[xvalue_foto1]Через історію Другої світової війни у німецького уряду розвинувся страх засмутити Москву, який призвів до того, що Берлін потопив шанс Києва вступити в НАТО80 років тому Адольф Гітлер і Йосип Сталін уклали між собою пакт. А 30 років тому країни Балтії повстали проти радянського правління. Розуміння цих процесів досі відрізняє Західну і Східну Європу, що виливається у політичні наслідки.
Про це пише
Die Welt, додаючи, що у Німеччині мало хто навіть з хорошою історичною освітою мало знає про згадані події. Але це були два переломні моменти, які по-різному змінили європейську історію.
Видання нагадує, що у 23 серпня 1939 року був підписаний пакт «Ріббентропа-Молотова», який розв’язав руки нацистському режиму у його бажанні знищити Польщу. У свою чергу, СРСР отримав «зелене світло» на захоплення східної частини польської території, а також три країни Балтії.
Цей поділ на сфери впливу був закладений у спеціальному таємному «Додатковому протоколі» до звичайного й оприлюдненого пакту «про ненапад» між двома диктатурами. Тому тридцять років тому 23 серпня отримало додаткову символічну силу. Того дня в 1989 році два мільйони громадян Литви, Латвії й Естонії утворили живий ланцюг, який простягався через територію їхніх країн. Цим «Балтійським шляхом» вони висловили бажання від’єднатися від СРСР і відновити національну державність своїх республік.
Це була перша масова маніфестація волі до національної незалежності на території Радянського Союзу. На той час радянська імперія вже переживала важчі часи. В Польщі й Угорщині комуністичне монопольне правління було ослаблене. Але «Балтійський шлях» став новим якісним кроком вперед до демонтажу радянської влади. Він не просто поставив під сумнів контроль Москви над республіками-сателітами, а й легітимність і єдність СРСР як такого.
Балтійські країни умисне провели неймовірну демонстрацію з вимогою свободи саме 23 серпня. Таким чином день, коли тоталітарні режими підписали смертний вирок незалежності Литви, Латвії й Естонії, став днем, коли вони відродили цю незалежність. В Східній і Центральній Європі, особливо в Польщі й країнах Балтії, ці історичні події сильно впливають на політичне міркування сучасності. В Західній Європі, тим часом, їх ледве згадують.
У 2009 році Європарламент оголосив 23 серпня всеєвропейським Днем пам’яті жертв тоталітарних режимів. Але в Німеччині майже ніхто на це не звертає уваги. Боротьбу за свободу балтійських народів у Німеччині розглядають з прихильністю й симпатією. Але у порівнянні з подіями в Угорщині, Польщі, Чехословаччині й Румунії цій боротьбі відводять маргінальну роль. У свій час існували страхи, що розпад СРСР призведе до хаосу, дасть поштовх націоналістичним силам або змусить радянський режим повернутися до жорстоких практик.
Німеччина була не єдиною західною країною, яка сподівалася на те, що Радянський Союз продовжить існувати заради стабільності. Однак, у неї були особливі почуття поваги до Михайла Горбачова, який бак багато зробив для німців. Загалом, німецький погляд виходив за межі визвольних 1989-1990 років і став основою сучасного переконання: Горбачов дав Європі свободу, а німцям – єдність.
Письменник Ганс Магнус Ейзенсбергер в 1989 році написав есе під заголовком: «Герої відступу». Горбачов був як прообраз справжнього героя, але насправді антигероя, який наважується відступити з позицій. Тому що утримати їх можна лише за допомогою безглуздого застосування грубої великої сили. Заголовок Ейзенсбергера зміг здобути великий успіх, тому що відображав настрої Німеччини після 1989-1990 років. Тоді героїзм розглядався як непотрібний пережиток минулого. Адже Європа стала мирним місцем, а Німеччину оточували «друзі».
Але в Східній Європі, особливо в пострадянських країнах, образ Горбачова не такий вже й позитивний. Там його розглядають перш за все як лідера компартії, який хоч і намагався реформувати комуністичну систему, бажав її зберегти. А в країнах Балтії пам’ятають, що в січні 1991 році Горбачов був готовий застосувати насильство, щоб врятувати існування СРСР.
