Психологія воїна і психологія вбивці. Вважається, що під час війни діють інші моральні правила, ніж в умовах мирного часу, особливо це стосується учасників бойових дій. Адже з їх початком обидві сторони порушують основоположну моральну норму «не убий».
І нібито солдати обох сторін перебувають в однакових умовах – вони вільно чи невільно змушені убивати свого супротивника. Але насправді це не так, оскільки ключовим чинником тут виступає мотивація людини, яка взяла в руки зброю. Залежно від неї ця людина стає або воїном, або убивцею. Отже, чим відрізняється психологія воїна від психології убивці?
Воїн насамперед керується інтересами спільноти, яку він захищає, особисті інтереси відходять на задній план, він мислить себе як частина цілого і лише з цієї точки зору думає про збереження власного життя – якщо він загине, то не зможе захищати тих, кого він покликаний захищати.
Інтереси вбивці сконцентровані на свій особі, він ненавидить оточуючий світ і людей вже за те, що поставлений в такі умови, що його легко можуть убити. І намагається відомстити всім, кому тільки здатний, за свій страх втратити життя. Такий солдат без докорів сумління може убивати мирних громадян, оскільки це найлегший спосіб проявити свою ненависть до світу, не ризикуючи бути убитим у відповідь.
Та мотивація, з якою російські солдати їхали на цю війну, не дозволяє їм бути воїнами, оскільки якоїсь соціально значущої мети на цій війні вони не мають. Ідеї «денацифікації України» і «звільнення українців з-під влади фашистів» можуть бути прийнятною казочкою для російських пенсіонерів, які на дивані попивають чай під ток-шоу Скабєєвої чи Соловйова, але мало узгоджуються з реальністю війни, з якою зіштовхуються російські солдати.
Лише перші дні війни російське командування та військовослужбовці намагалося хоч якось створювати видимість війни «лише з націоналістами, а не з народом». Характерна фраза з перехоплення телефонної розмови одного з окупантів: «Раньше командиры запрещали даже смотреть в сторону гражданских, а теперь говорят: ребенок не ребенок – убивай всех».
Відсутність розуміння, за що вони воюють, перетворює російських солдатів або на боягузів, які думають лише про те, як врятуватися у пеклі війни, або на патологічних вбивць, які виправдовують убивства тим, що «тут всі довкола один одного вбивають» і їм в принципі все одно, кого вбивати. І чим далі продовжуватимуться військові дії, тим більшою мірою у російських військовослужбовців проявлятиметься психологія вбивці. Хоча якості боягуза і вбивці цілком можуть поєднуватися.
Відкритим залишається питання, якою мірою ненависть російських солдатів може поширитися на тих, хто послав їх на цю війну. Якщо це станеться, то керівництво Росії має бути зацікавлене в тому, щоб ті російські солдати, які побували на ній, назад додому вже не повернулися.
