Міжнародна дипломатична арена є не менш важливим полем битви, ніж зона бойових дій. Адже саме там вирішуються найважливіші питання щодо врегулювання тієї чи іншої кризової ситуації на планеті.Однією з таких криз є російсько-українська війна, яка триває останні сім років і яка забрала життя понад десять тисяч українських громадян та завдала колосальні матеріальні збитки. Втім, коли здавалося, що зупинити ворога не так просто, саме міжнародні платформи не давали можливості йому просуватися далі.
Приміром, Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ). Саме вона стала однією з перших організацій, яка почала вводити санкції проти Російської Федерації за незаконні дії останньої. З початком російської агресії проти України, Асамблея була однією із головних майданчиків, де Україна могла підіймати питання, що, зокрема, стосувалися незаконних дій Росії у Криму та на Донбасі. Так, незадовго після початку війни у 2014 році, ПАРЄ прийняла резолюцію із засудженням дій Росії за «анексію Криму» і критикою російських пропозицій по федералізації України.
Тоді ж ПАРЄ прийняла резолюцію, згідно з якою російська делегація, за прийняття Криму до складу Росії, була позбавлена права голосу в Асамблеї і виключена з усіх її керівних органів. Й в такому стані делегація РФ перебувала протягом наступних п’яти років.
Все здавалося логічним: Росія — агресор, Україна — жертва. Втім, як виявилося, Києву попри те, що було зрозуміло, хто правий, а хто ні, потрібно було щоразу виборювати свої позиції. І певний проміжок часу це вдавалося.
Однак Росія не бажала миритися із ситуацією, що склалася. Крок за кроком Москва проламувала для себе повноцінне повернення до Палацу Європи. І робила вона це ніяк інакше, ніж через підкуп, ультиматуми чи шантаж. Так, саме завдяки не сплатам членських внесків до Ради Європи, через який організація занурилася у фінансову кризу, а також погрозам виходу з РЄ, росіяни у червні 2019 року домоглися ухвали резолюції про зміну санкційного механізму та резолюції про підтвердження повноважень делегації РФ.
Унаслідок зазначеного, російська делегація повернулася до Асамблеї й почала стрімко укріплювати свої позиці. Приміром, на торішній зимовій сесії заступника голови Державної Думи РФ, голову російської делегації в ПАРЄ Петра Толстого було обрано віцепрезидентом Асамблеї.
Втім, Росія на цьому не зупинилася й почала далі йти у наступ. Так, в липні 2020 року депутат від Соціал-демократичної партії Штефан Шеннах ініціював за вказівкою Кремля ідею направлення до України додаткової місії для розслідування ультраправого екстремізму. І хоча пропозицію ніхто не підтримав, сам факт містив у собі насторожуючі сигнали.
Варто нагадати, що саме Шеннах, після позбавлення РФ права голосу, заявляв, що зробить усе, щоб знайти спосіб для її повернення. А його запевнення, що «без Росії не може бути миру в Європі» могло стати причиною для переосмислення багатьма європейцями ролі РФ на континенті та повернення російській делегації права голосу в ПАРЄ.
Ба більше, у 2018 році згаданий австрійський депутат фігурував в звіті незалежної слідчої групи щодо корупційних діянь в інтересах Азербайджану. Адже саме Шеннаха і деяких інших депутатів, за допомогою елітних килимів, чорної ікри та повій, намагалися підкупити представники Азербайджанської Республіки.
Саме 2018 рік став переломним, коли стало зрозуміло, що ПАРЄ, відійшовши від принципів, які вона сповідувала, має серйозні проблеми. Й подальші події, включно з поверненням Росії до зали Асамблеї, на жаль, це підтвердили.
Та найбільш спекотною виявилася цьогорічна зимова сесія ПАРЄ, що відбулася в останній робочий тиждень січня-місяця. Почалася вона з оскарження делегацією України повноважень делегації РФ.