Але німецький старий культ «Гобі» досі впливає на мислення Німеччини у зовнішньополітичних підходах до Москви. Кожен раз, коли йдеться про події в Східній Європі, у Берліні думають: «А як Росія відреагує на це?».
«Страх перед тим, що Москву можна спровокувати, змусив федеральний уряд, приміром, потопити ініційоване США включення Грузії й України в НАТО через видачу їм плану дій у 2008 році. Кремль відреагував на це вторгненням у Грузію в того ж року, анексією Криму у 2014-му і прихованим вторгненням на Схід України», - пише видання.
Die Welt наголошує, що перехід України й Грузії під захисну парасольку західного оборонного альянсу в ті часи нічим не загрожували Володимиру Путіну. Поблажливість, яка повинна була схилити Кремль до співпраці, була сприйнята російською стороною як слабкість і запрошення до прояву агресії.
Як і боротьба балтійських народів за свободу, пакт «Ріббентропа-Молотова» грає вторинну роль в історичній свідомості німців. Його розглядають як епізодичну інтерлюдію, яка стала марною з початком війни між Німеччиною і СРСР. Але пакт від 1939 року був більшим, ніж просто тимчасовим тактичним кроком. Гітлер і Сталін добре знали, що в якийсь момент настане час для конфронтації між ними. Але вони вирішили об’єднати сили проти спільного ворога – Заходу.
СРСР допомагав німецькій військовій машині, постачаючи сировину в той же час, поки антифашистську літературу розкладали в поштові скриньки по всьому союзу. Щоб задобрити Гітлера, Сталін усунув єврея Максима Литвинова з посади в міністерстві закордонних справ Радянського Союзу. У свою чергу, голова нацистської дипломатії Йоахім фон Ріббентроп, який вів переговори з Москвою, повідомив своєму керівництву у Берліні, що почувався «ніби серед партійних товаришів», поки був серед московських функціонерів.
Після падіння нацистського режиму Сталін зберіг все, що захопив завдяки домовленостям з Гітлером. Але у ФРН розуміння того, що домовленості між диктаторами впливають на світ навіть сьогодні, з роками випарувалося. Однак, це сталося не одразу. Першим рокам існування ФРН були притаманні антикомуністичні настрої. І пакт «Ріббентропа-Молотова» розглядали як доказ рівності між страшними тоталітарними системами, які на перший погляд були ідеологічно протилежними. В 1950-1960 роках у Німеччині радянський комунізм розглядали як щось тотожне нацизму. І так вважали не лише політики правого толку. Слова про те, що комунізм – це «пофарбований в червоне фашизм», сказав перший післявоєнний голова Соціал-демократичної партії Курт Шумахер, який пережив концтабори.
В середині 60-х років парадигма змінилася. Ліві студентські рухи сильно вплинули на німецьку політику, зруйнувавши всю тогочасну теорію про тоталітарні режими. Німецька провина стала виправданням і «алібі» для комуністичних злочинців. Спробам поставити знак тотожності між комуністами й нацистами почали протиставляти той факт, що багато колишніх нацистів обіймали впливові посади у ранній ФРН. Така критика була частково виправданою. Але з роками вона привела до того, що будь-які спроби порівнювати криваві диктатури почали називати спробами применшення звірств німецьких нацистів. «Антикомуніст» стало лайливим словом і синонімом до «реакціонер».
З поля зору випав той факт, що історію 20-го століття не можна зрозуміти без оцінки доленосної взаємодії між тоталітарними системами. І що з часом східні європейці, німці й Росія зможуть дійти згоди у ставленні до своїх колишніх правителів.
Сьогодні відмінність у ставленні до 23 серпня на Заході й на Сході Європи демонструє, наскільки сильно історична пам’ять європейців відрізняється. Й не варто недооцінювати наслідки від цього поділу Європи за спогадами про тяжке минуле.
