Спостерігаю, що багатьох людей тригернуло від нещодавньої фрази Арестовича «Велика культура, маленька культура». На жаль, тут нічого нового, і не вбачаю в цьому нічого неочікуваного. Схожі думки все ще мають багато українців. І відбувається це тому, що в багатьох наших громадян є романтизація і ностальгія за совком.
У часи, коли півень сраку клює, всі одразу витягують прапор, мову та ідентичність, але, як тільки ситуація трохи стабілізується, відразу з деяких людей починають лізти російські імперські наративи. Свідомо чи несвідомо – не важливо. Бо цим завжди користується ворог.
Люди, які працюють проти України в інтересах російського імперського проєкту, завжди дуже чітко знають, що вони повинні робити і говорити: які цінності нівелювати, який вектор розвитку знищувати, яких героїв прирівнювати до демонів, яку мову та національні символи знецінювати. Відкрито, чітко, стабільно. А ми постійно через свою амбівалентність, м'якість, політкоректність і варіацію різних версій майбутнього України з цим вічним «ну не все так просто» та «є багато але» – топчимось на місці. Даємо цим ідеями шанси на збільшення терміну, під час якого ми перебуватимемо в сірій зоні.
Є багато людей, які щиро вважають, що за 30 років незалежності ми так і не домовились, кого вважати українцем. Ці люди загортають це в красномовні терміни, мовляв ті люди, що ідентифікують себе, як культурні україномовні націоналісти і як культурні російськомовні космополіти, почуваються однаково дискомфортно, стигматизовано та несправедливо. І що в цьому корінь проблеми. Далі тези про те, що руками українців власне і була збудована імперія. І що по відношенню росії до України не проводилась колоніальна політика, бо мовляв в колоніях не будують «Антонови», «Південмаші», не з'являються клініки Амосова та Шалімова, не працюють КПІ і т. д.
І ці тези трансформуються в ідеї на кшталт: а давайте робити так, щоб стати центром противаги для Москви, і будемо запрошувати до себе всіх з пострадянського простору, роздавати їм паспорти та створювати умови! Homo Sovieticus не вимирає, а адаптується під сучасні реалії.
Звучить гарно. Правда, я і сам колись роздумував, що це цілком можливий варіант. Однак це не працює: дві революції, анексія Криму, війна на Донбасі, повномасштабна війна 2022 року.
Усе це – ті ж самі ідеї імперського проєкту, тільки іншими словами. І цим дуже гарно користується росія: і танками та ракетами допомагає вирішувати Україні цю проблему. З її точки зору це видається цілком логічним. Бо якщо ж частина українців вагаються, і вважають, що ми братський народ, то без проблем: замовляли «рускій мір»?
Тут можна багато писати та розжовувати. Однак якщо коротко, то:
■ Ми східноєвропейці, і центр наших інтересів на заході, а не в колишніх ресурсах «соціалістичних держав» та спільному спадку СРСР.
■ Український народ вибрав свій шлях. Це дорога в Європейський Союз.
Не зважаючи на спільну історію, ми вибираємо європейський вектор розвитку, а це демократія та свобода. І це прямопротележно від того, які сенси пропонує східний сусід. Тому що росія, як країна та культура, в ХХІ столітті не створює ніякої доданої вартості для світу та не пропонує жодних вартих уваги концептів та цінностей. Росія – це війна, неволя, терор.
В контексті економіки та бізнесу: я за повну лібералізацію. І за те, щоб Україна ставала хабом та центром для усіх бажаючих: Європа, Азія, Африка та інші. Але не для «руского міру». Це буде можливо лише при великому поширенні англійської, і нормальній системі правосуддя, що має бути пріоритетом.
А питання паспорту та громадянства – лише після перевірки службами та через екзамен української мови та історії.
Здавалось б, у час активної фази війни за незалежність символи, ідентичність та вектор розвитку мали би бути для нас, за замовчуванням, зрозумілими та однозначними. І якщо ми перестанемо розбудовувати та оберігати українську ідентичність, ми матимемо російську.
Тому давайте все ж завершувати з цією «Українською національною амбівалентністю». Цей стан роздвоєнності та дуальності нищить нас з середини.
