[xvalue_foto1]Ще років десять тому життя видавалося простішим. Політичне життя буяло двома основними фарбами, яке розділяло нас на тих, хто за Україну і на тих, хто за Малоросію та СРСР.
Мало хто замислювався чи висловлювався про різні нюанси та аспекти політичних ідеологій, мало хто дивився - а що ж там далі, під патріотизмом помаранчевих, а що ж там далі під патерналізмом, регіональним “патріотизмом” та совковою монолітністю Партії Регіонів?
Думаю, якби й заглянули - то не побачили б там нічого конкретного. Та і навіщо партіям було заморочувати собі голову, та вдаватися у побудову ідеологем, справжніх програм та тим паче, слідувати ним?
Демократія, особливо електоральний процес - це ринок. На цьому ринку є свій попит і своя пропозиція. На ньому своя конкуренція. І давайте будемо відвертими - до нині, ситуація на ринку політичних партій та ідеологій відповідала якості електорального попиту на них.
5 років тому, після Майдану, попит був однозначним. Нам була потрібна проєвропейська та проукраїнська влада та реформи, які мають вивести економіку з ручного управління, забезпечити її зростання та зменшення корупції.
І що важливо, ці 5 років не були роками стагнації ані політичного, ані громадського життя.
Все разом - переусвідомлення у значної частини суспільства ролі і важливості держави, необхідності її захищати та допомагати тим і захищати тих, хто бореться за неї з ворогом; збільшення кількості та якості української музики, поява українського кіна, відродження книговидавництва та попит на нього, що зростає; низка успішно проведених реформ що стосуються якості державного управління або більшого перерозподілу повноважень до місцевої влади; доступ активістів і громадян до знань, що надаються безліччю міжнародних фондів, і до капіталу - розвивати свої проекти у культурній, економічній, правозахисній сфері, - це, і цинічна та невпинна атака ворога на державу Україна, “реструктурували” частину політичного попиту - мова насамперед, про “правий” попит.
Попит - на відповідальну політику як з точки зору захисту національної ідентичності, так і з точки зору економічної політики та інших, які стосуються різних аспектів життя людини. Міф про те, що “ми ні на що не впливаємо” на цих виборах, здається, розвіявся у всіх таборах. Ті, хто ніколи не намагався ні на що впливати, окрім як словесно, скористався демократією, яку добилися і утримали ті, хто зрозумів це ще на Майдані.
Цей попит має звести до спільного знаменника те, що так старанно розносили по різних порядках денних всі ці роки. Титуловані націоналісти так і не змогли адаптуватися до відновленої державності, тримаючи за пазухою соціалізм у вишиванці. Економічний розвиток та побажання добробуту одночасно з винесенням за дужки національної безпеки вже не може дозволити собі навіть Зеленський. Як вуж на сковорідці, він повинен засвідчувати свою відданість “національній ідеї”, яку зовсім не розуміє.
І от, для того щоб такий “правий” попит сформував необхідну для його реалізації, праву партійну політичну ідеологію - республіканізм, він має бути підсилений усвідомленим політичним інтересом тих, кого ця партія має представляти. Цей політичний інтерес зведений з інтересів різних груп та верств суспільства. Але - усвідомлених інтересів. З інтересів віддавати державі рівно стільки своїх грошей, скільки треба на її ефективну роботу, але не стільки, скільки вона захоче, щоб перерозподілити серед пошановувачів простих рішень і легкої здобичі, з інтересів поваги до приватної власності і до приватного простору взагалі, з інтересів реального, а не декларованого захисту національних інтересів, мови, культури.
Це явище колись існувало в радянській історіографії (але по суті, тільки там) під назвою “буржуазний націоналізм”. Тільки тепер це не про класову боротьбу. Це більше - і відповідальність за власний добробут і власне життя, відповідальність за свою родину і відповідальність за свою державу.
П’ять років справжньої конкурентної демократії дають нарешті можливість структурувати цей попит та інтерес. Ми бачимо багато різних політичних проектів які виникають з різних середовищ. Ми навіть бачимо здатність громадян підтримувати такі проекти спільнокоштом. Отже, можна казати що один довгий та важливий етап цього довгого шляху до світла пройдено.
Попереду - новий етап боротьби, який неможливий без залучення громадян та постійної маніфестації їхнього політичного інтересу. Політичне представництво та партійне життя має змінитися. Громадськість має отримати інструменти контролю і впливу на партії, передовсім - у формуванні їхнього ідеологічного порядку денного.
Ми за десятиліття звикли, що політичне життя - це брудно, і тому нехай воно існує окремо, а ми - окремо. Але якщо ми хочемо партії та їхні депутатські корпуси кращої якості - ми також всі маємо докласти до цього зусилля. Противагою вічно молодому українському популізмові має стати український республіканізм. І це не тільки “партійне” завдання. Це важливо усвідомити всій патріотичній, державницькій, консервативній та ліберальній спільнотам в Україні. І спільно почати творити нову громадську та партійно-політичну реальність.
Коли популізм паде і розіб’ється на дрібні уламки, хтось має їх зібрати.
