З одного боку, Д. Трамп і С. Віткофф розмірковують приблизно таким чином.
На фронті росія поволі, але постійно рухається вперед. Несправедлива недолуга мобілізація не здатна поповняти ЗСУ. Економіка фактично не працює. Відповідно, росія все одно захопить той Донбас, який має лише пропагандистське значення, бо практично зруйнований. То нащо чинити опір? До того ж, українські можновладці мародерять на всьому, що можливо і неможливо, на чому їх легко підловити. Під час корупційного скандалу українська влада помітно слабшає, тому її саме зараз можна дотиснути до відмови від Криму і Донбасу, ракет з дальністю понад 300 км і нормальної чисельності армії. А після того заморозити бойові дії по лінії зіткнення. Війна припиняється, і ось вона — жадана Нобелівка!
Але у В. Зеленського і А. Єрмака при тих самих вхідних даних логіка зовсім інша. Тому висновки протилежні американським.
Тобто, на фронті проблеми, сил на спротив стає все менше, слухняний генералітет не здатен нічого протиставити чисельній перевазі росії. До того ж спалилися на корупційній схемі. Тому перемога на майбутніх виборах не світить, тим більше, якщо погодитися на припинення бойових дій з територіальними втратами. Тому продовжуємо війну, не зважаючи на результати і втрати, бо поки війна — ми у владі. І фірми, підконтрольні владі, продовжують заробляти. Відповідно, наполягаємо на своєму популістському мирному плані, який передбачає повне виведення російських військ з України, на що ні рф, ні США не погоджуються. А там — подивимося, як складеться, бо багато чого ще може трапитися.
Маємо те саме, що й раніш: відсутність стратегічного підходу, який підміняється рефлексіями та особистими інтересами і амбіціями. Це шлях у безодню.
Другу українську республіку вже не шкода. Проте хочеться, щоб було кому будувати третю.
