Режим московського комунізму ніс поневоленим народам лише рабство та безмежний визиск. Селян зробили звичайними кріпаками, на підставі того, що більшовики вважали їх «дрібнобуржуазними елементами». Закріпаченню підлягали і робітники, від імені і задля «блага» яких московська комуністична партія узурпувала владу і знищила мільйони людей.
Завдяки рішенням кремлівської диктатури робітників закріпили за підприємствами так само, як робили це в часи царя Петра I.
Сталінська індустріалізація, що мала на меті насамперед нарощування військово-технічного потенціалу Совдепу, усупереч совковим міфам, розвивалася не вдало.
Знищення інженерів та середнього класу, як ворогів диктатури «пролетаріату», ставало на заваді раціональній організації виробництва та оптимізації технічних процесів. Брак кваліфікованих викладачів не давав змоги налагодити на задовільному рівні професійне навчання робітників та інженерно-технічного персоналу.
Внаслідок цього виробництво мало низьку ефективність. Через недосконалі технологічні процеси, невелику кількість кваліфікованих робітників рівень браку на підприємствах часто перевищував 50%.
Низька якість продукції супроводжувала промисловість СССР в усі часи його існування. Багато з тих, хто жив в часи панування ідеології «діалектичного матеріалізму», пригадають праски чи телевізори, що виходили з ладу стабільно раз на 1– 2 роки. Або молоко, яке було як вода, і сметану, що нагадувала молоко.
Увесь трудовий люд СССР отримував за працю жалюгідні копійки, за які ще змушували до понад нормованої праці. Якщо колгоспники не могли залишити колгоспи, то робітники намагалися шукати виробництва з хоча б з трохи ліпшими умовами праці.
Навіть така, мізерна свобода вибору, непокоїла сталінську кліку. Московський тоталітарний комунізм і навіть найменший ступінь свободи поневоленого населення – речі не сумісні. Кремль вирішив покінчити з примарою свободи вибору.
В Совдепі всі заходи владного режиму чинилися «по просьбам трудящихся». За цими «проханнями» дорожчали продукти першої необхідності, або обмежувалися громадянські свободи.
Не становила винятку постанова про закріпачення робітничого класу, затверджена Президією Верховного Совєту СССР за поданням Всесоюзного Центрального Совєту Професійних Спілок.
Автор цих рядків свідомо уживає слово «совєти», оскільки вважає, що слово «рада» чи «радянський» та їх похідні, можуть застосовуватися лише до подій, що стосуються Центральної Ради України. Усе що прийшло з-за поребрика «страны советов» має носити своє справжнє ім’я: «совок, совєти, совдеп, совєтський».
Повернімося в сталінський совок. Московським комуністам навіть на думку не спало стимулювати робітників до більш якісної та продуктивної праці за допомогою економічних важелів. Зрозуміємо логіку лідерів московського комунізму: вони мали щирі переконання, що рабам платити – тільки псувати їх. Раб, на думку «вождів світового пролетаріату» потребує лише батогів та кайданів.
Спостерігаючи сучасних симпатиків СССР, переконуєшся, що сталіністи в чомусь мали рацію. Московські совки до теперішнього часу дотримуються мазохістичного принципу «б’є – значить любить». Раб полюбляє кайдани та батіг.
Керуючись подібними міркуваннями Президія Верховного Совєту СССР 26 червня 1940 року ухвалила указ «О переходе на восьмичасовой рабочий день, на семидневную рабочую неделю и о запрещении самовольного ухода рабочих и служащих с предприятий и учреждений».
Цим указом робочий день збільшувався з семи до восьми годин, а тривалість робочого тижня збільшувалася з шести до семи днів. При цьому неділя вважалася вихідним днем. Притомній людині важко збагнути логіку комуніста, як може робочий день вважатися вихідним, але положення про сім днів панщини на тиждень існувало в Совдепі до 1955 року.
Також цим указом забронювався «самовільне звільнення робітників і службовців з державних, кооперативних і громадських підприємств та закладів, а також самовільний перехід з одного підприємства на інше, з одного закладу в інший».
Звільнення з роботи могло відбутися лише за згоди керівника підприємства (закладу), виключно за станом здоров’я чи вступом до навчального закладу. Залишення місця роботи за власною волею розцінювався як карний злочин і каралося позбавленням волі на термін від 2 до 4 місяців.
Карну відповідальність несли й керівники підприємств, що дали дозвіл на звільнення, або прийняли на роботу людину в супереч цьому указу кремлівської кліки.
