Я дивлюся в майбутнє – і воно мене не радує. Говорити про таке – моветон, але й мовчати я більше не можу. Зрозумійте правильно. Цей допис – не заклик і не програма. Це велике-велике питання.
Рейтинги Зеленського падають. Рейтинги Петра Порошенка напроти ростуть. Звісно, це радує. Але. Уявіть лише на мить, що завтра Порошенко знову повернувся на Банкову і країну знову розвернуть на шлях реформ. Що далі?
А далі все буде кисло. Так само кисло, як було всі 5 років перебування Порошенка у президентах. Ви гадаєте Бігуси, Бужанські, Лещенки, «НАШ», «Українські правди» та не чужі їм Шабуніни з компанією, які роками клепали наклепи у вигляді версій (не підтверджені жодним судом), заспокояться і почнуть працювати конструктивно? Та фіг там. Вони так само продовжать займатися медіа-кілерством, бува з любові до мистецтва, а частіше з міркувань меркантильних.
Ви гадаєте, мудрий народ усвідомить зроблені помилки і рушить кувати своє щастя власними руками, послуговуючись можливостями які надають ринкові відносини? Та нічого подібного. Ідеаліст, жлоб та ватник-лайт продовжать співати про те як все погано, як реформи здійснюються надто швидко/повільно і зовсім не так як треба. Ми дуже скоро почуємо «треба відібрати гроші у корупційної влади», що в перекладі на українську з «шаріковської» означає давно відоме: «Грабуй награбоване».
Ви думаєте знову збереться коаліція західних союзників, яку Порошенко збирав протягом 5 років? Та забудьте. Союзники за ці роки побачили найстрашніше – цей народ здатен після 5 років війни обрати президентом коміка, з обіцянкою «просто перестати стріляти», у якого на секретних нарадах швендяється «помічниця на громадських засадах», одружена з громадянином країни-агресора і без допуску до держтаємниці. В якої вдома живе голова військової розвідки. І навіть після Цемаха, «вагнерівців» і сержанта Журавля, 50% громадян що доповзуть до виборів, його підтримають. Таким допомагати?
От в цих умовах доведеться піднімати країну. Виправляти все, що руйнується зараз, і намагатися зробити щось нове. Без монобільшості в парламенті. Примушувати працювати осіб, переконаних що влада існує для роздачі халяви. Яким буде результат? Очевидним. Невдовзі народ знову обміняє реформаторів на «чарівників» типу Разумкова або Притули. І наша пісня гарна-нова. Десятиріччями триватиме це осоружне змагання між готовими вкалувати і масами халявщиків – на радість агресору.
Що з цим робити? Чи існували в історії приклади виправлення таких ситуацій? Так існували. На жаль. В історії в таких випадках знаходилася частина еліт, яка казала: «Дорогий народе. Ми бачимо, що ти недозрів до існування в умовах демократії. Ти поводишся як підліток чи дитина у світі дорослих, а значить ти приречений потрапити під чийсь контроль. І зникнути. Тому ми як дорослі, обмежимо твої права і свободи до твого дорослішання, аби ти взагалі вижив». Прикладів таких багато – різної міри жорсткості та ефективності. Головний недолік цього прикладу – це не наш метод.
Ми ж наче хочемо демократії? Наче ж хочемо вільного суспільства? За це ж Майдан стояв? Хіба ні?
Як бути? Що нам робити? Іти шляхом обмеження прав і свобод? Чи заявити у слід за Винниченком та Петлюрою: «Якщо Україна не буде демократичною – не треба ніякої»? І отримати, зрештою, як вони – ніяку?
Знаєте, я б ніколи не сушив собі голову такими думками, якби крана лишалася бодай на тому самому рівні в якому її прийняла нинішня влада. Але цифри статистики безжальні. Економічно ми валимося в прірву. І лихо в тому, що тоді коли народ справді це відчує – буде по справжньому пізно. Щось вирішувати треба вже зараз.
Є й ще одне лихо. В суспільствах де не знаходилося частини еліт що обмежували права і свободи суспільства в критичний момент, часто знаходилися групи поза елітами, які спершу ставали елітами, а потім обмежували права і свободи. Тоді непереливки ставало взагалі всім. Найвідоміший нам приклад – російські більшовики.
