Ніхто в світі не сподівався, що історія може повторитися, хоч і в нових декораціях, і похмурий привид Третьої світової війни замайорить на обрії.
Однак це сталося. Все тепер у Росії перевернулося з ніг на голову. Божевільний диктатор зумів за двадцять років воскресити Сталіна і Дзєржинського, а дослідників ГУЛАГу посадити в тюрму або ж змусити замовкнути.
При всьому цьому страхітті, яке відбувається в Україні, світ не перестав читати і вивчати «велику» російську літературу. Письменник Джордж Сандерс написав книжку «Купіль у ставку в час дощу». Назва відсилає до оповідання А. Чехова «Аґрест». Книжка ця вийшла у Польщі й була позитивно сприйнята критиками. Сандерс викладає в Сіракузькому університеті не просто російську літературу, а читає лекції про російське оповідання ХІХ ст. Щороку він обирає 6 студентів із... не повірите!.. 600–700 охочих!
Але то були не звичайні слухачі, а майбутні письменники. Сандерс на прикладі оповідань Гоголя («Не віддамо Гоголя!» – це лише наш мишиний писк, він давно в усіх закордонних підручниках русскій), Чехова («І цей наш!» – теж ні), Тургенєва, Толстого і навчає, як треба писати. За семестр вони читають 30 оповідань, по два-три за заняття.
І щороку він випускає у світ 6 молодих авторів, які навчилися писати завдяки російським класикам. «Для початківця, – вважає він, – читання російських оповідань того періоду схоже на вивчення Баха для початкуючого композитора».
На самому початку війни польський міністр культури Павел Солтис заявив, що «всі ми повинні на якийсь час відпочити від російської культури». А однак не всім така заява прийшла до ґусту. Польський поет і журналіст Марцін Сендецький писав: «Можу зрозуміти, чому українські поети хочуть бачити в Пушкіні Путіна і твердо відрікаються від російської класики. Але дуже би просив, щоб мої співвітчизники, святіші за самого Тараса Шевченка, яких підкорила моральна паніка, не переконували мене, що читаючи Буніна, Лєскова, оберіутів, Мандельштама, Булгакова чи Вєнєдікта Єрофєєва я безпосередньо підтримую російський імперіалізм».
Ну, у випадку з Булгаковим – таки так! І дивно не бачити в Пушкіні, який радісно привітав різню у Варшаві, Путіна.
Журналіст «Gazety Wyborczej» Лукаш Ґжиміславський не погодився зі словами міністра. Тобто щодо балету й артистів, які підтримують Кремль, у нього тверде переконання: «нехай зникають нам з очей». Але Чехов? «Без російських оповідань будемо попросту гіршими людьми», – саме такий висновок він зробив, прочитавши Сандерса.
Сандерс намагається наблизити російських класиків до американського читача різними способами, препаруючи окремі абзаци й речення, доскіпуючись до слів, маючи переконання, що саме така метода навчить молодих авторів писати те, що вони прагнуть. Хоча сам визнає, що студенти доволі специфічно сприймають російську класику. Скажімо, одна зі студенток звинуватила оповідання Гоголя «Нєвскій проспект» в сексизмі і підтвердила це наведеними прикладами. І що ви гадаєте? Сандерс із нею погодився.
Але сексизм там привидівся хіба в тому, що герої в захопленні від зовнішності зустрінутих на проспекті жінок. А могли ж і розгледіли багатства їхніх душ!
Письменниця Рената Ліс, яка підтримує Україну, опублікувала у квітні 2022 р. в «Tygodniku Powszechnym» есей «Я досі читаю росіян»: «Відколи триває війна в Україні, я відчуваю, що від мене вимагають ненависті, мовби тільки вона була гарантією, що я стою з правильного боку. Не маю в собі ненависті і не хочу мати так довго, як це можливе. Не мушу ненавидіти росіян і культури російської, щоб як належиться оцінити їхні вчинки, а також співчувати і помагати жертвам».
Не знати, що б вона сказала, якби росіяни захопили частину Польщі і влаштували, скажімо, в Любліні таку ж різню, як в Бучі.
Ні, я не маю нічого проти, щоб поляки читали письменників, названих Сендецьким, ба навіть, якщо хочуть, – антипольські твори імперців Пушкіна, Достоєвського, Толстого – але ж не треба їх підносити (бо так вчили в часи ПНР і СССР?) на вершину світової класики. І також не треба купувати книжки Прілєпіна, Лук'янєнка, Рейна (який, до речі, товаришував з Бродським) та інших почвар, які підтримали Путіна. А все це разом теж російська культура.
