Останні події навколо мирних перемовин із Росією не вселяють надій на подальший прогрес. Після паризького вояжу Зеленського й перемовин на трьох (з Меркель) дива не сталося. Як не сталося його й після зустрічі політичних радників Н4 у понеділок.
Що знов не так?
1- Колись широкий порядок денний нормандських переговорів звузився до одного питання. Сторони витрачають дорогоцінний час і ресурс на обговорення модальностей лише «режиму тиші». Уже не йдеться ні про виведення російських окупаційних військ з окупованої частини Донбасу, ні про перспективи відновлення контролю над кордоном, ані про доступ ОБСЄ до всіх районів ОРДЛО, ані про відновлення української податкової і грошової системи.
2- Остаточно загубилося колись «проривне» питання про звільнення «українських заручників». Анонсований командою Зеленського ще минулого року обмін «найближчим часом» безкінечно затягнувся. Про це з Банкової сьогодні ані слова. Водночас, саме цей елемент є визначальним, і за прогресом на цьому треку традиційно читається настрій Росії йти далі.
3- Зависла в повітрі підтримана в усьому світі міжнародними партнерами вимога щодо негайного відведення російських військ від кордону України до місць їх постійної дислокації. Українська сторона не змогла конвертувати міжнародну підтримку в переговорний тиск на Москву.
4- «Кластерний» підхід подарував Росії нове дихання, якого її позбавляли перспективи «дорожньої карти». З відома або нерозуміння Києва, по суті, відбувається гібридний перезапуск прогресу в переговорах. До слова, у «дорожній карті», про існування якої нинішні керманичі нібито нічого не чули, справа дійшла до майже включення елемента про миротворців ООН для Донбасу як гарантій належної імплементації мінських домовленостей. Кластери до цього не доросли.
5- Російській стороні вдалося змінити течію переговорного процесу. Іншими словами, перехопити ініціативу. По суті, Кремль вирішив поставити «донбаське питання» на малий вогонь. Довести до кипіння йому не дадуть, але й охолонути також. Скоріш за все, переговорний процес балансуватиме на межі між новим блокуванням переговорів та зрежисованими сплесками активності «на замовлення Кремля». Чим ближче до саміту з Байденом, тим «цікавіше». Хай скільки б зустрічей не відбулося на майданчиках ТКГ, чи нормандських радників.
6- Можна сприймати як даність те, що віднині російська сторона принципово не шукатиме спільних точок дотику. В умовах підняття Росією до максимуму ставок, коли над кордонами України фактично нависли ударні російські сили, не варто очікувати на інший розвиток і «проривні», а тим більше корисні для нашої держави результати переговорів. Надто відмінні інтереси переслідують Україна та Росія. Так буде й надалі.
7- Своїми останніми діями й заявами з Москви (від Пєскова до Лаврова), Росія поклала карти на стіл, показавши, що єдине, що її цікавить — це швидка капітуляція України.
За цих умов, єдино вірним рішенням для Києва було б глянути «правді у вічі». З нинішньою командою в Кремлі не буде ніякого рівноправного сталого мирного договору. Уже зараз слід думати над подальшою стратегією в умовах, коли Росія буде періодично контрольовано загострювати безпекову ситуацію і блокувати переговори. Києву слід зосередитися на зближенні з ЄС та НАТО і внутрішній єдності для протидії зовнішнім викликам. Це посилить аргументи перед партнерами, яким треба нагадувати, що агресія на Донбасі й мінські переговори тривали, коли Київ і Брюссель підписували й ратифіковували Угоду про асоціацію. Коли Київ і Брюссель запускали поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС. Цим шляхом і треба йти для виходу на новий рівень амбіцій і стратегічних рішень, які змусили б Росію адаптуватися до нової геополітичної реальності.
