У час, коли в Італії при владі був Муссоліні, в Росії – Сталін, а Гітлер в Німеччині нестримно рвався до неї, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасcет написав книгу «Повстання мас». У ній він міркував над приходом до влади «масової» людини – без чеснот моралі, без особистісних характеристик, пересічної, убогої, наляканої свободою істоти. Істоти, яка стала жертвою популізму, підживила й надихнула його. Вона привела до влади тиранів. Вона відповідальна за війни, за злочини проти людства, за численні смерті й кровопролиття.
«Масова» людина
«Масова» людина – це кожен, хто ні у добрі, ні у злі не міряє себе особливою мірою; хто відчуває себе таким, як усі; хто щасливий власною нерозрізненістю; хто пливе за течією і позбавлений орієнтирів. «Масова» людина живе не тільки за межами правди й брехні, але й добра і зла. Вона – істота без незалежного «я», котре не дозволяло б себе підкорити, без внутрішньої шляхетності й відчуття відповідальності.
Позбавивши себе індивідуальної свободи волі, ця істота влилася до безликого натовпу, одержимого дурістю. Така втрата свободи була б немислимою, якби не брак критичного мислення, що спричиняє підвладність пересічного розуму пропаганді вождя. Розчинившись у натовпі, «масова» людина втрачає відчуття особистої відповідальності. Відтак стає причетною до «колективного» зла.
Популізм по-рашистськи
Близько 80 % росіян упродовж 2022 р. підтримували Путіна та його військову операцію. За оцінками даних соціологічного опитування «Левада-центру», на кінець грудня 2022 р. 71 % опитаних росіян схвалювали «дії російських збройних сил в Україні». Таким є ефект російського популізму.
Коли у 1990-х рр. в Росії відбувся крах сутностей і віра у «світле майбутнє» похитнулася, тодішня еліта постала перед викликом створення нових сенсів, інтеграції сподівань представників різних груп в єдину ідеологію. Ніщо не у змозі об’єднати людей, позбавлених віри у будь-які орієнтири так, як це може зробити спільна емоція.
Світ почуттів — найкоротший шлях до здобуття влади. Про це Адольф Гітлер написав у своїй книзі «Майн кампф» у 1920-ті рр.: стратегія насильницького захоплення влади є менш дієвою, ніж заволодіння нею через «серця». «Саме в тому й полягає мистецтво пропаганди, щоб вона, пізнаючи чуттєвий світ уявлень більшої маси населення, у психологічно правильній формі знаходила шлях до уваги, а потім і до сердець широких мас». Розум є ворогом пропаганди, вважав Гітлер: «Пропаганда не повинна бути об’єктивною. Вона не повинна займатися пошуком істини, а потім точно й адекватно представляти її масам, якщо ця істина працює на інтереси інших. Замість цього вона повинна безперервно слугувати лише власним інтересам».
У березні 1933 р. Гітлер утворив міністерство народної освіти і пропаганди. На посаду очільника цього відомства було призначено Йозефа Геббельса. В основу роботи міністерства було покладено принципи, сформульовані Гітлером у його книзі: «більшість людей легше стають жертвами великої брехні, аніж малої»; «люди повірять будь-якій брехні за умови, що вона достатньо велика. Чим більша брехня, тим більше людей вірять у неї»; «брехню слід повторювати нескінченно часто, і врешті-решт у неї повірять».
Ці принципи пропаганди були блискуче опановані Путіним – представником найжорстокішої секретної служби, в якій нацисти й черпали натхнення для створення своєї тоталітарної держави. У квітні 2015 р. на зустрічі з російськими рабинами Путін сказав: «Геббельс стверджував, що чим неймовірніша брехня, тим легше в неї повірять. І він добивався свого, він був талановитою людиною».
Незважаючи на те, що комунізм і досі не зазнав широкого осуду в світі, більшовицька пропаганда була не менш зухвалою, аніж пропаганда нацистів. Один з найперших чотирьох декретів більшовиків, написаний Леніним («Декрет про друк» 1917 р.), заклав основні елементи майбутньої радянської пропаганди: брехня, наклеп, перекручування інформації, демагогія.
Якщо зазвичай модель світу створюється природним шляхом упродовж століть, то в радянський час її довелося формувати в насильницький спосіб у найкоротший термін, за 20 років. За часів Сталіна будівництво «нового світу» відбувалося через застосування всіх можливих засобів пропаганди, кожному з яких відводилася своя роль: усна пропаганда, преса, театр, кіно, література і радіо. Якщо ЗМІ вибудовували тактичні інтерпретації дійсності, то література, мистецтво та історія опікувалися стратегічними інтерпретаціями. Головною метою радянської пропаганди було навіювання неминучості перемоги комунізму в усьому світі через насадження негативних уявлень про Захід і вироблення в громадян «імунітету» до його «згубного впливу».
