Днями виповнилося два роки, коли були внесені зміни до Конституції, що зобов’язали органи влади рухати Україну до вступу в НАТО і Європейський союз. Тоді у 2019 році, не виключаючи можливість програшу виборів, Петро Порошенко зробив останню послугу для України – провів до Основного закону безумовний вибір зовнішньополітичного курсу.
Саме через ці зміни, та через допомогу в утворенні незалежної від Москви православної церкви, Порошенка і досі ненавидять у Кремлі. Що і не дивно, адже можливо вперше з 1991 року, Росія потерпіла геополітичну поразку у регіоні, а Захід максимально наблизився до її кордонів.
Після утворення незалежної України її хотіли приборкати практично з перших років. Але було лише три атаки на Конституцію.
До 1996 року наша країна, попри формальний суверенітет, залишалась все ж таки уламком від СРСР. То була самоврядна територія, що на початку майже не відрізнялася від Росії - ухвалення Конституції вперше дало відповідь на запитання якою буде наша країна в майбутньому. Саме тоді ми в своїй основі почали суттєво відрізнятися від СРСР.
Перша атака на Конституцію відбулася під час її прийняття. Так, незважаючи на заборону військових баз у статті 17, у «перехідних положеннях» втулили розміщення Чорноморського флоту Росії у Севастополі. Зрештою під час анексії Криму цей флот зіграв ключову роль для окупантів.
Друга атака відбулася вже у 2000 році, коли тодішній голова Адміністрації президента Кучми Віктор Медведчук реалізував ідею проведення референдуму, де одним з питань була можливість зміни Конституції на референдумі.
Росія хотіла одним махом поміняти унітарний на федеральний статус України, запровадити подвійне громадянство і особливий статус російської мови.
Проте питання про можливість затвердження Конституції на референдумі тоді вдалося зняти у Конституційному суді. І все ж референдум 2000 року таки обрав двопалатний парламент, зменшення кількості депутатів до 300 і скасування депутатської недоторканності.
Мало хто знає, що тоді у Москві обговорювався план заснування наддержавного утворення на кшталт СРСР і для цього було необхідно уніфікувати форму парламенту у 4 основних країнах: Росії, Казахстані, Білорусі і Україні.
На щастя у 2000 році плани Москви дали збій, бо для імплементації (затвердження) результатів референдуму у Верховній Раді забракло 6(!) голосів – проголосували тільки 294.
Знову до планів приборкати Україну повернулися в 2009 році. Третя атака розпочалася, коли БЮТ розпочав всеукраїнську рекламну кампанію про необхідність прийняття Конституції на референдумі. Навіть народні депутати фракції Тимошенко не розуміли чому і ким питання ставиться саме так.
Лише згодом Леонід Кравчук в інтерв’ю газеті «Дело» розповів, що новий проект Конституції для Тимошенко пише група юристів, яку очолював Медведчук. Кум Путіна точно знав, що зміни, яких бажає Москва, не пройдуть через тодішній український парламент, а от на референдумі було все можливо. І знову Україні вдалося зберегти свою Конституцію і недоторканність основи держави.
Мабуть тому, коли в 2019 році Петро Порошенко закінчував свою каденцію президента, він наполіг на внесенні прозахідних змін до Конституції, цього «вихідного коду» держави, щоб гарантувати від четвертої атаки Москви.
І вона незабаром може бути.
У січні 2021 року Верховна Рада вже 9 скликання прийняла закон про референдум. Як свідчить перехват переписки депутатів з фракції «Слуга народу», найперше питання, яке їх цікавило – чи можна змінити Конституцію на референдумі.
Одночасно у Верховній раді було зареєстровано одразу два законопроекти, що змінюють засадничі статті Основного Закону: про зменшення кількості депутатів до 300 і про подвійне громадянство. Нічого не нагадує? Я впевнений, що після цього ви не запитаєте при чому тут Медведчук.
Для повноти картини російського впливу не вистачає розмов про федеральний статус України і як наслідок ідеї про двопалатний парламент. Зрештою, у випадку прийняття «особливого статусу ОРДЛО», що виявиться в узаконенні самопроголошених республік, другу палату парламенту і федеральність нас примусять зробити. Інакше за фактом будемо мати взагалі конфедерацію з окремими правами, збройними силами і навіть законодавством на території "республік Донбасу".
