Отже, демократичні лідери розглядають російського диктатора й системного порушника світового порядку як рівного собі. Про це говорив голова МЗС України Дмитро Кулеба в нещодавньому інтерв'ю американському журналу Foreign Affairs («Іноземні справи»).
Міжнародна політика – вона така. Минули часи, коли абсолютним злом, довкола якого нема дискусій, вважався Адольф Гітлер. Помилкою буде вважати, що фюрера сприймали таким в останні роки Другої світової, коли крах був очевидним. З Гітлером припинили домовлятися вже від 1 вересня 1939 року, коли Німеччина вдерлася в Польщу й почалася Друга світова. Хоча так, від моменту його приходу до влади й до часу вторгнення з фюрером віталися за руку лідери держав, підкорених та упокорених ним протягом 1939-1940 років.
Але диво дивне: подібного ставлення до Йосипа Сталіна в західному світі не було. Звичайно, лунали окремі критичні голоси тогочасних лідерів думок. А спровоковане Сталіним вторгнення у Фінляндію в 1939 році навіть стало причиною виключення СРСР із Ліги націй. Та вже менш ніж два роки по тому радянський диктатор уже сприймався як лідер країни, на яку напав інший диктатор, Гітлер. Між іншим, його недавній політичний партнер. Хоча на совісті Сталіна (звісно, якщо він совість мав, бо це так, фігура мовлення) знищення мільйонів власних громадян. Анексія незалежних балтійських держав. Та створення й підтримка вогнищ напруги на ближчих і дальших європейських територіях.
Чинний російський очільник Володимир Путін уже не приховує, що рівняється саме на Йосипа Сталіна. Згадуючи, як Захід свого часу сприймав «дядечка Джо», ставлення до Путіна як до проблемного, але все ж рівного дивувати не повинно. Але це – про політику міжнародну, яка здебільшого не про емпатію та справедливість, а про вигоду чи відсутність такої тут і тепер, у кожному конкретному випадку. Тобто більше нагадує бізнес-партнерство, коли вигідно вести справи навіть із поганими хлопцями. Тим часом є інші, значно ширші аспекти проблеми сприйняття Путіна й Росії в цілому, які realpolitik жодним боком не стосуються.
Ось, здавалося б, малозначуща поодинока новина. У Білопіллі, що на Сумщині, чоловік призовного віку отримав повістку, прийшов у ТЦК і вголос почав вихваляти Путіна. Далі заявив, що життя у РФ набагато краще, ніж в Україні, тому російська окупація для нас – непоганий варіант. А ЗСУ обстрілюють цивільних, мародерять і «здали» Маріуполь. Та попередив: якщо його мобілізують, він здасться в полон і видасть росіянам усі координати ЗСУ. Його затримали, він визнав провину й уклав угоду з прокурором. За вироком Білопільського районного суду Сумської області любитель Путіна отримав випробувальний термін.
Хтозна, раптом це був такий хитрий хід уникнути мобілізації. Аби ж такий фанат Путіна був один. Згадували трагедію Маріуполя? Згадайте одне з її облич: Маріанна Вишемирська, та сама вагітна на останньому місяці, жовта піжама в чорний горошок, закривавлене лице, носик-бульбочка – її фото в момент порятунку з розбомбленого росіянами пологового будинку 2022 року серед інших обійшло світ. Сьогодні вона звинувачує Україну в розпалюванні війни, публічно підтримує Путіна, поширює російську пропаганду і, так, живе в Москві.
Минулого року я вже писав про факти прояву внутрішньої агресії в Україні. Нагадаю: тоді йшлося про агресивне несприйняття частиною наших співгромадян усього, що так чи інакше нагадує про війну та, відповідно, порушений звичний порядок речей. Зокрема, негативне ставлення до військових у піксельній формі та української мови як подразника, через який, вважається, Росія напала найперше. Є велика спокуса поставити знак рівності між власницею салону краси, яку дратують дитячі малюнки во славу ЗСУ, чи таксистом, котрий не хоче говорити українською, та особами, подібними до Маріанни Вишемирської, і доморощеним фанатом Путіна з Сумщини.
Але прирівнювати їх не варто. Між ними – суттєва різниця.
Перші не готові признатися в любові до Путіна чи підтримці Росії. Вони не коригують вогонь, не здають позиції, не шпигують за завданням ФСБ, не працюють на ГРУ. Такі люди, даруйте на слові, просто дурні́, недалекі, без завдатків критичного мислення, і в кожній цивілізованій демократичній країні є певний відсоток такого населення. Вони прикрі, вони дратують, але безпеці держави, яка воює, не шкодять. Рівень їхньої дестабілізації кожен визначає для себе індивідуально. Когось вони вибішують, хтось махає на них рукою та не вважає доцільним зв'язуватися.
Другі – мотивовані вороги або корисні ідіоти. І я б не поспішав називати тих, хто сприймає Путіна рівним собі, продажними або завербованими. У світі було, є і, на жаль, буде чимало щирих прихильників Росії та російського, переважно прямо пов'язаного з культурою. Тут красномовна історія прем'єрки Ізраїлю Голди Меїр. Її онук Шауль Рахабі згадує: вона пам'ятала страх перед погромами, які влаштовували росіяни. Дуже критично ставилася до Радянського Союзу, не довіряла йому.
СРСР дійсно підтримував ворогів Ізраїлю, особливо Єгипет і Сирію перед війною Судного дня. Але тоді вона була зачарована російською культурою. Виглядає, недостатньо критичне, терпляче ставлення до Путіна деякими західними діячами – певним чином данина тій самій розпіареній «великой русской культуре». А оскільки Сталін був лідером СРСР, у який переназвалася Російська імперія, читай – Росія, то і його напевне могли толерувати з тих самих міркувань.
Проте є ще одне, більш правильне, як на мене, пояснення сприйняття Путіна не тираном, а лідером, із яким можна мати справу. Не всі його прихильники читають Пушкіна, Достоєвського, Чехова, дивляться російський балет і серіал «Слово пацана». Але всі вони бачать безкарність як Путіна, так і загалом росіян, котрі чинили й чинять зло.
Визнання Путіна рукоподаваним неодмінно робить того, хто це визнає, більш захищеним, ніж інші довкола. Переймати манеру поведінки авторитарного, але при тому безкарного лідера – уникнути війни чи будь-яких інших неприємностей. Змиритися з Путіним – своєрідний захист від нього. Це простіше, ніж виходити з зони комфорту та намагатися дати здачі. Ось чому подібний шлях обирають не лише західні політики, а й звичайні українські громадяни. Тут не опиратися мало. Тут важливо поводитися так само або в подібний спосіб.
З цього моменту починаєш шанувати Путіна й поширювати цю шану на всіх росіян. Адже за це нічого не буде. Й безкарність раптом стає чеснотою, яку слабким людям дуже кортить перейняти. Бо так вони відчують себе сильними.