У СРСР переписали не тільки свою історію, а й чужу. Перед Сталіним стояла складна задача: йшлося про зміну всієї матриці, на котрій базувалася історична пам’ять: історія мала узгоджуватися з «генеральною лінією» партії. Доки єдиної матриці не існувало і базу підручників для стратегічної інтерпретації вітчизняної історії не було розроблено, на початку 1930-х рр. закрили історичні факультети і припинили викладання історії. Починаючи з 1934 р. новий стратегічний контент, втілений у підручниках з історії, забезпечив можливість жорстокого блокування в голові учня всіх відхилень від заявленої «генеральної лінії». Школа з ранніх років життя навчала людину ділити героїв на правильних і неправильних, на своїх і чужих, вбудовуючи в мозок індивіда систему характеристик ворога, які мали активізуватися в певній життєвій ситуації.
Потужність радянської пропаганди досягалася через застосування низки механізмів. Вона характеризувалася великим обсягом повторів і перенесенням потрібних міфів у мистецтво. Пропаганда в кіно й літературі була спрямована передусім на емоції людини, а тому була напрочуд дієвою. Її вели у форматі монологу, будь-яка контрдумка нищилася в зародку як така, що становила небезпеку для інтересів держави. Особливим інструментарієм радянської пропаганди були спецслужби, котрі придушували будь-які «неправильні» інформаційні потоки, не залишаючи шансу для жодної альтернативної думки.
Як і у випадку нацистів, радянська пропаганда мала діяти на емоції людини. Відсутність продуманої картини світу змушувала робити наголос на словах та емоціях, а не на сенсі. Суперечності штучних конструкцій компенсувалися за рахунок мови, яка слугувала інструментом провокування відчуття ненависті до уявного ворога, для створення образу якого застосовувався так званий «класовий підхід».
Сьогоднішня російська пропаганда є спадкоємицею більшовицького популізму й увібрала в себе «найкраще» від школи нацистів. Нічого нового, окрім каналів комунікації, які в сучасну добу не обмежуються радіо і телебаченням.
Популізм по-російськи – це передусім лінгвістичний феномен. Цей мовний карнавал, справжнє свято агресії й ненависті, що є реакцією на втрату герметичної картини світу, служить єдиним способом заповнення ідейної порожнечі. Російська пропаганда, що вибухає абсурдом і постійно палиться на брехні, вже давно перебуває в інтелектуальній пастці. Ідея величі Росії виявилася залежною від «краху Заходу» й «занепаду демократії». Тому для підтвердження цієї думки росіянам постійно доводиться шукати докази: теракти, біженці чи просто снігопад у Вірджинії щоразу оголошуються черговим «початком краху західної цивілізації».
Демократія проголошується дитячою оманою, тимчасовим безумством людства. Це наслідок розчарування росіян передусім у собі й своєму суспільстві, яке не змогло скористатися перевагами свободи в 1990-х. Воно вилилося в заперечення суб’єктності й індивідуальної політичної волі, невіру в самостійність людських учинків у цілому. Власна невдача породила невіру в будь-чию суб’єктність. Сучасна російська пропаганда — це результат накопичених невирішених етичних і світоглядних проблем посттоталітарної свідомості.
Абсурд — ключова характеристика російського популізму. Велика секта шизофашистів перебуває під градусом феєричного абсурду. Його головними героями є уявні вороги, а задачею – інтоксикація членів секти агресією і ненавистю. Ці сектанти – учасники реаліті-шоу, яке розігрується постановниками фарсу «керованого хаосу». В угарі, що його десятиліттями продукує це свято абсурду, деградована недолюдина почувається природно. Свято абсурду, натомість, закінчиться. Похмілля буде важким.
Важливою рисою популізму по-російськи є ідеологія «ностальгізму», яка проявляє себе у нав’язуванні своїм громадянам уявлення про існування версій щасливого майбутнього, які б неодмінно настали, якби не НАТО, «Гейропа», Байден, Рокфеллер і «хохли». Ностальгія в Росії домінує над усім політичним дискурсом з 1990-их рр. Це тоді Жириновський закликав «підняти Росію з колін», і відтоді це гасло стало центральним.