За прогул без поважної причини «злочинець» карався виправно-трудовими роботами на термін до 6 місяців. В більшості випадків покарання відбувалося за місцем попередньої праці з примусовим утриманням в гаманець «диктатури пролетаріату» 25%, і без того куцої, заробітної платні.
Прогулом вважалося спізнення, або завчасне завершення робочого дня триваліше за 20 хвилин. Вироки штампувалися судами Совдепу протягом п’яти днів, за відсутності будь-якого розслідування, свідків, захисту і навіть самого звинувачувального акту.
Совок відчував брак кваліфікованих кадрів. Тому, 19 жовтня 1940 року вийшов указ ВС СССР, який дозволяв переведення інженерів, техніків, службовців та кваліфікованих робітників з одного підприємства на інше без огляду на їх особисте бажання та територіальне розташування підприємств.
Якщо червоні рабовласники потребували інженера в Магадані, то нікого не цікавило, що якийсь раб комунізму все життя прожив у Сочі. Та що ж то за диктатура «пролетаріату», що зважала б на примхи холопів? Сказано: «Колима» – значить невільник знявся і поскакав у зазначеному напрямку, всім єством випромінюючи непідробну радість завзятого «будівельника комунізму».
Указ ВС СССР від 26.06.1940 не виправдав сподівань московських комуністів. Робітники намагалися ухилитися від низькооплачуваної праці, відповідаючи на драконівські закони Кремля прогулами, спізненнями, та іншими видами саботажу невільничої праці. Більшовицька диктатура не забарилася з відповіддю.
Постанова Верховного суду СССР № 28/11/у від 17 червня 1941 року, дозволяла виносити вирок за другий прогул роботи на Совдеп за всією сукупністю скоєних порушень, а третій прогул карався справжнім ув’язненням в ГУЛАГу. Відзначимо – ця постанова прийнята до початку переходу СССР з гітлерівської коаліції в антигітлерівську, або, як кажуть совки – «до начала Великой Отечественной войны».
Після початку війни СССР з III Рейхом Президія ВС СССР прийняла 26 грудня 1941 року новий указ «Об ответственности рабочих и служащих предприятий военной промышленности за самовольный уход с предприятий».
Звільнення за власним бажанням з оборонних підприємств вважалося дезертирством, що тягнуло на ув’язнення в концтаборах на термін від 5 до 8 років. Прогули вважалися військовими злочинами, тому виводилися з під юрисдикції цивільного права. Вироки штампували військові трибунали.
Марксисти, говорячи про економічний базис свого «наукового вчення», просто не розуміли як діють фінансово-економічні стимули на продуктивність праці та трудову дисципліну. Бо «науковий комунізм» такий самий оксиморон (від грецького οξύμωρον — «дотепна дурня»), як «розжарена крига» чи «чорне Сонце».
Усі марксисти, від Маркса до Вітренки, нічого не петрають в економіці, тому застосовують неекономічні засоби впливу. Держава московських марксистів, мала, за термінологією того ж Карла Маркса, азійський спосіб виробництва – традиційний для Російської імперії. Комунізм – казка, своєрідна недосяжна морква на вудці для віслюка, аби він біг у потрібному для погонича напрямку, вважаючи, що переслідує власні бажання.
Проте, значна частина комуністичних кріпаків не бажала бігти підтюпцем у напрямку вказаному більшовицькою партією. Тому, 18 жовтня 1942 року СНК СССР зрізало норми видачі хліба для осіб засуджених за прогули: для підприємств де встановлена найвища норма, з 800 грам на день до 200, і до 100 грам хліба – для всіх інших закладів.
До 22 червня 1941 року, тобто до того як Сталін і Гітлер глечики побили, на обліку Бюро виправної праці ГУЛАГу перебувало 1,264 мільйонів осіб, переважну більшість яких засудили за указом Президії ВС СССР від 26.06.1940.
За деякими даними від дати указу про закріпачення робітників до початку 1943 року засуджено понад 5 мільйонів робітників. Усього, за час дії сталінського указу, до скасування у 1955 році, вироки отримали понад 18 мільйонів невільників ВКП (б) – второго крепостного права (большевиков).
В новітні часи московська пропаганда популяризує Совок гаслами на кшталт: «зато пломбир вкусный был». Люди, засуджені за кріпацькими законами московського сталінізму, часто ніколи в очі не бачили той пломбір, виготовлений за технологіями та ліцензіями США. Але, від початку узурпації влади в Російській імперії бандою Леніна і до наших часів, усі розумні люди знають: «Семь бед – один Совдеп».