І це, мабуть, непереможне. Польський письменник Павел Ґерц, відкалатавши 10 років у ГУЛАГу, редагує 14 томів творів Л. Толстого. Остап Вишня, відкалатавши стільки ж, перекладає прозу Пушкіна, Чехова, Маяковського...
Російська літературна класика у Польщі присутня всюди – і в книгарнях, і на сторінках наукових часописів, і навіть на телебаченні, де з'являються цілі програми, присвячені російським письменникам. Але не українським. Бо українська класика у підніжжі російської – майже непомітна мурашка.
В особливій пошані у Польщі Пушкін, з'являються нові переклади «Євгєнія Онєгіна», цілі монографії, присвячені його творчості. Віктор Ворошильський у книзі «Хто убив Пушкіна» (два перевидання) хоч і нарікає на антипольські вірші, але намагається вибілити його творчість, наводячи цитату з Вязємського, де той каже, що вочевидь Польщу треба було «усміріть», а потім відпустити на всі чотири сторони. Ключове тут: «усміріть» – мовби наживо з вуст Путіна чи Мєдвєдєва, як і «прінудіть к міру».
Анджей Турчиньський у книзі «Цей несамовитий пан Пушкін» зауважує: «Важко заперечити, що Пушкін інколи бував шовіністичним націоналістом; що був тим, хто, по суті, зневажав демократію і відмовлявся від неї на догоду гегемоністській і великодержавній русскій ідеї. Можна навіть сказати, що ми, зачаровані його поезією, полюбили монстра, який виригав міазми, з яких випурхнули в тому числі демони таких крайніх націоналістичних доктрин, як фашизм, гітлеризм і більшовизм». Але це нічого не міняє. Пушкін все одно великий.
У польських школах, судячи зі школярських презентацій, навчають про «антицарську діяльність» Пушкіна. «Polskie Radio» 6 червня 2023 (!) року присвятило Пушкіну програму.
Кшиштоф Мєшковський, театральний критик, колишній директор Польського театру у Вроцлаві, депутат Сейму, закликав захистити російську культуру від остракізму, який на руку Путінові. «Ми зобов’язані надавати всіляку можливу допомогу українським творцям і митцям. Однак ця очевидна і слушна справа не повинна супроводжуватися масовим виключенням російської культури. Приймаючи таке рішення, ми сприяємо виникненню подальших негативних, екстремальних явищ, які розривають стосунки та зв’язки між людьми, культурами та окремими середовищами. Ми також послаблюємо надію на демократичну трансформацію російського суспільства, зміцнюємо націоналізм і створюємо фігуру абсолютного ворога».
Цікаво побачити, як буде відбуватися трансформація ката і ґвалтівника.
А далі, прагнучи наголосити на сталінських репресіях, згадує Мандельштама і Гумільова – але не Сандармох, де протягом чотирьох днів 1937 р. було вбито кілька десятків науковців та біля тридцяти письменників.
Уршула Козьол спробувала опонувати Юрієві Адруховичу: «Чи вважає пан, що для когось такого нікчемного, позбавленого сумління, як Путін, мусимо відмовитися від шляхетних і талановитих письменників, духовних провідників людськості, які скеровували її увагу до високих шляхетних цілей?»
Духовні провідники? Це хто? Ті, що називали поляків «полячішкамі», а нас – «хохламі»?
Але в Андруховича відповідь інша: «Буча – справжня велика російська культура». Він також нагадав, що постріли в потилицю в Бучі – це вже така російська традиція, яку започаткували ще в Дем'яновому Лазі. Але не тільки там, бо польським захисникам російської культури варто було б нагадати ще одну трагедію, де проявилася традиція розстрілів у потилицю: Катинь. І це теж справжня велика російська культура.
Нам все життя втовкмачували, що родзинкою російської культури завше було милосердя, співчуття до принижених. Згадаймо фразу Достоєвського: «Щастя всього світу не вартує однієї сльози на щоці невинної дитини».
Але ця фраза фальшива. Не повірила в неї дружина польського поета Александра Вата, яка разом із чоловіком і сином опинилася на засланні. У своїх спогадах «Все, що найважливіше» Ольга Ват описує, як перебувала в Семипалатинській губернії, працювала в совхозє, винаймала куток у якоїсь старушки і її доньки, а при цьому страждала від голоду. Старушка з донькою щовечора їли щі. У тій ізбі Ольга знайшла твори Толстого і вечорами при нафтовій лампі читала своїй господині «оповідання про милосердя, людську доброту, співчуття... "Я гадала, що її це розчулить, все ще сподіваючись, що коли будуть їсти щі з хлібом, то дадуть трохи Анджею, він мав не повних десять років і весь час, весь час був голодним, але вона мовби розгадала мої наміри і з хитрим усміхом терпляче слухала, поки закінчу. А потім спокійно сідала з донькою вечеряти"».
