Наші стосунки з сусідами інколи сповнені інтриг і драматизму. Захцянки Орбана втілилися в список з 11 вимог щодо захисту прав національних меншин. Віцепрем'єрка Ольга Стефанішина заявила, що Україна активно працює над їхнім узгодженням. Мене цікавить, чи з нашого боку була висловлена бодай одна вимога? Наприклад така: пояснити, куди поділися українські села в Угорщині? З’ясувати, де вони колись були, легко: це села, де й досі живуть греко-католики.
Угорщина агресивна не лише до України, а й до інших своїх сусідів. Угорські школи є всюди: у нас, в Словенії, Хорватії, Румунії, Австрії, а от в Угорщині шкіл для меншин нема. Чому? Бо Орбан заявив, що в Угорщині меншин... нема.
Досі там марять Великою Угорщиною, яка скидається на великий міт, бо на багатьох теренах, які вимальовуються у самосвідомості кожного угорця, не розмовляли угорською. Наприклад, Опатія і Рієка – це «угорські» курорти. Однак на запитання, яка їхня угорська назва, відповіді нема. Тому-то угорці в ХІХ сторіччі активно перейменовували українські села, про що писав ще Іван Франко.
Інша ситуація в Польщі. Українська меншина там має свої школи, але уряд не дозволяє розширити класи за рахунок дітей з України. Хтось дуже мудрий вирішив, що змішувати цих дітей не варто. Звісно, не варто! Якби я був імперіалістом, то так само робив би. Ментально місцеві українські діти відрізняються від дітей зі сходу, бо більш українізовані. Зрусифіковані українські діти вигідніші тим, що їх легше асимілювати. Вони не такі відпірні на чужі впливи.
Досі ці діти взагалі не вчилися, бо вчилися нібито онлайн. Але всі бачили, як вони бавилися на дитячих майданчиках, як сиділи в кафе з ноутбуками і грали в ігри в той час, коли мали б мати уроки. І всі два роки не дозволялося розширити українські класи. А тепер за новим законом ці діти підуть до польських шкіл.
Та є ще одна проблема, яка викликає розгубленість у поляків. На вимогу розширення українських класів чиновники вказували таку суттєву річ: здебільшого батьки вимагали російськомовних садочків і шкіл, а не україномовних. Волонтери, які приймали біженців на вокзалах, надавали для заповнення анкети на вибір: одна анкета українською, друга польською. Переважна більшість біженців обурювалися, що нема анкет російською мовою. Обурення це було доволі агресивне: «Ви нас ущємляєтє!»
Їм пояснювали, що російська анкета не передбачена, бо в Україні державна мова українська. А якщо їм це не подобається, можуть заповнити польською. Вони продовжували скандалити.
Я не знаю, чи ці люди колись стануть українцями. Не знати також, чи вони стануть європейцями. Їх упізнаєш відразу. Заходячи до крамниці, вони не вітаються, а на привітання продавця не відповідають.
Річ не лише в ненависті до української мови, яку вони ігнорували десятки років, річ ще й у тім, що багато з них почуваються таки росіянами. Щотижня в Польщі виловлюють до десятка шпигунів, особливо в околицях ряшівського летовища, яке ворога цікавить найбільше. І всі ці липові «біженці» мають українські паспорти.
Це не означає, що всі вони українці. Багато з них були спеціально заслані, отримавши наші паспорти. З цим у росіян проблеми нема, вони захопили тисячі українських бланків. Чому наші, маючи номери тих документів, не заблокували їх?
Російськомовні переселенці у Польщі не шукають українського товариства, а гуртуються у своїх колах і творять своє середовище, розуміючи, що вони тут надовго. Вони вже відкривають книгарні з російськими книжками. Формально це українські книгарні, і є там трохи українських і дещо польських книжок, але більшість – книжки з Росії. У Кракові на одній лише вулиці Старовісляній аж дві такі книгарні.
Дама з Криму відкрила у Кракові свій косметичний салон і рекламує його саме серед російськомовних. Гасло «свій до свого по своє» тут звучить дуже актуально.
В Перемишлі українська громада намагається відновити деякі українські назви вулиць, але марно. Те саме з меморіяльними таблицями. Три роки тому вандали знищили таблицю, присвячену трьом жінкам – українській художниці Олені Кульчицькій, польській політичній діячці Вінценті Тарнавській і єврейській психоаналітикині Гелен Дойч. Всі вони мешкали в будинку на Ринку. Досі не вдається таблицю відновити. Та й попередня не була офіційно відкрита з дуже поважної причини: Кульчицька була депутатом Верховної ради, а отже служила комуністам.
Безліч поляків є по нашому боці, співчувають і бачать події так само, як і ми. А однак є й серед поляків заражені російською пропагандою і синдромом Папи Римського: примирити нас із убивцями. 23 червня Вроцлавський театр на фактах запропонував українці Дарії Зименко, яка пережила окупацію на Київщині і зґвалтування російським офіцером, поставити спектакль за її історією. Але з'ясувалося, що театр дуже вболіває за примирення «братських народів» і вирізав незручні репліки дівчини. «Тобто в одному просторі посадили режисерку росіянку, яка розповідала про "любовь і іскуство внє палітікі", і мене – українку, яка постраждала від російських окупантів, – розповіла Дарія. – І от в результаті, на думку організаторів і учасників цього дійства, мало відбутись символічне примирення і надія на дружбу. З очевидних і зрозумілих причин цього не відбулось».
Ось приклад вирізаної репліки: «хтось хоче шукати хороших росіян. В Україні ситуація така, що ми не маєм ні часу, ні бажання розбиратись, хто де який росіянин. Росія – країна-терорист. Між нами не може бути перемир’я».
Ці слова обурили представницю польської феміністичної організації, яка займається саме сексуальним насильством: «Звичайно, ти маєш право на всі ці емоції, усі ці почуття і помсту, але твій коментар мене сильно болить, бо хоч я є полькою, але моя бабуся була етнічною росіянкою». Потім також уточнила, що не варто привʼязувати постать ґвалтівника до національності, бо це ж непотрібні акценти.
Але й інші учасники дискусії теж намагались вплинути на дівчину: «Ви виріжете усіх росіян? Бо до того все йде. Якщо ви вважаєте, що порозуміння неможливе, то це мусить закінчитися екстермінацією якогось із народів!»
Боже, борони Польщу від таких пацифістів!
