[xvalue_foto1]Завдяки гучній публічній дискусії довкола так званої «формули Штайнмаєра» відбувся черговий виток розмов на тему закінчення війни на Донбасі. Емоції надії на мир отримали нове дихання.Сприяла цьому і заява міністра МЗС Вадима Прийстайка, мовляв у відносинах із Росією «є певне потепління, відлига», і повернення українських військовополонених на батьківщину.
Наївно сподіватися, що війна на Донбасі завершиться найближчим часом.
Поки що намагаються домовитися лише про те, щоб Путін зволив, тобто виявив бажання, зустрітися в рамках «нормандської четвірки». Письмова фіксація формули Штайнмаєра – це забаганка Путіна. Якщо цього не буде, то, очевидно, не буде й ніякої зустрічі.
Оскільки українська делегація не наважилась підписувати цю формулу 18 вересня в Мінську, то зараз шукають інші шляхи письмової фіксації формули, щоб задовольнити умову Путіна. Зокрема, помічник президента України Андрій Єрмак заявив, що формула «ляже в основу законопроєкту».
І тут треба бути дуже обережними. Різноманітні деталі про місцеві вибори і особливі статуси не мають жодного сенсу без врахування реального виведення російських військ. Це мало б стати аксіомою. Це не можна виносити за дужки. З цим фундаментальним принципом не можна гратися.
В будь-якому випадку, це лише квіточки. Адже треба чітко розуміти, що для закінчення війни з боку Росії будуть нав’язуватися зовсім інші «формули», ще більш капітулянтські і більш антиукраїнські. Формули, які означатимуть крах української державності та втрату суверенітету.
Зеленський має зрозуміти мотиви дій Кремля.
«Той, хто знає ворога й себе, ніколи не програє війни», – говорить нам мудрість Сунь-Цзи. Путін напав на Україну ще до президентства Порошенка, і не тому що Путіна образили чи спровокували. А тому що він розглядає нашу країну як частину власної імперії. Він використав нашу слабкість, період дестабілізації та хаосу, і захопив частину України. Території – це фетиш для Путіна. Він одержимий ними та не віддасть їх – це як наркомана змушувати віддати дозу наркотиків.
Зеленському треба з цим змиритися. Іноді відбуваються речі, на які неможливо вплинути. Всі зусилля, докладені і українською владою, і міжнародними партнерами з 2014 року, включаючи санкції, чітко показують, що поки ми маємо справу з Путіним, війну на Донбасі закінчити неможливо ані дипломатичним шляхом, ані військовим. Не факт, що наступний президент РФ піде на зустріч Україні, але Путін точно не піде.
Тут варто нагадати, а чи були взагалі випадки в історії Росії, коли б вона виводила власні війська з окупованої території. Може, Росія вивела війська з Придністров’я? Ні. Може, Росія вивела війська з Абхазії та Південної Осетії? Ні. Немає жодного прикладу, коли б Росія виводила свої війська із зони конфлікту.
То чому хтось взагалі розраховує, що Росія, тим паче поки президент Путін, буде виводити свої війська з Донбасу? Подібних прецедентів не було. Росія не позбувається «заморожених конфліктів», а навпаки, утримує їх. У військовому, кадровому, фінансовому, організаційному аспектах. Росія використовує їх для досягнення власних стратегічних цілей по впливу на колишні пострадянські республіки та як важелі впливу на Захід.
Звичайно, хтось може заперечити, що колись все відбувається вперше. Ніби Путін все ж таки може піти на те, щоб вивести свої війська з Донбасу, керуючись логікою зняття санкцій, зменшення видатків на утримання окупованих територій чи ще якимись аргументами.
Але і тут на нас очікують погані новини. Бо ніколи ще війни не закінчувались на умовах слабких. А Україна має набагато меншу армію і меншу економіку, ніж Росія. З якого дива зараз настане мир на умовах України? Такого не буде.
Зараз ми перебуваємо в ситуації кюль-де-сак, тобто тупику.
Новий президент України, разом із західними партнерами, ходять по колу, безперспективно шукаючи якісь механізми, які мають змусити Путіна змінити свою поведінку.
Але про що взагалі може йти мова, коли на практиці відбувається відверте послаблення антиросійської коаліції, яке проявилося в поверненні російської делегації до ПАРЄ і теплих розмовах Путіна з лідерами західного світу, що лише більше розв’язує руки Путіну?
Та навіть якщо Україна піде на суттєві поступки і компроміси, а Путін підпише якийсь документ про мир, війна не закінчиться. Бо Путін банально не виконує жодні зобов’язання – починаючи від порушення Будапештського меморандуму, «великого договору» про дружбу, статуту ООН, Мінських домовленостей і до порушення обіцянки про «зелений коридор» в Іловайську.
Новій українській владі слід забути власні передвиборчі обіцянки про мир.
Це непопулярний крок, але мужній і державницький. Не треба намагатися повернути Крим і Донбас будь-якою ціною, зокрема ціною капітуляції. Усвідомте філософію Сунь-Цзи: «У становищі, коли не можеш виграти, – захищайся». Подивіться на досвід Ізраїлю, який воював десятиліттями за збереження власної держави.
Немає ніякої трагедії в тому, якщо за час каденції Зеленського в ролі президента не припиниться російська агресія і Україна не поверне власні території. Тому що на все свій час.
Так, Ельзас і Лотарингія повернулися під контроль Франції лише після розгрому Німеччини в Другій світовій війні. А Східна Німеччина, наприклад, повернулась до складу єдиної держави лише у момент розпаду СРСР, після півстоліття відірваності. Як казав Жан-Жак Руссо, терпіння гірке, але його плід солодкий.
А щоб українське суспільство було морально готовим до оборони від агресії Росії на десятиліття, влада повинна підготувати і презентувати зрозумілу стратегію війни.
Ця стратегія довготривалого захисту України від країни-агресора має включати плани з нарощування військової потужності, методи протидії російській пропаганді, шляхи зменшення економічної залежності від Росії, опис чинних і потенційних інструментів дипломатичного тиску на Росію, червоні лінії тощо.
Така стратегія не поверне окуповані території швидко, але гарантуватиме збереження української держави та створить передумови для повернення територій у майбутньому при сприятливій нагоді.
