Ця тема набуває нової сили або після чергового злочину РФ, або після оголошення про передачу зброї, якої «ще мало». Ні, розповсюджені концепції «США зацікавлені у нескінченній війні» або «це все винуваті Зеленський/Порошенко, якби не вони, нам би вже дали Томагавки» не працюють. Все трошки інакше.
США і «партнери по НАТО» з 2014 по 2022 рік не постачали та не продавали нам важкого озброєння. І це при тому, що Порошенко і Зеленський про це багато разів просили в т.ч. продати. Чому? До 24.02 працювало 4 фактори. І кожен перейшов на період після 24.02 і тільки поступово нівелюється. Ще один додався після 24.
Перший – російське лоббі. І воно працювало добре з 2014 і до звільнення Бучі та Ірпеня. Саме тоді громадська думка побачила в Україні геноцид. І лоббі РФ стало токсичним.
Другий – страх, що технології потраплять до РФ, КНР, Ірану. Через корупцію в армії чи шляхом захоплення. І хоча історії про «продаж зброї» давно спростовані, страх що зброю можна банально захопити залишився. Хоча це вже дуже другорядне.
Третій – «Україна швидко програє». Американські аналітики, які прогнозували вторгнення, а) переоцінювали армію РФ; б) недооцінювали ЗСУ та Україну. Тому нам відводили ті самі 96 годин. Цей фактор нівелювали перемога під Києвом і – особливо – те, що ми в цілому витримали тиск на сході. Цей етап ЗСУ пройшло радянською, українською та легкою західною зброєю.
Фактори 1-3 послабилися. А ось четвертий і п'ятий – в процесі.
Четвертий – він додався – в Європі і США немає нескінченного парку техніки та боєприпасів. Це те, про що казав Залужний в інтерв'ю – ніхто не готувався до Першої Світової в 2022. Цю проблему вже вирішують, розготаючи чи відновлюючи виробництво. Потрібний час – від місяців до року. Те ж саме – з навчанням. Зараз навчальні центри Німеччини та Британії працюють на повну.
П'ятий – страх ескалаціі + думка/віра, що з РФ можна домовитись. До 24.02 працювали а) формула «Крим це особлива історія, більше РФ нічого не треба», яку сама РФ популяризировала і б) побочка від «Мінських». Так, ми виграли ними час. Але Росія не полишала спроб запхати нам ЛДНР на своїх умовах. Інколи – за мовчазної згоди партнерів. І в цьому контексті постачання зброї – ескалація, яка закриває вікно для перемовин.
І цей фактор еволюціонував. Тому Україні зараз надається зброя, яка а) має протидіяти певному етапу ескалації; б) забезпечує наступальний потенціал для посилення «перемовної» позиції.
Так, може здатися, що ми і партнери увесь час «наздонагяємо», бо спочатку Росія завдає удару по інфраструктурі, а потім ми отримуємо ППО. Але є один нюанс. Ми на кожному етапі отримуємо зброю, яка нівелює перевагу РФ системно, а поле можливостей РФ звужується.
«Заморожування» та рубежі 23.02 – в минулому. Базою перемовин все більше артикулюють повну деокупацію. І ні, «з Росією усе зрозуміло» не є сильним дипломатичним аргументом. Як і наше бажання, щоб все відбувалося «скоріше». «Скоріше» теж хочуть країни Балтії – вони знають, що напад на них реалістичний крок «відчаю». Живі і інші страхи – ядерний, страх хаосу на місці Росії (про це – іншим разом). І завдання США та ЄС – поступове «примушення РФ до миру» шляхом «больового прийому».
Нам це «поступово» може здаватися нестерпним, бо коштує страждань та тисяч життів. У нас є привілей – ми можемо думати виключно про себе. А партнери вимушені думати про весь світ і свої суспільства. Які теж приносять жертви, допомагаючи Україні. Так, вони в тому числі допомагають собі. Але щоб ця думка вкорінилась потрібен був час.
Так, рівень «терпимості» у кожної країни свій – тому Німеччина не дає наступальну зброю, але дала кращу з захисної і більше всіх енерго обладнання. А хтось – готовий і наступальну. Бо немає ніякого «єдиного Заходу з погодженою позицією».
Є різні країни, які об'єднані (великим рахунком самим Путіним) розумінням: а) РФ – кончена; б) РФ має програти; в) Україна має перемогти. І – головне – так думає наш головний партнер, до якого і летить Зеленський. Тому все в нас буде. І ми переможемо.