Міркуючи про зовнішню політику Росії, Тімоті Снайдер запровадив термін «шизофашизм». Він є доречним і для визначення особливостей російського популізму. Шизофашизм – це ідеологія, суть якої зводиться до звинувачення фашистами у фашизмі тих, хто немає нічого спільного з цим явищем. Початком ери шизофашизму росіян можна вважати 2014-ий рік, коли путінський режим здійснив вторгнення в Україну, заявивши, що там панує фашизм. Відтоді цей феномен став основою зовнішньої політики Росії та філософією, яка лягла в основу російського популізму.
Популізм по-українськи
Не кожен читач, мабуть, погодиться з тим, що феномен українського популізму заслуговує на згадування в матеріалі про витоки російського шизофашизму. Адже наш популізм значно поступається своєю абсурдністю й цинічністю російському популізму. Та й пропаганди такого, як у Росії, масштабу в Україні немає. Втім, це не означає, що популізм все ж варто толерувати.
Небезпека популізму в тому, що він, породжуючи культи особистості, призводить до автократії. Протиставляє демократичній відкритості новий деспотизм — абсолютизм думки, який суперечить ідеї демократії. Отож нехай нагадування про український популізм слугуватиме застереженням для нас.
Популізму, що пронизує політичне життя в Україні, притаманний протестний характер: системне розчарування українцями своєю владою регулярно створює політичний запит суспільства на «нові обличчя», прості рішення складних проблем і відкриває двері пройдисвітам-політиканам. Відтак зростають можливості популістських платформ, які обіцяють виборцям те, чого вони чекають.
Розчарування політикою попередників було вирішальним фактором вибору в усіх президентських перегонах незалежної України. Орієнтація на «нового» (такого, що не спаплюжив свою репутацію) месію була ознакою всіх президентських виборів. Месія обіцяє підвищити зарплати й пенсії, знизити тарифи на електроенергію й комунальні платежі та знищити корупцію. При цьому мало хто усвідомлює, що законодавчу владу в Україні здійснює парламент, а забезпечення виконання законів є функцією уряду. Що популістські обіцянки учасників президентських перегонів є брехнею і натяком на майбутні корупційні зловживання. Що знищення корупції — це суспільна справа.
Популізм в Україні традиційно проявляв себе в діалозі влади з народом «мовою шлунка». Під популістськими гаслами відбувалися всі виборчі кампанії, під час котрих традиційними маніпулятивними темами були підвищення соціальних стандартів, зниження комунальних тарифів тощо.
Пропаганда простих розв’язків складних проблем, котрі неможливо втілити у життя, стала звичним способом піару українських політиків. Поживним ґрунтом популізму в Україні завжди було хронічне ігнорування владою проблем, нагального розв’язання яких потребувало суспільство.
Найкращим другом популізму є суспільна амбівалентність — феномен орієнтації суспільства на протилежні (часто несумісні) цінності. Амбівалентність свідомості у суспільствах перехідного типу пов’язана з тим, що тут ще живуть настанови, норми, цінності, виховані «старим» світом, у той час, як нові настанови, норми й цінності, яких потребують нові відносини (економічні, політичні) перебувають на етапі формування. Кардинальні суспільно-політичні зміни нерідко стають причиною втрати орієнтації громадянами. Так відбулося і в Україні. Втім політики, які б мали обрати стратегію розвіювання міфів про подвійні стандарти, що їх поділяє багато хто з наших співвітчизників, натомість охоче підживлюють суспільну амбівалентність для отримання політичних переваг.
І, наостанок, про важливу рису популізму по-українськи, що не може не непокоїти у цей непростий час — про толерування міжособистісної ненависті. Штучне розділення українців на табори традиційно було улюбленою тактикою чи не кожного кандидата в президенти України й усіх політичних партій. Різні політичні вподобання й неузгодженість думок про окремі вагони в українських поїздах — ще не причина для міжособистісної ворожнечі. Поширення агресії є однією з найефективніших тактик популізму. Варто пам’ятати про це щоразу, коли вас провокують на лють і ненависть.
Якщо вам здається, що тоталітаризм в Україні неможливий, ви помиляєтеся. Зерна фашизму сплять у ґрунті будь-якого суспільства. Сплять і чекають на сприятливі обставини, що їх забезпечує автократії «масова» людина — людина, яка вірить у нісенітниці й відмовляється думати. Популізм — найпоживніший ґрунт для проростання зерен тоталітаризму.
Світ абсурду, що його пропонує популізм, безсилий перед людиною, якщо вона — особистість. Перша справа розуму кожного – відрізняти справжнє від бутафорського, правду від брехні, добро від зла. Тому, хто думає, не стати заручником тирана.
