В Україні вже звикли, що хамство зведено в абсолют державної політики. Колективні «Арестовичі/Безуглі» копіюють цю манеру поведінки свого керівника, розкидаючись хамськими випадами навколо, ображаючи всіх і вся.
Але це не може тривати вічно, й особливо назовні.
Західні суспільства дійсно запитують в своїх урядів, як витрачаються кошти, спрямовані на військову допомогу Україні. Уряди країн НАТО залежать від суспільної думки і своїх виборців, вони продовжать нашу підтримку, якщо це буде сприйматися їх громадянами.
Так, країни ЄС і НАТО мають велику емпатію до українців, як жертв війни. Але в цих країнах є й ті сили, які проти підтримки, які говорять про зростання цін і що їх громадяни не повинні платити за чужі війни. Навіщо своїм хамством і агресивними випадами влада дає їм козирі?
Зеленському варто було б бути більш стриманим у своїх висловах назовні. Шантаж – не завжди працює.
Якщо жорстка емоційна риторика була виправдана і доречна на початку вторгнення, то зараз партнери не готові миритися із відвертим хамством.
Якщо ми думаємо про довгострокову підтримку та співпрацю, а не про популізм для марафону, де й досі заходять стрясання повітря – варто стати дипломатами.
Міністр оборони Британії точно наш друг, він лобіював передачу Україні зброї і претендує на посаду генсека НАТО. Нам точно треба псувати з ним і урядом UK та консервативною партією взаємини?
Україна – не Netflix. Але можна, аби Україна перестала бути стендапом і кварталом…
