Україна волею долі змушена протистояти тоталітарному монстру – Росії, яка набагато переважає її територією і своїм потенціалом. Те, що українці тримаються, з усіх сил стримуючи агресію Москви, увійде до підручників історії, як героїчна оборона суверенної нації, котра відстояла своє право не повертатися в російське ярмо. Але колективний Захід має зрозуміти, що захищаючи Україну, він підтримує не тільки її, він захищає решту Європи від вторгнення Росії.Зараз Путін намагається в ультимативній формі отримати від Сполучених Штатів гарантію, що Україна ніколи не втупить в НАТО. Припустимо, що Україна погодиться відмовитися від своєї цілі стати членом Північноатлантичного оборонного альянсу. І що тоді? Адже це б автоматично означало, що Київ погоджується зі своїм новим статусом, який нав’язують йому з Москви, стати назавжди нейтральною державою. Що вже було під час правління Януковича, але це ніяк не захистило Україну від московської агресії.
Тому Україна ніколи добровільно не відмовиться від своїх намірів стати членом НАТО, адже головна причина такого бажання приєднання, як і в інших східноєвропейських держав, захистити себе від нападу Російської Федерації.
Проблема полягає в тому, що Москва отримує необхідну їй увагу від міжнародної спільноти лише тоді, коли вона загрожує вторгненням до України. Що Путін повторював вже неодноразово. І поки що це йому, на жаль, вдається.
Це стало сумним наслідком західної стратегії щодо Російської Федерації. Яка полягає в умиротворенні, до чого тяжіє Німеччина або закритті очей на олігархічні “інвестиції”, як це практикують у Великій Британії, Франції чи Швейцарії. Якби Захід серйозно тиснув на Росію, то вона була б сьогодні зовсім іншою країною. А так недостатні санкції за конкретні злочини Москви проти українського народу, лише розпалюють переконаність Путіна про його безкарність і невразливість.
Диктатор і без того постійно перебуває в ілюзорному світі вигаданих штатними пропагандистами “перемог” и “здобутків”, у які, правда, вірить лише він сам і частина його найближчого оточення. Путін, дивлячись на власну сумну спадщину, усвідомлює, що історія не буде до нього доброю. Проте він сам усе зробив для того, щоб це сталося саме так.
Війна між Росією і Україною протверезила Європу, яка так довго перебувала під “ядерною парасолькою” Сполучених Штатів, що вирішила, – основні внески на оборону мусить вкладати тільки Америка. А їх це не дуже стосується.
Тепер Брюссель потроху почав усвідомлювати рівень небезпеки, який надходить від Російської Федерації, і те, що Євросоюзу без допомоги Вашингтону, один на один з Москвою, буде дуже непросто вистояти.
Європа не може довіряти Росії, в якій кліка вихідців з КГБ взяла під свій контроль всю країну. І використовуючи нову конституцію, зробила Державну Думу декоративним аксесуаром путінської політики.
Москва прагне знищити не тільки українську державність, вона вважає, що має право поширити свою сферу впливу на всю Європу. Російська Федерація, володіючи низькими економічними можливостями, водночас має гіперболізовані геополітичні амбіції, і приміряє на себе роль лідера Європейського континенту, враховуючи його критичну залежність від поставок російського газу.
На шляху до цього Путін вдається до різних політичних трюків. І, схоже, що він запозичує тут досвід шантажу в свого колеги з Північної Кореї Кім Чен Ина. Російському тирану необхідно постійно привертати увагу до РФ на світовій арені. Оскільки здатність реально впливати на перебіг міжнародних процесів і престиж Росії продовжують слабшати, а сама Російська Федерація опинилася в тіні США і Китаю, що затьмарює для неї можливість видавати себе за наддержаву.
Звідси і погрози перекрити надходження газу до об’єднаної Європи, і залякування України можливістю відкритого вторгнення на її суверенні території. До цього потрібно ставитися відповідно. За допомогою кількох різких нових санкцій показати Москві, що контрольного пакету впливу на європейців в неї не було і немає.
Вимоги Путіна – “віддайте мені Україну і тоді я від вас відстану”, не спрацьовують. Ніхто не збирається капітулювати перед погрозами з Кремля. Розрахунки деспота провалилися, позаяк для Путіна зробити останній крок означатиме взяти на себе всю відповідальність за його наслідки. А відповідальність – це саме те, чого він найбільше боїться. Бо рівень втрат може виявитися критичним для його режиму.
Тому, ймовірно, невизначеність і спроби розбалансувати політику Євросоюзу, які були основною стратегією “кремлівця номер один” під час всього його наддовгого перебування на посаді, залишатимуться і надалі головними путінськими політичними фішками. А військову силу він використовуватиме лише тоді, коли буде повністю впевненим в результатах її застосування.
Путін є непоправним “імперським ностальгістом” і дозволяє керувати своїм шовіністичним почуттям зовнішньою політикою Росії. Його кінцева гра – “возз’єднання” України з Російською Федерацією.
При чому, імперця не дуже хвилює той факт, що переважаюча більшість українців відчужені не тільки від Путіна та його типових кремлівських геополітичних махінацій, а й від Росії. А більшість росіян, схоже, не поділяють такої терміновості й вважають, що це чергова невиправдана трата хороших нафтогазових грошей на військово-промисловий комплекс, який підживлюють “імперіалістичні романтики”.
Нове вторгнення було б катастрофою для Путіна, оскільки реальність не стикується з його поглядами на світ. Українці будуть чинити запеклий опір, а російська армія занадто мала, щоб повністю окупувати таку велику країну, як Україна, і довго утримувати її під своїм контролем.
