Питання приєднання до Альянсу Фінляндії та Швеції ставить його в ніякове становище
У зв'язку з українізацією Фінляндії розмови про фінляндизацію України можна вважати такими, що втратили сенс. Адже суть фінляндизації самої Фінляндії полягала в збереженні незалежності й державного суверенітету попри втрату частини території та нав'язаний ззовні нейтралітет внаслідок програної СРСР війни. Сусідня Швеція сама обрала політику нейтралітету ще в заключній фазі наполеонівських війн, після низки перемог над французькими (у 1813) та данськими (у 1814) військами, успішно обернувши їх на політичний капітал і відмовившись від суперництва з Росією за Фінляндію в обмін на сприяння у захопленні (данської на той час) Норвегії.
Однак попри різну природу та історію свого нейтралітету, сьогодні обидві країни офіційно оголошують фінальний крок на шляху відмови від нього, взявши курс на членство в НАТО.
У неділю уряд Фінляндії оприлюднив рішення про вступ до Альянсу. Про це було оголошено на прес-конференції президента Фінляндії Саулі Нііністо та прем’єр-міністерки Санни Марін. Перш, ніж уряд подасть заявку на приєднання, це рішення має ухвалити парламент, але відповідний консенсус там є, але дебати передбачено процедурою.
Аналогічно, в неділю прем'єр-міністерка Швеції Магдалена Андерссон анонсувала подачу заявки протягом кількох днів, а правляча соціал-демократична партія виступила з заявою про підтримку вступу країни до НАТО.
На цьому тлі кумедно спостерігати, як російські коментатори відпрацьовують методичку про "ціну скандинавської демократії", адже питання вступу до Альянсу на референдуми не виноситься. Та річ у тім, що широкі громадські дискусії щодо вступу до НАТО – із масштабними опитуваннями, як незалежних соціологічних компаній, так і ЗМІ, з подальшим аналізом, із публічно доступними дебатами у парламентах – тривали в Фінляндії та Швеції тривали з часів демонстрації Москвою намірів розширити ексклюзивну зону в Арктиці.
Пафосне встановлення прапорця на дні Льодовитого океану під час експедиції із дослідження хребта Ломоносова в серпні 2007 року та підкріплені реконструкцією й будівництвом військових баз у Заполяр'ї претензії на 1,2 млн км2 водних просторів однозначно зрозуміли всі північні країни. І хоча ані Фінляндія, ані Швеція не претендують на землі Арктики, і в Стокгольмі, і в Гельсінкі вміють читати мапи. Вторгнення Росії в Грузію роком пізніше остаточно закріпило питання відмови від безумовного нейтралітету у політичний порядок денний обох столиць.
І от уже в 2009 вони підписали оборонні угоди з Євросоюзом. Тоді ж було створено й NORDEFCO – Північноєвропейське оборонне співробітництво, до якого увійшли всі нордичні країни – і не-члени НАТО Фінляндія та Швеція, і учасники Альянсу – Данія, Норвегія та Ісландія. В березні 2015 року Швеція уклала угоду про двостороннє оборонне співробітництво із Фінляндією, а в січні наступного – із Данією.
Тобто весь цей час розмови про нейтральний статус для України із посиланням на шведський та фінський досвід були нічим іншим як медійними маніпуляціями, адже обидві держави шукали шляхів посилення власної безпеки. Показовим кроком тут, до речі, стало рішення Фінляндії в 2010 році закупити в США крилаті ракети AGM-158 JASSM й AGM-154 JSOW, керовані бомби JDAM та прицільно-пошукові контейнери для своїх винищувачів F/А-18, які доти виконували лише задачі протиповітряної оборони, мали озброєнні лише ракети класу "повітря-повітря", а їхні пілоти навіть не навчалися виконувати ударні місії. Швеція дещо відстала від сусідки, але тільки з тим, щоб врешті решт ухвалити закон "Про тотальну оборону", радикально збільшити оборонний бюджет і почати відновлювати підрозділи, розпущені після завершення Холодної війни. Регулярні погрози російських послів і демонстративні порушення правил навігації російської бойової авіації над нейтральними водами аж до заходів у повітряний простір держав балтійського регіону, і, нарешті, вторгнення в Україну лише дедалі більше переконували і шведів, і фінів у правильності обраного шляху.
Власне про все це й згадав президент Фінляндії у телефонній розмові з Путіним, перш ніж повідомити про рішення вступати до НАТО. Факт лишається фактом: саме агресивний курс Москви веде до нової хвилі розширення альянсу. Про це, до речі, красномовно свідчать і дані соціологічних опитувань. Зокрема, фінське видання Yle навело таку статистику: напередодні та на початку масштабного російського вторгнення в Україну 23-25 лютого приєднання до НАТО підтримували 53% громадян Суомі, 28% були проти, а ще 19% не визначились. А вже через два тижні 9-11 березня картинка суттєво змінилась: 62% — за 16% — проти, 22% — не визначились. Та в разі аналогічного рішення Швеції рівень підтримки вступу серед фінів зростав одразу до 77% за рахунок обох останніх груп.
