Травень 2022-го. Я повертаюся у Київ з Вінниці. А Київ — українськомовний. Памʼятаю, як сідаю в таксі — а водії говорять ламаною, проте українською. Памʼятаю, як проходжу повз дитячі майданчики — а там діти, які не залишали Київ або повернулися з батьками, говорять українською.
Минає два роки. Я ходжу Києвом, який знову російськомовний. Сідаю у таксі — а водії говорять чистою російською. Проходжу повз дитячі майданчики — а там ті ж діти, які говорили два роки тому українською, вже балакають російською.
Може, досить? Може, пора нарешті зробити цей вибір?
Я була російськомовною все своє життя. Щойно закінчувалися уроки, де ми вчили українську, — я їхала з російськомовними батьками додому, йшла на російськомовні гуртки та гралася з такими самими російськомовними друзями. Російська була скрізь, тому очевидно, що нею я і говорила.
Однак на початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що це не виправдання. Я живу в Україні. Я вчилася українською. Я хочу, аби все російське зникло з цієї території. Тож я ухвалила важке для себе рішення і почала. Я перейшла на українську з мамою, перейшла з друзями, перейшла з хлопцем. З ним було найважче: ми сварилися, ми кричали одне на одного, ми навіть хотіли відмовитися від переходу і залишити все як є.
Але ми не здалися. І ми змогли.
Сьогодні я говорю, пишу і думаю українською. Так, неідеально, так, десь я лінуюся. Але я перетерпіла цей період адаптації — і звільнилася від того тягаря, який висів наді мною у вигляді чужої, — але що важливіше, — жорстокої мови. Бо це не просто мова. Нею вбuvають, нею катyuть, нею ґваlтuuть. Її слова несуть смеrtь — жодної іншої функції у них нема.
Мій приклад — це доказ, що для мови немає виправдань. І що перейти на українську можливо.
Робіть цей вибір. Робіть його прямо зараз. Без жодних клятих виправдань і жодних «але». Бо ці страждання довжиною місяць і поруч не стоять з тим, що переживають українці, яких цією мовою п0лонили.
