Зараз багато уваги приділяється телефонній розмові, яку 26 квітня провели голова Китайської Народної Республіки (КНР) Сі Цзіньпін та український президент Володимир Зеленський.Будуються припущення щодо того, чи наблизить вона завершення війни у тому чи іншому вигляді, тим паче, що заявлено про наявність якихось "точок перетину".
І хоч українська сторона вже неодноразово акцентувала, що ми готові обговорювати будь-який мирний план, який не призведе до заморожування конфлікту чи до територіальної поступки з боку України, не факт, що нас чують.
Досить згадати той самий китайський "мирний план", який має дуже невизначені обриси і не пропонує виведення військ агресора з української території.
Або більш ніж сумнівні "миротворчі" ініціативи президента Бразилії – Луїза Інасіу Лули та Сілви. Навряд чи вони виходять безпосередньо від нього. Тим більше, що він сам наголосив на важливості участі Китаю в процесі гіпотетичних переговорів між Києвом і Москвою.
Слід розуміти, що Китай є потужним гравцем, який серйозно зайшов і в Латинську Америку, і в Африку. А з огляду на антиамериканські настрої Китаю, зазначені регіони не гратимуть на нашому боці. Такою є жорстка реальність, яка рано чи пізно призведе, можливо, до зміни балансу на рівні Генасамблеї ООН. Оскільки Китай просто починає перекуповувати ті чи інші країни, котрі починають голосувати так, як вигідно Пекіну. Що точно не вигідно ні Вашингтону, ні Києву.
Країни так званого Глобального Півдня, до яких належать держави Латинської Америки, Африки, Азії, спочатку переважно налаштовані антиамериканськи (мається на увазі негативне ставлення до США). Тому вони дивляться на російсько-українську війну через призму свого ставлення до Штатів. Сприймаючи її як зіткнення "імперіалістичної Америки" з росією. І відмовляються визнати той факт, що саме росія виступає як імперіаліст і агресор, який намагається нав’язати всім закони навіть не ХХ, а ХІХ століття.
Україна, на жаль, боротьбу за Глобальний Південь програла, як і демократичний Захід програв боротьбу з міфами про імперську Америку. Але зараз насамперед про нас. Українська дипломатія нічого не робила за всі десятиліття незалежності для того, щоб переломити ситуацію, щоб зблизитися із зазначеними регіонами. Достатньо подивитися на кількість дипломатичних установ, які там мають Україна та росія. Перевага на користь останньої – разів у десять. рф вкладала величезні гроші, щоб не втратити зв’язки, напрацьовані ще за часів Радянського Союзу.
Ми ж, на жаль, нічого не зробили, щоб змінити ситуацію. Навіть в останній рік були лише слабкі спроби у цьому напрямі.
Як наслідок – країни Глобального Півдня навіть не так підтримують Кремль (це американський наратив), як не підтримують нас. І це однозначно треба міняти.