Втім, росіяни надалі говорять про "американських ляльководів". Та тепер Москва губиться у наративах, висвітлюючи цю тему, яка остаточно переплелася з темою російської агресії проти України. З одного боку, МЗС РФ продовжує путінську риторику, стосовно Скандинавії погрожуючи "вжити відповідних заходів" у відповідь на майбутню появу зайвих 1,3 тис. км спільного кордону з НАТО.
З іншого – прес-секретар російського диктатора Дмітрій Пєсков теж продовжує путінську риторику – але вже стосовно України, кажучи, що натівська Скандинавія – це не страшно. І це попри те, що улюблений медійний жупел Кремля – підлітний час ракет до російських столиць з території Фінляндії потенційно або істотно менший (від Котки до Петербурга 200 км по прямій), або незначно більший (до Москви – 800 км проти 650 з Харкова).
А річ у тім, каже Пєсков, що "у нас немає територіальних суперечок ні з Фінляндією, ні зі Швецією. У той час як Україна потенційно могла стати членом НАТО, і тоді в Росії виникла б територіальна суперечка з державою в альянсі, що несе величезні ризики для всього континенту". Іншими словами, Росія спочатку віджала в України території, щоб (серед іншого) не допустити її вступу до НАТО, а тепер боїться, що в разі вступу ці території, які де-юре лишаються українськими, доведеться повертати. Про те, що повертати їх доведеться в будь-якому разі, офіційна Москва воліє мовчати.
Так чи інакше, питання приєднання до Альянсу Фінляндії та Швеції ставить його в ніякове становище. Позитивні сигнали щодо їх заявок тут чіткі, й недавній демарш Ердогана – це не категоричне "ні", а лише озвучення ціни турецького "так". Можливо, за ним послідують аналогічні заяви ще якихось країн, але за ними так само стоятиме намагання національних урядів із максимальною для себе користю використати ситуацію. Тож прийняти Швецію й Фінляндію, які щойно зібралися до НАТО, й знову відмовити Україні, яка вже 14 років оббиває його поріг, не отримавши навіть ПДЧ (який, судячи з коментаря тимчасової повіреної у справах США Крістіни Квін, узагалі не обов'язковий), – це визнати, що в рішеннях Альянсу Росія все-таки продовжує, як не прямо, то опосередковано зберігати право вето. Не відмовити Україні – це підняти ставки в глобальній грі не лише з Росією, але й з Китаєм. А така перспектива, вочевидь, надалі лякає і Берлін, і Париж.
Те, що СДПН програла вже другі поспіль місцеві вибори (цього разу у власній вотчині та ключовій для будь-яких електоральних марафонів землі Північний Рейн-Вестфалія), хороший для нас сигнал: канцлерство Олафа Шольца хитається не в останню чергу через репутаційно наддорогий російський газ. Тож або він сам, або його наступник буде змушений демонструвати більшу прихильність до України. Водночас, Емануель Макрон, який у квітні переобрався, спокійно може й надалі губити власне лице, зберігаючи путінське й будуючи шахрайські конструкти на кшталт "політично єдиної Європи як альтернативи розширенню ЄС". Втім, подібні фанаберії дедалі більше наштовхуються на протидію з боку Центрально-Східної Європи, а путінська гра в найбожевільнішого правителя планети й бряцання ядерною зброєю демонструє утопічність макронівських просторікувань про компроміси з Кремлем.
Та як би не було, із вступом Швеції та Фінляндії до НАТО Україна отримає два беззастережні голоси на свою підтримку. А це дозволить розвинути "вісь" Лондон-Варшава-Київ, яка почала формуватись до війни, й продовжити розвиток оборонного співробітництва на засадах, наближених до CENTO – з тією різницею, що в рамках цього проекту лише одна держава не є членом НАТО. Тим більше що Швеція й Фінляндія вже уклали з Великою Британією угоди про гарантії безпеки на перехідний період – так званий "сірий час" – від подачі заявки до вступу в Альянс. Цей інтервал уже зараз вважається часом підвищеної небезпеки у зв'язку із можливими провокаціями та іншими агресивними діями з боку РФ проти країн-кандидатів. Однак сумнівно, що Росія наважиться зараз розширювати зону конфлікту в Європі. В будь-якому разі, українській дипломатії слід скористатися з нагоди добитись від НАТО чогось більшого за запевнення у "відкритості дверей". Тим більше що надійної альтернативи трансатлантичній парасольці колективної безпеки наразі не існує.
