7 тисяч з яких загинули. Переважна частина загиблих за часів радянської окупації – інтерновані особи, що померли внаслідок голоду та через відсутність медичної допомоги. При цьому рівень смертності був вищий за нацистські часи.
1958 року на території табору був заснований меморіальний комплекс “Бухенвальд”. Злочини в Бухенвальді лягли в основу роману Еріха Марії Ремарка “Іскра життя” про концтабір Меллерн. У десятому розділі книги згадується напис на воротах в табір “Jedem das Seine” (Кожному своє).