Натомість він вибрав зовсім іншу тактику. В різні способи показати НАТО і ЄС, що Російська Федерація блокуватиме вступ України в ці організації, і що включення її до Північноатлантичного альянсу та Європейського союзу спровокує війну Росії з Сполученими Штатами і Європою.
Але водночас, він опасається нелояльності росіян до його диктатури в разі, якщо результатом такого вторгнення стане різке погіршення добробуту пересічних росіян. Тому однією з головних цілей Путіна є якнайдовше зберігати нестабільність в Україні. Оскільки демократична, стабільна і процвітаюча Україна різко контрастуватиме з Росією, в якій економічна стагнація стає головним надбанням злочинної влади.
Крім того, він хоче показати росіянам, що, незважаючи на введення санкцій, Кремль може робити все, що забажає, в Україні та з Україною, і не зазнає серйозних наслідків із Заходу.
Намагання Путіна утримувати крихку рівновагу, не переходячи при цьому за певні межі, полягає в тому, аби завдати достатньої шкоди Україні, продемонструвати свою владу власному народу, зберігаючи реакцію Заходу на відносно помірному рівні, і щоб продажі енергоносіїв при цьому продовжувалися. Особливо зараз, коли ціни на них дуже високі, що дає можливість викачати з Європи якомога більше грошей.
Ще одна російська стратегія полягає в тому, щоб показати НАТО, що прийняти до своїх лав країну, яка у будь-який момент може мати розширення конфлікту з Російською Федерацією, дуже небезпечно.
Хоча реальність є такою, що будь-які європейські і неєвропейські країни, які не межують з РФ, в якийсь момент також можуть мати конфлікти з Росією. Варто лише пригадати, що вже декілька африканських та близькосхідних держав, серед яких Центральноафриканська Республіка, Сирія, Лівія і Малі стали жертвами втручання путінських головорізів. А майже всі країни Східної Європи, включно з Угорщиною, Польщею, Чехією, Словаччиною мали конфлікти з Росією в недалекі минулі часи.
Росія навряд чи настільки божевільна, щоб захотіти “проковтнути”, наприклад, всю Польщу. Але страхати її цим, як вже це роблять з екранів путінських телевізорів імперські штатні пропагандисти, вони можуть. Тому європейці мають пам’ятати про те, що Росія, імітуючи своє сумнозвісне “вставання з колін”, традиційно “тримає за пазухою камінь”.
Ролева гра, в якій Росія постійно кидає виклики Сполученим Штатам і світовому порядку, не має сталої траєкторії. Москва то піднімає хвилі безумної агресії щодо сусідніх країн, то робить вигляд, що за певних обставин вона готова дещо поступитися, якщо будуть враховані її стратегічні інтереси. Але Путін, добровільно одягнувши на себе “шори войовничої імперськості”, бачить Україну тільки у статусі Південно-Західного округу Російської Федерації.
Нині Україна стратегічно надзвичайно важлива для глобальної політики. Без перебільшення можна сказати, що в битві за її демократичне майбутнє вирішується доля нового світового порядку. Який дійсно буде, але зовсім не такий, яким його бачать з Москви.
Сам президент США Джо Байден, який є переконаним прихильником незалежності України, змушений маневрувати напередодні проміжних виборів до Конгресу в 2022 році. Він може політично вижити лише пройшовши між Сциллою і Харибдою гучних обіцянок підтримки України і Тайваню, та уникненням будь-яких поспішних непродуманих дій, які можуть призвести до катастрофічних військових авантюр Росії.
Українська свобода – це загроза, яку Путін не може терпіти, він провалив свою спробу через маріонеткового “лідера” контролювати українське суспільство. Тому другим заходом стали намагання обмежити реальний суверенітет України, здійснивши окупацію Криму і частини Донбасу. Йому потрібно знищити українську свободу, оскільки вона загрожує неліберальному баченню Путіна майбутнього Росії. А успішна демократія в Україні, підриває диктатуру Путіна в Російській Федерації.
Путін лише повторює попередні цілі російського та радянського імперіалізму, з його власною інтерпретацією тактичних помилок минулого, коли не вдалося утримати Україну в імперському лоні. Та тільки українці мають законне право вирішувати, ким вони є. І українці дуже чітко показали – ми окрема від росіян нація, яка вже більше 30 років тому відновила свою державність, що є міжнародно визнаною.
Усе, що робить російський “цар” виглядає, як застосування диверсійних заходів, метою яких стало знищення демократії і економіки Заходу. Він ненавидить західну демократію, яка не фальсифікує свої вибори і не вбиває опозиційних політиків, як він. Він ненавидить західну економіку, завдяки міцності і стійкості якої, СРСР програв Заходу гонку озброєнь і Холодну війну.
Сучасна Росія – невдала держава, якою керують психічно неврівноважені особи, прикриваючись “православним Талібаном” на який перетворилася російська церква, і залякуючи світ своєю ядерною зброєю.
Подальша ізоляція РФ і членство України в НАТО можуть стати головними чинниками приборкання амбіцій Москви та значно посприяти деескалації ситуації. Бо відтягування на невизначений термін вступу Української держави до Північноатлантичного альянсу, тільки підштовхує Путіна до все нових геополітичних авантюр на Європейському континенті.
Необхідно визнати, що путінізм – це ракова пухлина не лише в тілі Росії, а й всієї Європи. Тому лікувати його потрібно лише рішучими методами, забувши про поступки і відтермінування прийняття необхідних рішень, що може лише призвести до радикалізації войовничої агресії з боку Російської Федерації.
