[xvalue_foto1]Ми люто обурюємося з приводу Європи, яка повернула Росію в ПАРЄ. Але чому нам здається, що вона має діяти інакше?Приміряймо на себе оптику умовного європейського політика.
Є Україна. Країна, на яку напала сусідня держава. Агресор анексував один регіон і окупував ще два. За п'ять років загинуло 13 тисяч осіб. Європейський політик відкриває соціологію й бачить, що на п'ятий рік війни до держави-агресора добре або дуже добре ставляться 57% населення України. Погано чи дуже погано ‒лише 27%. Ще 15% ‒ не визначились. При цьому динаміка цілком очевидна ‒ ставлення покращується з кожним роком.
До того кількість тих, хто хоче жити з сусідом без кордонів і митниці, досягла 48%. 38% хочуть припинення військових дій і заморожування конфлікту. Ще 22% готові надати окупованим територіям автономію у складі країни. Битися до переможного згодні лише 18% жителів України.
У європейського політика немає підстав сумніватися в цих цифрах. Адже на президентських виборах 73% українських виборців підтримали людину, яка пропонувала «просто припинити стріляти». І через два місяці після його інавгурації 50% обивателів чекають, що новий президент «вирішить питання припинення вогню на Донбасі».
Список пріоритетів взагалі ілюстративний. 38% чекають зниження тарифів. 20% ‒ підвищення соцстандартів. А тих, хто очікує зміцнення армії, і тих, хто хоче нормалізації відносин із Росією, порівну ‒ по 12%.
Соціологія безстороння. Європейський політик бачить у цих цифрах країну, яка не хоче воювати. Яка втомилася від витрат. Яка хоче миру. Яка готова розплачуватися за мир суверенітетом. І чому він у цей момент має поводити себе як яструб ‒ якщо яструбами відмовляються бути люди, на яких напали?
Він бачить, що в наступному українському парламенті проросійські сили сформують другу за величиною фракцію. Що повернення Криму вважають пріоритетом лише 7% жителів. Що Україна ‒ це країна фінансово неграмотних громадян із лівими та авторитарними поглядами на волю та економіку.
І в цей момент він резонно думає про те, чому тягар санкційних витрат мають нести його співгромадяни. Якщо жителі країни, заради якої ці санкції вводилися, налаштовані цілком капітулянтськи.
Ми аплодуємо грузинській делегації, яка підтримала в ПАРЄ українську позицію. Але десять років тому ми поводили себе відносно Грузії точно так само, як сьогодні поводиться стосовно нас Європа. Після війни 2008 року 30% українців вважали агресором Грузію, 25% ‒ Росію, а провину на обидві сторони покладали 20%. Через рік із невеликим у другому турі українських президентських виборів зійшлися два політики, кожен із яких підтримав у тому конфлікті Москву.
Ми говоримо про те, що Європа нас зрадила. Що, вибираючи між цінностями та грошима, вона віддала перевагу другому. Згадуємо Судети та історію Другої світової. Але давайте начистоту.
Європа поводиться так, як поводиться сама Україна. Якщо ми не готові нести витрати ‒ то чому їх мають нести за нас французи та німці? Якщо ми мріємо про мир із агресором ‒ то чому про нього не повинні мріяти Берлін і Париж? І якщо ми голосуємо за повернення в парламент «російської делегації» з партії Віктора Медведчука ‒ то чому цього не можуть робити європейські парламентарії?
Лицемірів ніхто не любить. Немає сенсу говорити про цінності й діяти всупереч. Нам здається, що право на цю етичну формулу відтепер належить нам.
Але, насправді, воно належить європейцям.
