[xvalue_foto1]65 років тому, 16 серпня 1954 року, на хвилях «Радіо «Свобода» вперше прозвучала передача українською мовоюЧерез багато років починаєш краще усвідомлювати, що саме допомогло мільйонам українців у колишній УРСР не переплавитися на складову частину «радянського» народу, чого так прагнула Москва, яка докладала для цього просто титанічних надзусиль. Між тим, режиму екс-президента Леоніда Кучми заважав дезінформувати населення інтернет, то у вже далекі від нас 70-ті роки режиму генсека Леоніда Брежнєва заважала наявність у населення радіоприймачів, котрі ловлять короткі хвилі.
Попри всі намагання радянської влади дозувати, препарувати і доносити інформацію в потрібному для неї вигляді, лампові радіоли й транзисторні приймачі в колишньому Радянському Союзі явно порушили монополію на інформацію. Особливо це стало зрозуміло, коли радянська промисловість освоїла масовий випуск якісних транзисторних короткохвильових радіоприймачів, таких як «Спідола», «ВЕФ», «Рига», «Меридіан» чи «Океан». Таким чином, технічний прогрес став явно на перешкоді ідеологічному мракобіссю комуністичних «кремлівських старців», котрі все більше впадали в маразм.
Загалом прилучення кожного новобранця до прослуховування «ворожих голосів» відбувалося по-різному. Одні, блукаючи просторами світового радіоокеану, випадково натикалися на завивання глушилок і, зацікавившись непрепарованою інформацією, назавжди ставали прихильниками вільних хвиль. Інші дізнавалися про потрібні їм частоти від знайомих, друзів чи родичів. Великою мірою закордонні передачі цінувалися українцями ще й тому, що у більшості випадків про події, які з тих чи інших причин влада секретила від населення, можна завжди було оперативно дізнатися з передач «із того берега».
Можна сказати, що окремо в цьому ряду закордонних радіостанцій завжди стояла українська служба «Радіо «Свобода». Адже лише з передач цієї радіостанції можна було дізнатися про істину історію української держави, про боротьбу ОУН-УПА проти совєтських окупантів, життя української діаспори, про боротьбу українських дисидентів-шістдесятників з комуністичним режимом. І, можливо, найважливіше, що саме діється в українському середовищі в самій Україні, про що комуністична влада воліла, аби ніхто не знав. Здобута таким чином інформація поширювалось здебільшого усно в українському молодіжному середовищі та обговорювалась серед тих, кому довіряли.
Що такі перестороги були не зайві, може підтвердити той факт, що ще на початку 70-х років режим ініціював створення при МВД руху «юних дзержинців», який формально мав на меті допомагати тогочасним правоохоронним органам у підтриманні порядку в молодіжному середовищі шляхом патрулювання вулиць разом із міліцією. Проте часто такі «юні дзержинці» використовувались владою для участі в придушенні молодіжних протестів у інших республіках і в себе вдома. Так, восени 1971 року один такий «дзержинець» із моїх однокласників раптово зник під час навчання майже на тиждень із школи, а потім із передач «ворожих голосів» виявилось, що саме в той час у одній із республік Прибалтики відбувалися протести молоді. Комуністичному режиму було дуже зручно кидати на патріотично налаштовану молодь своїх юних зомбі, бо такі сутички патріотів з приїжджими молодиками завжди можна було списати на непорозуміння в молодіжному середовищі.
Із часом, коли закордонні радіостанції почали транслювати передачі популярної музики, а в Україні з’явилися досить пристойні, як на той час, магнітофони «Юпітер» і «Маяк», виникла можливість записувати музику з ефіру. І хоча ці записи, як правило, в більшості випадків не були якісними, дізнатися про новинки західної музики ще до того, як платівки з їх записами різними шляхами потраплять до України, завжди було цікаво. Поява в масовому вжитку населення більш-менш доступних за ціною магнітофонів давало можливість записувати деякі передачі, аби потім уважніше проаналізувати їхню інформацію і зміст, чи дати прослухати довіреним особам із числа найближчих друзів.
Схоже, рейтинг закордонних радіостанцій певною мірою визначався потребою їхнього глушіння відповідними «компетентними службами». Так, наприклад, передачі «Радіо Швеція» глушили в Києві лише в деяких окремих випадках. До передач із Канади ставились більш-менш лояльно. Однак «Голос Америки», а особливо — трансляції української служби «Радіо «Свобода» радянський комуністичний режим вважав своїми найзапеклішими ворогами.
Цікавим є той факт, що піймати сигнал української «Радіо «Свобода» можна було в Києві не лише на коротких хвилях, починаючи від діапазону в 25 метрів, а й на хвилях середніх. Так, у 1971 році, «серфінгуючи» по діапазону середніх хвиль невеликого транзисторного радіоприймача «Планета», приблизно о 6.30 ранку вдалося натрапити на сигнал «Свободи», що не повністю був спотворений глушінням. Очевидно, бажаючи зекономити кошти на глушіння, вирішили основну «роботу» відкласти на після 7-ї години, бо вважали, що більшість людей в такий ранній час мали ще б спати. Віднайшовши таке «вікно» у «Свободу», розповів про таку чудову можливість кільком своїм друзям, аби й вони змогли скористатися цим. Однак через декілька років така чутність траплялася не часто.
Ті, хто міцно «підсів» на достовірну і оперативну інформацію «Радіо «Свобода», намагалися завжди брати з собою в походи чи просто в недільні вилазки за місто — в ліс чи на річку — короткохвильові транзистори. Вже за 30—40 кілометрів від столиці глушіння значно зменшувалось, а в радіусі 150—200 кілометрів у райцентрі чи селі сигнал проходив досить непогано.
