20-річний ювілей Валдайського клубу Путін зустрів в амплуа стендап-коміка. Зрештою, і сам головний ідеологічний майданчик РФ давно вже являє собою франшизу "Комеді-клаб". З тією різницею, що тут не жартують — смішно виходить само собою. В повній відповідності до путінської риторики: "Нам випало жити в епоху кардинальних змін". Кремінь-стариган стоїчно переносить примхи долі, що вже чверть сторіччя тримає його за кремлівськими ґратами.
Воно само. "Колишній устрій світу безповоротно йде, можна сказати, вже пішов, а за формування нового розгортається серйозна, непримиренна борня". Сам іде, сама розгортається. Це насправді не просто комічний момент. Це момент шизофренічний, адже "світ кардинально й безповоротно змінюється" без жодної участі Росії, й водночас саме вона, Росія, доводить оратор, виступає флагманом цих змін, попутно борючись "за свою свободу, права й суверенітет". Ну ви зрозуміли: День народної єдності 4 листопада святкується, так би мовити, авансом, адже інтервенти із загарбниками ніяк не заспокоються, все лізуть і лізуть.
Зрештою, серед артистичних прийомів дати в путінській творчості завжди були надзвичайно важливими. Виконували роль сакральної посудини, в яку можна лити будь-яку пургу. Ефект кітчу гарантований. Просто оцініть смисловий ряд. Виступ в річницю жовтневого перевороту, ототожнення його з демократичною революцією, претензія на лідерство в революції консервативній — але не в окремо взятій країні, а в цілому світі. Путін — не якийсь там диктатор. Він — фронтмен світової більшості, що бореться проти нав'язаної Заходом несправедливості. Він — за дотримання "класичних принципів демократії, базових прав та свобод". Він протистоїть "зануренню людства в пучину агресивної анархії" (революція проти анархії — це варто патенту) та новим форматам тиранії (справді, навіщо, якщо старі цілком функціональні? чи це натяк на конфронтацію з Китаєм?). І — вже вкотре — не цурається плагіату, навіть у ворогів. І якщо раніше слідом за Зеленським він повторював "Не ми почали цю війну, але нам її закінчувати", то тепер у своїх "шести пунктах" нового світового порядку він, по суті, переповідає елементи Формули миру: справедливість, примат міжнародного права, повага до суверенітету й безпека — все тут. І навіть великодержавний акцент не може цього приховати. Це теж кумедно: правитель країни, що веде першу в ХХІ сторіччі колоніальну війну, позиціонує себе як вождь антиколоніального руху.
Втім, на путінські виступи нема сенсу брати абсурдометр — неодмінно згорить. Зрештою, він чудово розуміє: що крінжовіша маячня — то з серйознішим видом її треба виголошувати. Бо, за великим рахунком, він уже давно не здатен сказати нічого нового. Повторення Ялти під загрозою нової Карибської кризи, матч-реванш у Холодній війні — от і все, чого прагне найвідоміший у світі фанат історичної реконструкції. Відновлення біполярного світу, хай би через множинність противників Заходу — це і є справа його життя. Він схиблений на величі й повазі до величі. Решта — бутафорія.
Але є одне "але". Манія не дорівнює деменції. Путін розуміє, що в нього бракує ресурсів. Він може скільки завгодно розказувати, що війна проти України — це самозахист, що санкції не діють, що "світова більшість" єднається ударними темпами, що БРІКС — це перспективний формат інтеграції, що Росія здатна створювати суверенні високі технології, що Захід більше не може диктувати умови. Та він знає, що це все брехня. І знає, що йому конче треба брати тайм-аут і зводити баланс, поки ресурс стабільності його вертикалі ще не вичерпаний. Але сама по собі фіксація не допоможе: "тирани старого типу" нерідко втрачали і владу, і життя через недовиграні війни. Відтак необхідно зберегти лице. Тому вітання Трампу з перемогою з валдайської сцени вже наступного дня після того, як путінський прес-секретар зі шкіри пнувся, пояснюючи всю складність такого жесту, — це не біполярочка, а цілком тверезий розрахунок. Путін демонструє готовність "порішать". По суті, ця демонстрація була нічим іншим, як реплікою у відповідь на публікацію "мирного плану" від радників Трампа — того, що про заморозку бойових дій, буферну зону завширшки з Іран та ефемерні гарантії без вступу до НАТО. Мовляв, ми вас почули. Все, що було далі, — це елементи путінського "мирного плану". Визнання України лише в нейтральному статусі (хто тут каже про міжнародне право?), відкат Революції гідності (авжеж-авжеж, "антиконституційного перевороту"), виведення військ з Курщини (цікаво, чи буде оголошено чергове державне свято з цього приводу) тощо. Словом, давайте торгуватись — бо Росія таки має чудові стосунки з Китаєм, якщо що.
Проте великий договорняк, як водиться, обернеться великим пшиком. Коли в покер грають шулери, навіть чесність стає формою обману. Монобільшість Трампа відкриває перед ним надто багато можливостей для геополітичних ігор, і він хоче бути не просто переможцем, а тріумфатором. Поразки США в Афганістані та на Близькому Сході вдалося повісити на адміністрацію Байдена, але облажався там саме Трамп. Звісно, він прагне по-новому зіграти в доктрину Монро, та це не означає лишати Європу напризволяще — це просто невигідно. Між тим, путінські "миротворчі забаганки" щодо України означають саме це. Тож "миру за 24 години" не буде, на жаль. Але й примусу України до капітуляції теж не буде, на щастя. Проте час, який лишився до інавгурації Трампа, Москва витратить на ескалацію — як бойових дій, так і політичного тиску. На нас чекає найважчий період від початку повномасштабної війни.
