1920 рік став важливим для української державницької ідеї. Тоді Україна опинилася у центрі польсько-більшовицького суперництва за сфери впливу. Єдине, що залишалося для української політичної еліти – використати сприятливу кон’юнктуру і наважитися на вибір стратегії подальшої боротьби. Визначити головного ворога української державності та можливого її союзника, мобілізувати весь наявний військовий потенціал і розпочати поетапне втілення двоєдиної мети – державності та соборності України. Дієвим початком став Київський похід.
Варшавський договір
Симон Петлюра та провідники Української Народної Республіки розуміли, що одночасно перемогти обох ворогів – Росію та Польщу – не вдасться. Тому з двох бід обрали меншу: було зрозуміло, що більшу загрозу для української державності становить Росія. А Польща була готова домовлятись з Україною задля протистояння російсько-більшовицькій експансії. Ціною величезних поступок Петлюрі вдалось добитись від Польщі визнання суверенітету УНР та отримати від неї збройну допомогу у боротьбі з російським агресором.
Незважаючи на опозицію в середовищі українського суспільства, 22 квітня 1920 року між УНР та Польщею було підписано Політичну конвенцію, а через два дні – Військову. На підставі цього договору, який отримав назву Варшавського, Польща визнавала незалежність УНР з Директорією і Головним отаманом Симоном Петлюрою на чолі та погоджувалася надати Україні військову допомогу у боротьбі проти більшовицької Росії. Уряд УНР навзамін відмовлявся від претензій на Східну Галичину і Західну Волинь.
Київський похід
25 квітня 1920 розпочався Київський похід – спільний наступ української та польської армій. Об’єднані збройні сили (20 тисяч польських і 15 тисяч українських вояків) форсували Збруч, 26 квітня зайняли Житомир і Коростень. 27 квітня союзники витіснили червоні загони з Малина, Тетерева і Чорнобиля. Наступ розвивався швидко – через тиждень вони вже вигнали більшовиків із Житомирщини, Бердичева, Козятина, а 7 травня вступили у Київ, а 9 травня відбувся спільний парад польсько-українських військ на Хрещатику.
В середовищі українських патріотів Варшавський договір прийняли неоднозначно. Соціал-демократи Галичини з одного боку, стверджували, що “проти польсько-українського зближення ми нічого не можемо мати”, з іншого вони засуджували уряд УНР за те, що Варшавський договір був укладений таємно і без згоди західних українців.
На територіях центру та сходу України також ставлення до спільного походу було неоднозначним. Україна в той час була охоплена потужним повстанським рухом, але його проводирі підтверджували давню українську приказку про “двох українців і трьох гетьманів”. Частина повсталих вливалась до більшовицької армії, частина – до залишків білого руху, інші воювали з усіма і проти всіх.
Успішний наступ на Київ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директорії УНР Симон Петлюра. Повстансько-партизанські загони у Правобережній Україні громили не тільки більшовицькі, але й польські військові частини. Поляки ж, діставшись до кордонів 1772 року, не хотіли продовжувати наступ, а сили Дієвої армії УНР були замалі для самостійного виступу.
Дайош Варшаву, дайош Берлін!
Тим часом більшовицькі війська перегрупувались та оговтались від перших поразок. 14 травня в Білорусі почався наступ червоного західного фронту.
Першу спробу контрнаступу більшовиків на теренах України 29-31 травня було відбито у битві під Володаркою. Але вже 2 червня червоні війська вступили до Крижополя, а 5 червня кінна армія Будьонного прорвала фронт у районі Канів-Біла Церква. До 10 червня Червона армія займає Бердичів, Житомир, Білу Церкву, Фастів, Васильків, Гостоміль, Чорнобиль. 12 червня 3-я польська армія залишає Київ. Наступними були взяті Бородянка, Тетерів, Брацлав, Гайсин, Немирів, Ямпіль.
Червневий наступ військ Південно-Західного фронту забезпечив перехід ініціативи до більшовиків. А 24 липня частини Червоної армії перейшли на західний берег ріки Збруч. 30 липня маріонетковий Тимчасовий революційний комітет Польщі (Полревком), перебуваючи в бронепотязі за лінією червоного фронту, в Білостоку, оголосив “Маніфест до польського люду робочого міст і сіл”, в якому оголосив про утворення польської радянської республіки.
Керівництво Польщі розуміло небезпеку – Москва не приховувала своїх планів захопити Варшаву та принести на своїх багнетах радянську владу до Німеччини, охопленої комуністичними заколотами. Спільними зусиллями польсько-українських військ більшовиків вдалось зупинити. 25 серпня більшовицькі війська були остаточно відкинуті від Варшави. Того ж дня в ході контрнаступу литовські війська зайняли Вільно.
Ризький мир
14 вересня фронт перемістився на річку Збруч, а 21 вересня Армія УНР знову вступила на територію Наддніпрянщини, де впродовж двох місяців продовжувала вже безнадійну боротьбу з більшовиками.
Взаємне виснаження сторін у війні привело до необхідності підписання мирного договору. Без узгодження з УНР та іншими союзниками Польща 12 жовтня 1920 року підписала перемир’я з РСФРР. А 18 березня 1921 року в Ризі було підписано мирний договір між Польщею, з однієї сторони, та РСФРР і УСРР, з другої, який і завершив польсько-більшовицьку війну.
Полишений союзником, Симон Петлюра ще протягом місяця вів відчайдушну боротьбу з переважаючими силами Червоної армії. У Галичині її розцінювали як безперспективну. Поразка української армії, її відступ 21 листопада за Збруч й інтернування поляками, виїзд уряду в еміграцію означали остаточну катастрофу УНР і крах надії зберегти національну державність бодай на частині української території для продовження майбутньої боротьби.
Фото: Польський генерал Антоній Лістовський, Головний Отаман Симон Петлюра, полковники Володимир Сальський і Марко Безручко. Бердичів, 21 квітня 1920 року/io.ua