Втім, попри всі зусилля України та попри усі події, що відбуваються в Росії, включаючи з ситуацією навколо справи російського опозиціонера Олексія Навального, з усіма супровідними порушеннями прав людини, ініціатива не увінчалася успіхом. Більше того, ПАРЄ ухвалила рішення з пропозицією відмовитися від санкцій щодо Росії, відхиливши поправки, більшість яких надійшли від української делегації.
Виникають логічні запитання. Чи дійсно для Росії усе сходить з рук? Чи відповідають її витрати досягнутим цілям?
З великою вірогідністю можна відповісти, що ні. І для цього є свої підстави.
На таку думку, окрім іншого, навело «шоу», влаштоване Толстим, про якого йшлося вище. Так, російський представник пригрозив, що у випадку будь-яких санкцій проти РФ, вони залишать ПАРЄ. Окрім того, Толстой закликав головуючого вплинути на членів української делегації, які «ображають» його державу та президента Володимира Путіна.
Цікаво, що паралельно із сесією ПАРЄ відбувався Всесвітній економічний форум (ВЕФ) у Давосі (в онлайн-форматі), на якому вперше за 12 років, власне, виступив Путін. Він, зокрема, заявив, що спроби звинуватити у внутрішніх проблемах інші країни підвищують ризики «одностороннього застосування військової сили» і попередив, що «гарячий» конфлікт «означав би кінець цивілізації».
Зазначене інакше ніж істерикою назвати не можна. Адже заява Путіна пролунала на тлі масових протестів в Росії, які проходять саме проти політики російського президента та на підтримку Навального, учасників яких Путін вже встиг охрестити «терористами». А враховуючи той факт, що на сесії ПАРЄ тема Навального була на порядку денному, зрозуміло, чому російські делегати так завзято захищали свого керманича і намагалися по-своєму інтерпретувати історію Навального.
Фактично, росіяни добре усвідомлюють, що всі їхні потуги із замовчування подій в Росії й спроби відбілювання їхнього лідера та режиму, навряд чи у кінцевому підсумку принесуть добрі плоди. Адже навіть сам факт ухвалення на сесії ПАРЄ резолюції, що містить засудження авторитарних тенденції в РФ (навіть попри найбільш прихильну до Росії редакцію), є недобрим дзвіночком для останньої.
Не можна не провести паралелі між промовою на ВЕФ 2021 року і Мюнхенською промовою Путіна 2007-го, присвяченою однополярності сучасної світової політики. Тоді від очільника РФ надійшли звинувачення на адресу Заходу, буцімто той обдурив Росію, обіцяючи, що НАТО не буде розширюватися на схід.
А це вже непоганий сигнал для України. Адже, зазвичай, Путін виголошує подібні промови у критичні для Росії часи. Приміром, на час «Мюнхена» геополітична ситуація складалася явно не на користь РФ: США вже кілька років, як розпочали «хрестовий похід» на Близький Схід; ЄС і НАТО активно розширялися на схід; на території колишнього СРСР прокотилася хвиля революцій (включаючи Україну), тощо.
Давоська промова Путіна була виголошена за певною мірою схожих умов: у США переміг невигідний для Росії кандидат у президенти; НАТО, попри певне сповільнення, продовжує розширення за рахунок колись близьких до Москви країн; такі пострадянські держави, як Грузія, Молдова та Україна продовжують свій прозахідний поступ. Ба більше, Росію і деякі її сателіти (приміром, Білорусь), захльостують велелюдні акції непокори, що, з часом, можуть перерости в повномасштабні революції та призвести до зміни владних еліт. А це, вочевидь, може надати Україні вікно можливостей, після чого прийняті несправедливі по відношенню до українців рішення чи документи вже не матимуть такого великого значення.
Отже, можна резюмувати, що навіть попри доволі складний для України міжнародний порядок денний, особливо в ці дні, не слід сприймати все за абсолютну поразку. Адже якими б не були зусилля агресора, рано чи пізно вони зійдуть нанівець. І перші «ластівки», як було зазначено, прилітають вже зараз.
Українцям потрібно зберігати витримку та залишатися монолітними, як це мало місце під час сесії ПАРЄ, — для досягнення своєї справедливої мети. Після чого точно прийде перемога!
Станіслав Желіховський, кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС
