Світлана Тихановська – нагадаю, це та пані, яка довго плуталася в де-юре й де-факто і не могла дати чітку відповідь, на питання, чий Крим – знову згадала Україну. ЗМІ наводять її слова, сказані на Варшавському безпековому форумі і звернені до українців: «Без вільної України не буде вільної Білорусі. Ми не просимо вас воювати замість нас. Ми просимо вашої підтримки, щоб дати нам сили боротися».
Перепрошую, а хто заважає боротися? Україна 225 днів протистоїть російській агресії – хіба це не надихаючий приклад? Пані Тихановська підрахувала перед виступом, скільки атак на Україну за ці 225 днів було проведено з території Республіки Білорусь? А як білоруські опозиціонери опиралися співучасті своєї країни у воєнних злочинах Росії? І чи опиралися взагалі? Балачок у Вільнюсі та Варшаві я не беру до уваги, мені йдеться про антивоєнні мітинги, про масові акції на підтримку України й проти російської агресії в самій Білорусі. Хтось про таке чув? Чи всі опозиціонери вже втекли звідти і тепер за кордоном чекають нашої підтримки, яка дала б їм сили боротися?
І ще одне принципове питання, яке мені у цьому контексті видається лакмусовим папірцем: чи виступає білоруська опозиція проти т. зв. союзної держави Росії та Білорусі? Ось як відповіла на нього майже рік тому, 26 жовтня 2021, в інтерв'ю «Еху Москви» сама Тихановська, яка на той час уже емігрувала з Білорусі: «Інтеграція вже настільки глибока між нашими країнами, і економічна зокрема, що нам з цим жити». І трохи далі втікачка вирішила заспокоїти старшобратську аудиторію: «У нас немає абсолютно якихось антиросійських проявів».
Так і в Лукашенка їх немає. І він вважає інтеграцію настільки глибокою... і далі за текстом Тихановської. Несамохіть виникає сакраментальне питання: какая разніца?
А чому б Тихановській не згадати на Варшавському безпековому форумі ті загрози, які створює Республіка Білорусь Україні сьогодні і про які за кілька днів перед тим повідомив один з її найближчих сподвижників, заступник голови об'єднаного перехідного кабінету Павел Латушка (пишу його прізвище, як належить білоруською). Маю на увазі його заяву про те, що в Білорусі ведеться активна підготовка до мобілізації і що влада країни дала згоду на розміщення військових баз РФ. Від кого ще, як не від лідера опозиції, а саме так позиціонує себе Тихановська, на безпековому форумі логічно було б чекати інформації з цих питань і роз'яснення, яким чином білоруська опозиція планує протидіяти спробам влади ще більше втягнути країну в агресію проти України?
Що ж, коли вже згадав пана Латушку, мушу сказати, що донесхочу «наївся» його заяв ще коли в березні 2000 року як дипломат приїхав у довготермінове відрядження до Мінська. Павел Латушка саме обіймав посаду керівника управління інформації, прес-секретаря МЗС Республіки Білорусь. Тоді в Білорусі були інші опозиціонери, а пан Латушка на своїй посаді з ними боровся. Відмовляв в акредитації і не пускав на брифінги в МЗС опозиційних білоруських і журналістів деяких європейських країн, м'яко кажучи, своєрідно коментував для преси затримання опозиціонерів і судові процеси над ними, переслідування опозиційних видань та окремих журналістів, як то головного редактора «Народної волі» Йосифа Сяредзича, засуджених Павла Мажейка та Микалая Маркевича, ганебну боротьбу режиму з іноземними дипломатами й, зокрема, з місією ОБСЄ...
Потім Павел Латушка зник з мого обрію. Я залишався в Мінську до літа 2005, а Латушка в грудні 2002 був призначений послом до Республіки Польща. Повернувся в крісло міністра культури, потім ще сім років був послом у Франції, а водночас представником при ЮНЕСКО і за сумісництвом послом в Іспанії та Португалії. І на всі ці посади призначався нині ненависним йому президентом Лукашенком.
Опозиційний стаж пана Латушка обраховується з 2020 року. «Прозрів» чоловік на сорок восьмому році життя. Що ж, буває. Але щось мене насторожує в таких опозиціонерах. Навіть думав, чи не брати це слово в лапки.
Але що я. Головне, щоб насторожило українську владу. Щоб вона зрозуміла, що, як мовилося в одному старому фільмі, «а цар несправжній». Мені здається, що офіційна білоруська опозиція елементарно намагається убезпечити свою країну від відповідальності за співучасть в агресії. А якщо їй вдасться після нашої перемоги прийти до влади, ця ж опозиція виставить колективному Заходу рахунок і зажадає, щоб він заплатив за демократизацію її країни. Повірте, це справді серйозно, я знаю, що кажу.
Відповідь же і української влади, і світового співтовариства, яку належить цій опозиції дати, містить пункт f) статті 3 Резолюції ГА ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року: «дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави.»
Цього досить, щоб Республіка Білорусь була визнана співучасником агресії РФ проти України. Якщо з її боку відбудуться і будуть доведені ще якісь дії, що підпадають під міжнародно визнане визначення агресії, це лише збільшить виставлений їй рахунок.
І останнє. Нехай нікого не бентежить, що Лукашенко на той час може бути усунутий від влади. Капітуляцію Німеччини, як відомо, теж не Гітлер підписував. Як і Паризькі мирні угоди 1947 року від імені держав – колишніх союзниць нацистської Німеччини (Італія, Румунія, Болгарія, Угорщина, Фінляндія) підписували не ті персонажі, які очолювали їх під час Другої світової війни.