Із часової відстані в декілька десятиріч важко переоцінити вплив інформації «Радіо «Свобода» на українську молодь 70-х років. Зрозуміло, що для всіх, а особливо — молодих людей — заборонений плід є особливо солодким. Звісно, передачі «Радіо «Свобода», поряд із західною музикою, довгим волоссям, джинсами, кльошами, а також такими забороненими видами спорту, як культуризм та карате, вважалися серед молоді атрибутикою привабливого і вільного від забобонів комунізму і марксизму-ленінізму західного життя. І чим більше режим намагався культивувати в молоді ненависть до всього західного та американського, це лише приводило до зворотного ефекту. Як сказав свого часу один відомий співак: «Нас так довго привчали ненавидіти Америку, що ми полюбили її назавжди».
При цьому варто підкреслити, що великою мірою передачі «Радіо «Свобода» допомогли багатьом юнакам і дівчатам не перетворитися з українців на безлику частину радянського народу. Оскільки «Свободі» вірили, на відміну від офіційних джерел інформації, й саме цій радіостанції успішно вдавалося заповнювати інформаційний вакуум, аналізуючи та відслідковуючи ситуацію в Україні.
Проте не менш важливим був той факт, що передачі «Свободи» не лише збуджували суспільну думку, доносячи інформацію, поява якої в Радянській Україні була просто неможливою. Вони спонукали до обговорення та осмислення почутого. І нерідко під час якоїсь дискусії серед своїх хтось міг, аргументуючи свою думку, авторитетно вставити: «А от учора «Свобода» коментувала це таким чином». А всі знали, що, на відміну від радянських теле- і радіоканалів, «Радіо «Свобода» дезінформації собі ніколи не дозволяла.
Наразі, що вирізняло «Радіо «Свобода» 70-х років від інших закордонних радіостанцій, то це її бойовитість, напористість і добре поставлені голоси дикторів у студії. Крім того (і це, на мою думку, дуже важливо), працівників «Свободи» серед інших вирізняла не лише вишукана і бездоганна українська мова. Їхні голоси звучали незвично мелодійно й інтелігентно, а кожне сказане з ефіру слово відбивалося у свідомості слухачів камертоном озвучення правди, що в роки застою часів «розвинутого соціалізму» сприймалось як явище не лише абсолютно небуденне, а й майже нереальне.
Працівникам радіостанції з берега демократії успішно вдавалося проникати через ідеологічні мури інформаційної «залізної завіси», перекидаючи між собою і слухачами місток довіри і порозуміння. Звісно, молоде покоління було найбільш податливим до сприйняття незвичної для Радянського Союзу подачі інформації, котра ненав’язливо спонукала замислитись над тим, як ми живемо, і чому комуністичний режим так панічно боїться навіть найменшої згадки про українську історію та українських достойників. Зрушення у свідомості молодого покоління, підступно зомбованого передозуванням радянської пропаганди, звичайно відбувалися не за один чи декілька разів. Але для тих, хто відчув на собі всі реальні переваги прилучення до західних норм інформаційної подачі, перервати своє спілкування з «Радіо «Свобода» ставало просто неможливо.
На противагу радянській пропагандистській машині, яка кинула всі свої зусилля, аби перемолоти українців і перекувати їх назавжди на «нову історичну спільноту — міфічний радянський народ», «Радіо «Свобода» реставрувала в душах молодих українців українське начало. Цей процес відбувався ненав’язливо й без тиску, ніби сам по собі.
Пошук української самоідентифікації в зрусифікованому Києві, де дійшло до того, що українською в побуті користувалася мізерна частина городян, потребував, звичайно, певного часу і зусиль з боку новоприлученого до «Свободи», але цей процес був невідворотнім і неминучим. Очевидно, у тому, що в часи українського відродження виявилася певна критична маса незомбованих радянськістю українських патріотів, є велика заслуга працівників «Радіо «Свобода».
Радянській системі не вдалося повністю зруйнувати українську спільноту в Україні завдяки тому, що радянські українці усвідомлювали: існує закордонна діаспора, якій у чужоземному середовищі вдалося зберегти українську мову, звичаї, пісні та обряди, а найголовніше —гордий український дух. Все це надавало сили, аби вистояти пригнобленому, але нескореному українському народові.
Звісно, що в 65-річний ювілей нашої улюбленої радіостанції було сказано багато чого приємного для її керівництва і працівників. Однак, можливо, найвищою оцінкою справді подвижницької діяльності її колективу є багатомільйонна слухацька аудиторія. «Свободу» можна глушити, її можна відміняти на окремо взятій окремій території, але знищити її не під силу нікому. Тепер дякуючи можливостям інтернету можна дізнаватись про оперативну інформацію з України та всього світу з сайту «Радіо «Свобода».
Пробудження в українцях українців — це було й донині залишається найголовнішим завданням радіостанції-ювіляра, й ті, кому 40 років тому було близько двадцяти чи трохи більше, пройшли, не розлучаючись з «Радіо Свобода», все своє доросле життя. Тому для покоління молоді 70-х ця радіостанція є символом нескореності духу всієї української нації. Символом соборності багатомільйонної української нації як у самій Україні, так і розкинутої вітрами долі по далеких світах. І на сьогодні «Радіо «Свобода» є прикметною ознакою єднання українців через радіоефір та інтернет — хоч в якій би далекій країні чи на віддаленому від України континенті вони жили…
